«Історія – вчителька життя», – полюбляли говорити у давньому Римі. Цей крилатий вислів настільки сподобався усім, хто контактував з давньоримською літературою, що дожив до наших днів і міцно увійшов до лексикону всіх і кожного: від заводського роботяги до чиновника першої масті. Здається, жодний офіційний захід, з виступами «достойних» і «наближених» не обходився без ледь не сакрального «Historia magistra vitae». Проводити історичні паралелі за роки після відновлення незалежності ми навчилися, вчитися на помилках минулого – ні. Це, певно, суто українська управлінсько-чиновнича особливість: однією рукою тримати мікрофон і говорити про важливість уроків історії, а іншою – підписувати накази про скорочення годин на вивчення курсів історії України та українознавчих дисциплін.
Наслідки не забарилися. На мою суб’єктивну думку, Україна зараз переживає процеси, аналогічні до подій Української революції 1917-1921 років. Звісно, що не у 100% співпадінні, але загальні тенденції співпадають. І саме це й лякає. Розпочалося це не вчора й не три роки тому. Щонайменше, від початку нової російсько-української війни у 2014-му. Революція Гідності й перші місяці війни спричинили сплеск зацікавлення історичними дослідженнями. Очевидно, що найбільше цікавилися тим, як ми вже перемагали цього ворога. Похід Болбочана на Крим 1918-го року, ця перша й успішна антитерористична операція (за влучним висловом Юрія Сиротюка) – був у топі. Хотілося вірити, що нам все вдасться так, як вдалося їм.
Погано, що за уроками перемог затьмарилися причини поразки. Відкриття архівів КГБ спричинило справжню хвилю вартісних і потрібних досліджень. Нові документи про націоналістичний рух, визвольну боротьбу загалом, агентуру й виконавців злочинних наказів комуністичної системи. Більш детально треба було звернути увагу на спецоперації з дискредитації конкретних осіб, або цілих рухів. Тих, хто боровся проти Росії, якого б кольору вона не набувала. І в цьому мала бути зацікавлена держава, як кінцевий бенефіциар, а не лише дослідники-ентузіасти. Зрештою, на початок повномасштабної війни ми були не готові давати відсіч російським фейк-компаніям, інформаційно-психологічним спеціальним операціям тощо. Бездумно черпаючи з болота новомодних інформаційних смітників.
Росіяни, очевидно, добре вивчили історію того, як протягом століть вони підлістю та оббріхуванням підкорювали нації, перемелюючи їх у казанах «русского міра». Вивчили досвід першокласного провокатора Леніна й без зупину впроваджують в Україні зараз (як, в принципі, й завжди). Вони успішно розвалили російську імператорську армію у 1917-му, коли їм це було треба. Збройні сили України розкласти зсередини – досить непроста задача. Однак, як з’ясувалося, досить легко підривати тили ЗСУ, які мали би бути опорою. Телеграм-канали про роздачу повісток, перші фейкові відео про «бусифікацію» й багато-багато іншого – все це має коріння в російських ботофермах. Плоди творіння вірних нащадків вождя пролетаріату. Вже маємо випадок вбивства працівника Полтавського ТЦК та СП. Досить небезпечний дзвінок.
Пам’ятаю, що коли вивчав особливості перебігу Української революції на території сучасної Запорізької області, звернув увагу на те, як українцям не вдалося втримати перемогу над червоними в Запоріжжі у грудні 1917-го. Тоді гайдамаки із 34 полку разом із місцевими вільними козаками та кримським ескадроном розбили червоногвардійців, посилених кількома сотнями червоних моряків. Однак вже через два-три дні після цього від української перемоги не залишилося й сліду. Один із гайдамацьких старшин з цього приводу з подивом згадував, що «влада в місті немов би й українська, але матрос Мокроусов з місцевими активістами щодня провадить мітинги серед розгнузданих мас, ганьбить українську владу, нацьковує проти неї маси, закликає до повстання проти Центральної Ради». Та й загалом, за тогочасними більшовицькими документами, розвідка червоних у місті працювала більш ніж спокійно, агітація проводилася без перешкод. Закінчилося все більш, ніж трагічно.
Росія продовжує вбивати. Її мета очевидна – вихолощення українських земель від українців. Перетворення українського простору на випалену буферну зону між цивілізованим світом та «русскім міром». Московити знищують усе українське не просто з люттю й дикістю варвара. Це – сигнал, попередження для тих, хто має намір опиратися «братнім обіймам». Пам’ятаю, як у 2022-му багато говорили про нові можливості для країн, інтоксикованих метастазами «русизму». Говорили про можливість Молдови повернути Придністров’я, Грузії – Абхазію та Південну Осетію. Не відбулося рівним рахунком, або нічого, або ж діаметрально навпаки. З церемоніальної зали резиденції президента Грузії прибрали прапор Євросоюзу, який вказував на європейські стремління цієї гордої кавказької країни. Можливістю 2022-го року скористався лише Азербайджан, щоб повернути своє.
Сучасний світ надто хаотичний. Він не втратив раціональності, але занадто залежний від емоцій керманичів кількох країн, які формують порядок денний іншим. І, очевидно, що цій трійці відверто байдуже до інтересів України як держави, так і пересічного українця загалом. Новий-старий президент Сполучених Штатів занадто заклопотаний «полюванням на відьом» в межах своєї держави та на її кордонах, щоби ще завдавати собі клопоту з українським питанням. Інколи складається враження, що торгівельні війни з (колишніми?) партнерами й вічними сусідами його цікавлять куди більше, аніж кривава війна в Україні.
До речі, ситуація з Трампом і його реверансами у бік росіян як «визволителів» світу від нацизму яскраво засвідчує поразку державної влади України на міжнародному інформаційному полі. Переконувати українців, що закінчення Другої світової для них – це перемога Колими над Бухенвальдом, правильно й на часі. Однак на міжнародній арені росіянам до сих пір вдається переконувати усіх про їхню виключність у боротьбі з їхніми духовними побратимами зі свастикою на рукавах.
Однак, повернемося до країни, лідери якої намагаються зробити її. Знову. Великою, а чи… Звичайно, що за один день війну в Україні завершити не вдалося. Зрештою, утопічним передвиборчим обіцянкам такого типу вірити може лише «професійний електорат». Та здається, що трампісти вчилися у того діяча, наближеного до нинішньої влади в Україні, який торочив про два-три тижні. Я досить скептично сприймаю будь який «лічильник» закінчення війни в Україні. Та й які б строки не називали у Вашинґтоні, очевидно без узгодження з Москвою та Києвом – це лише слова, покладені на календар. Не більше. І, видається так, що треба перестати звертати увагу на подібні вислови. Як на пусто-порожні розмови.
Більше турбують змістові наповнення висловів представників команди нового керманича Сполучених Штатів. Зокрема, Державний секретар США Марко Рубіо заявив, що війна Росії проти України не закінчиться досягненням «максималістських цілей» сторін, і повторив, що обом їм доведеться піти на поступки на можливих майбутніх переговорах. Цікаво виходить в грейтмейкерів. Логічне прагнення українців повернути вкрадені землі й людей вони вважають «максималістськими цілями». Фактично, американці пропонують нам (надто нав’язливо та прямолінійно) врахувати інтереси вбивці-ґвалтівника-грабіжника. Можливо я помиляюся, але в усіх країнах, демократичних і не дуже, за важкі злочини передбачене суворе покарання. Чим важче злочин – тим серйозніше покарання. То чому ж «найдемократичніша» країна пропонує українцям пробачити злочинця (-ів) і поважати те, що він хоче залишити собі те, що вкрав.
«А ще є зрілі реалії життя на цій планеті», – сказав Рубіо. Виглядає так, що наші реалії – боротися, не зважаючи на пацифікаторів-моралізаторів. Зрештою, як і сто та сотні років тому. Чого нас вчить історія.
Юрій Щур
