Святослав Караванський
Чому Д. Табачник ненавидить М. Матіос?
Ця ненависть стосується до Марії Матіос подвійно: як галичанки (буковинки) і як персонально письменниці. Свою нелюбов до галичан Д. Табачник не тільки не приховує, а навпаки афішує при кожній нагоді, розпалюючи в Україні – з мовчазної згоди гаранта Конституції – національну ворожнечу.
Усе, що діється в Україні, потребує ґрунтовного безстороннього аналізу: чому те чи те явище має місце у ХХІ столітті в молодій державі, яка щойно скинула з себе ярмо колоніялізму? Потребують аналізу і прояви ненависти, і то ненависти пітекантропів, ненависти вішателів В. Івасюка, серед громадян України, в тому числі й серед вищих ешелонів влади молодої держави.
Згадаймо історію. 1991 року розпався Соловецький Союз. Усамостійнились колишні колонії в тому числі й наша Україна. Як це сприймали тодішні комуністи?
Не було однорідного ставлення до цієї події, яку весь світ вітав. Ті, що стали комуністами задля хлібної карточки, не дуже потерпали від краху комуністичного раю. Для комуністів же ідейних – це був шок. Не минув цей шок і Табачника. Не по літах правовірному члену партії аж не вірилося, що стався такий акт історичної справедливости. Першим ділом він розчарувався у керівних кадрах КПСС. «Щоб так ганебно розвалити дітище Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна!?». І Табачник вийшов з партії, маючи на думці піти “иным путём”.
Табачник не став до лав відвертих борців проти молодої держави, а став шукати легальних шляхів захоплення влади. Партія регіонів – це й було те, що треба. Партія не виступала проти самостійности України, проти демократії, проти громадянського суспільства, проти відродження української нації, ховаючи ці ідеї у глибині душі й маскуючи їх у зовні пристойній програмі. Не заперечувано Голодомору, не відкидано НАТО, не шельмовано українського патріотизму, одним словом, засвоєно тактику хамелеона. Цей “путь” не був яловим. Партія регіонів перебрала владу.
І тоді Табачник, як і вся партія, скинув маску. Тепер можна відітхнути від років хамелеонства. Тепер можна заперечувати штучність Голодомору, тобто визнавати факт голоду, який 60 років до незалежности заперечувано. Тепер можна відкинути НАТО, відкинути правду історії, правду про УПА, правду про дикі, нелюдські репресії, терор.
І тут на фронті двобою правди й неправди стався збій.
Свобода слова отверзла уста німим пророкам України. З’явилися десятки, коли не сотні, публікацій, десятки тисяч статей у пресі, на радіо, на телебаченні. Людям відкрились очі. Те, що ховано, стало явним. Твори таких письменників, як Марія Маріос, досягли стотисячної планки. Мало того, вони перетяли кордони СНД. Правда про УПА дошкуляла твердим “ленінцям” найбільше.
У глибині душі вони, в тому й Табачник, а також Москва, розуміли, що боротьба УПА була одним з чинників розвалу СССР. Але Москва не могла цього ні визнати, ні спокійно сприйняти. І вона уповноважила усіх своїх симпатиків у світі, включно з Україною, дискредитувати український Рух Опору.
Табачнику додалося роботи, хоч він до цього торгу й пішки, як казали наші предки. І Табачник закачав рукава: розробив план дискредитації нашого Руху Опору. Першим ділом він дискредитує всіх галичан, щоб очорнити й УПА. По-друге він персонально засвідчує свою зневагу до письмеників, які пишуть Правду про події, табуйовані або подавані у кривому дзеркалі в СССР, а також у Путінській Росії.
Табачник засвідчує свою зоологічну відданість Москві та її нинішньому “нашистському” курсу.
Чи справді він любить Москву й московитів?
Важко повірити. Якщо він ненавидить українців, то як він може любити росіян? Росіяни – це на 90% обмосковщені новгородці – потомки західніх українців -, як доводить російський мовознавець В. Даль і безсторонні мовознавчі дослідження сучасників.
Табачник любить росіян, бо ті мають атомну зброю. Він схиляється перед силою, як він схилявся перед українською демократією, коли та мала силу. Він схилявся перед нею, щоб знищити її. Так само він схиляється перед Москвою, щоб свого часу, хай не конче зараз, а в майбутньому помогти своїм московським однодумцям перебрати владу. Тоді події в Росії розвиватимуться за “українським” сценарієм.
Найближчі десятиліття покажуть, наскільки це реально.
