В час, коли Україна воює з Росією і не має безпечного кордону на всьому сході, півдні, та й фактично на півночі (через відсутність реальної незалежності Білорусі), особливо боляче констатувати певну напругу серед наших західних сусідніх країн – в першу чергу Угорщини. І тут справа не у певних територіальних суперечках, а у різних поглядах на культурно-політичні права угорської національної меншини, яка компактною групою проживає у прикордонних районах Закарпатської області.
Усі ми стали свідками дипломатичних суперечок між країнами, блокування Угорщиною наших євроатлантичних ініціатив, а прізвище міністра закордонних справ Угорщини Петера Сіярто стало добре відомим навіть звичайним громадянам, які не дуже й активно цікавляться політикою.
Причиною загострення відносин став новий Закон України «Про освіту», завдяки якому, в тому числі, збільшується навчання учнів шкіл нацменшин державною українською мовою.
Звичайно, що розробники закону не мали на меті звуження використання угорської чи інших мов нечисельних нацменшин, а забезпечували право нашої рідної української мови утверджуватися у протистоянні із пануванням російської на півдні та сході України. Тому багатьох дуже вразило, що найбільше нормам закону стала противитись не Росія, яка найбільше від цього втратить, а саме Угорщина. Дехто почав її звинувачувати фактично у прямому виконанні замовлень Кремля. Однак, насправді ситуація набагато складніша і щоб зрозуміти поведінку нашої сусідки, потрібно ретельно вивчити першопричини та мотивацію угорської сторони.
Не так давно я мав нагоду побувати у Румунії, зокрема у регіоні Трансільванія, в якій проживає чисельна угорська громада. Мені стало дуже цікаво ознайомитись із життям угорців за межами своєї національної країни та дослідити умови їх національно-культурного розвитку в порівнянні з угорською меншиною в Україні. Зробити це було не складно, адже побував я в «жудеці» (районі) Харгіта, де угорці складають близько 85% населення. Даний регіон населяє угорський субетнос «секеї» або «секлери» і їхня кількість у Румунії складає близько 700 тисяч чоловік. (Можна провести аналогії із гуцулами чи лемками в складі української нації).
Перш за все потрібно зрозуміти, що угорці – єдиний народ у Європі, який ще дотепер не змирився до кінця із результатами Першої світової війни ! Адже за Тріанонським мирним договором 1920 року Угорське королівство (як складова Австро-Угорської імперії) втратило 72% території та 64% населення, в тому числі 3 мільйони власне угорців залишились за межами національної держави. (Я, звичайно, не поділяю їхню ностальгію за втраченими територіями, але зрозуміти можу, адже Україна стільки втратила своїх територій як у 20 столітті так і зараз, коли частина наших земель під російською окупацією).
Звичайно, що той факт, що не змирилися, не означає, що угорці готові збройно зараз боротись за переділ кордонів. На це у них немає ні бажання, ні спроможності, принаймні зараз. А ось підтримувати ностальгію та плекати історичну пам’ять – це точно. Наприклад, для угорців карта Угорського королівства (станом на 1918 рік) – це своєрідний «фетиш», розповсюджений елемент інтер’єрів будинків (в готельчику, де я зупинився, карта була вирізьблена з дерева), офісів, автомобілів. А скільки сувенірів із картами «великої» Угорщини !
Ще одним важливим елементом позначення своєї «угорськості» є вивішування національних прапорів секеїв та державних прапорів Угорщини. Варто зазначити, що на відміну від України, де угорські триколори майорять над сільськими радами та усіма державними спорудами в населених пунктах із більшістю угорського населення, то в Румунії таке заборонено. На початку 2018 виник навіть жорсткий скандал після заяви румунського прем’єра Міхая Тудосе про те, що “якщо секейський прапор повішають на інституціях краю, вони усі (представники нацменшин) висітимуть поруч із прапором”. Але угорці залюбки піднімають свої прапори на власних будинках або на недержавних культурних установах.
Прояв угорського патріотизму в Трансільванії – національний прапор секеїв та державний прапор Угорщини
Цікавим є й те, що на території, де я перебував, хоча й угорці складають понад 80% населення, але відстань до держави Угорщина більше ніж 300 км. Тобто, вони як острівець перебувають у великому румунському морі. І щоб не розчинитись у ньому вони зробили фактично закритий цикл міні-суспільства.
Ось народжується дитина в маленькому угорському селі в Трансільванії. Далі вона йде до угорськомовного садочку, потім угорськомовної школи. Дивиться місцеве угорськомовне телебачення та слухає радіо також своєю мовою. Хоче вчитися далі – їде до угорськомовних міст у своїх районах, де здобуває фахову освіту також переважно рідною мовою. Хоче в університет – будь ласка, університет у понад 100-тисячному місті Тиргу Муреш також угорськомовний. Отже, угорець Трансільванії може фактично повністю перебувати в оточенні своєї рідної мови, повноцінно розвиватись та працювати. Особливо важливим компонентом є саме наявність угорськомовних міст, без яких на сільське населення чекала б неминуча повільна асиміляція і постійне відчуття селянами в іншомовному міському середовищі себе людьми дещо нижчого «класу».
Типове угорське село Трансільванії
А тепер погляньте на модель угорського середовища в Україні. Більшість жителів проживає у селах і єдиним містом із переважанням угорської мови є Берегове, де частка угорців та угорськомовних ромів-циган складає майже 60%. Саме тут сконцентровані потужні культурні та навчальні осередки цієї громади. Вони й в Україні хочуть якомога довше утримувати таку замкнуту міні-модель середовища.
Ось тому настільки чутливою є влада і громадськість сусідньої Угорщини до будь-яких змін у освітньому та культурному житті своїх «братів і сестер» за кордоном. Згадайте, як вони перелякались, коли з’явилась інформація про бажання нашого військового командування розташувати армійський батальйон у місті Берегове. Наявність підрозділу та переїзд сімей військовослужбовців можуть підсилити становище української громади в місті, а цього не дуже хочуть угорці. Звичайно, що ми не повинні ні на кого зважати, але розуміти причини невдоволення все ж таки потрібно.
І ключовий виклик – що ж нам, українцям, робити тепер ? Продовжити ескалацію конфлікту, зокрема, забороною 6 квітня 2019 року в’їзду до України одного із лідерів угорців Румунії Хунора Келемана чи інших подібних дій ?
На мою думку, з Угорщиною потрібно знайти певний компроміс. Однозначно, що не можна під їхні інтереси переробляти Закон, який, все ж таки, орієнтований на боротьбу із російськими впливами. Однак, ніхто не завадить нам впровадити якийсь спеціальний механізм функціонування угорських шкіл на Закарпатті. Щоб це було не правило, а виняток, експеримент на якийсь період (10-15 років) і тільки для цієї громади. І нехай угорська молодь собі навчається переважно на угорській мові та виїжджає до Угорщини, якщо захоче здобути якісну освіту. Бо неналежне знання української мови зачинить для них можливість здобути вищу освіту тут, знайти престижну роботу чи зайняти посади на державній службі в Україні. Якщо це їх вибір, то чого нам за них переживати ? А на виході буде нормалізація стосунків з нашим сусідом та продовження руху до НАТО.
Ростислав Кос
політичний оглядач
