Бунт у Врадіївці: тривожний сигнал чи випуск пару?

Події у Врадіївці вивели на поверхню цілий пласт проблем у взаємовідносинах населення й органів влади. Попри те, що для більшості українців їх наявність і гострота не новина, лише така неординарна подія, яка сталася в Миколаївській області, змусила людей до рішучих кроків із встановлення справедливості. Насамперед врадіївський бунт вказав на проблему свавілля міліцейських органів, які використовують свої посади заради демонстрації своєї сили та переваги над простими громадянами. З одного боку, ситуація у Врадіївці була особливо вибухонебезпечною: за свідченнями місцевих жителів і правозахисників, подібні історії міліцейського насильства вже неодноразово ставалися і завершувалися переважно засудженням невинних. З іншого боку, тією чи іншою мірою міліцейське свавілля можна спостерігати в усіх регіонах України, що є наслідком цілого комплексу причин: викривлення стимулів у роботі правоохоронців, жорсткої ієрархії у стосунках підлеглого й начальника, надзвичайно високого рівня корумпованості тощо.

Більше того, існують підстави стверджувати, що за часів нової правлячої команди ситуація лише погіршилася. По-перше, міліцію почали активно використовувати в політичних цілях, передусім для перешкоджання протестним акціях, в результаті чого образ міліціонера набув додаткового негативного відтінку. По-друге, в умовах розквіту корупції склалася тенденція, за якої державні службовці нижчих рангів, що не мають можливостей отримати доступ до перерозподілу значних ресурсів, намагаються компенсувати це зловживанням власними повноваженнями на побутовому рівні. В такому контексті, вочевидь, можна розглядати й поведінку підозрюваних міліціонерів із Врадіївки. Не дивно, що накладання цих факторів має наслідком украй низький рівень довіри громадян до правоохоронних органів: цілком чи переважно довіряють міліції лише 23% населення, тоді як не довіряють 60%[1]. Подібну картину можна спостерігати і в ставленні українців до органів прокуратури та судів: баланс довіри-недовіри становить 21% і 54% та 16% і 72%, відповідно. Якщо додати до цього той факт, що показники довіри протягом останніх років й надалі падають, можна збагнути, наскільки катастрофічний стан відносин населення з органами правоохоронної системи.

Відповідно, не викликає здивування й те, що для помітної частини населення єдиним виходом у певних ситуаціях лишається самосуд: попри те, що події у Врадіївці до цього не дійшли, вони стали серйозним кроком у цьому напрямку. Соціологічні дані підтверджують обґрунтованість такої тривоги. В травні цього року, ще до подій у Врадіївці, лише половина населення повністю відкидала прийнятність самосуду. Ще 31% громадян зауважили можливість застосування самосуду в окремих випадках, а 14% висловили думку про те, що в українських умовах він є єдиним способом покарати злочинців. Цілком очевидно, що після подій початку липня підтримка самосуду серед населення суттєво зросте і може навіть перевищити рівень, який був зафіксований відразу після резонансної справи зґвалтування і вбивства Оксани Макар у квітні минулого року: тоді неприйнятність самосуду задекларували лише 38% українців, а 54% тією чи іншою мірою підтримали можливість його застосування в деяких випадках. У цьому контексті багато чого залежатиме від того, як буде проведено розслідування подій у Врадіївці і хто в результаті більше постраждає: підозрювані у зґвалтуванні чи учасники штурму міліцейського відділку. В будь-якому разі, навіть поточний рівень підтримки самосуду серед громадян є дуже тривожним знаком, який за умов продовження тенденції міліцейського свавілля може призводити до локальних спалахів насильства у різних регіонах України.

У той же час, територіально обмежений характер протесту та відсутність реакції на ці події у вигляді акцій протесту в інших регіонах України засвідчили, що врадіївський інцидент не призвів до трансформації невдоволення населення в публічні акції на загальнонаціональному рівні. Ключі до розуміння того, чому українці й досі не надто активно виходять на вулицю, можна так само знайти в результатах опитування громадської думки. З одного боку, люди переважно розчарувалися в можливості серйозних змін за допомогою мітингів – 56% українців вважають, що головна причина низької явки громадян на мітинги полягає саме в цьому. Знову ж таки, якщо підсумком розслідування подій у Врадіївці стане збереження статус-кво у відносинах міліціонерів з населення, це стане ще одним підтвердженням невтішних думок пересічних громадян. З іншого боку, люди здебільшого не вірять у здатність своїх співвітчизників виходити на мітинги у великій кількості: у масові протести в разі порушення прав чи погіршення життя вірять лише 26% українців. Відповідно, таке зачароване коло, в якому люди не виходять на мітинги, бо не вірять, що разом з ними вийдуть інші, може бути розірване, вочевидь, лише екстраординарними подіями. Утім, зважаючи на характер ставлення до населення представників правоохоронних органів та владних інституцій в цілому, таку можливість – навіть у найближчому майбутньому – не варто відкидати.