18 лютого 2014 року, коли в Маріїнському парку в Києві поблизу парламенту розпочалися брутальні вбивства учасників Революції Гідності, які переросли в масові розстріли 20 лютого, Путін почав свою чекістську операцію щодо анексії Криму.
Революція Гідності зіткнулася з російською військовою агресією та переросла в національно-визвольну війну української нації проти російського імперіалізму.
З часу розвалу Совєцького Союзу, колишні совєцькі колонії, так званні союзні республіки, зіштовхнулися з постійним тиском Росії, яка назвала себе єдиним спадкоємцем Совєцького Союзу і претендувала на пострадянський простір як виключну зону своїх інтересів.
Україна стала одним із найбільших об’єктів цієї агресії. Ба більше, частина світових гравців вважала справедливими побоювання Росії щодо приміром здобуття Україною Незалежності. Напередодні виходу зі складу Совєцького Союзу в Київ прилітав Президент Сполучених Штатів з вимогою не виходити зі складу СССР.
Згодом Україну змусили в обмін на паперові гарантії позбутися третього в світі ядерного боєзапасу.
З першого дня проголошення Незалежності Україна зіштовхнулася з тиском з боку колишньої метрополії. Енергетичний, фінансово-економічний, політичний шантаж тривав безупинно.
У 1992 році Верховний Совєт РФ вдався до брутальної провокації, визнавши нечинним указ Верховної Ради СССР 1954 року про включення Криму до складу України. Тоді ж на півострові було інспіровано ухвалення сепаратистської Конституції та запровадження посади Президента. Лише військова слабкість Росії та рішучі дії центральної української влади припинили цей шабаш в зародку.
У вересні 2003 року Росія здійснила провокацію навколо українського острова Тузла у стратегічно важливій Керченській протоці, якою Кремль намагався перевірити реакцію української влади і міжнародної спільноти на спробу захоплення української території.
Побачивши кволу реакцію світу на брутальне знищення чеченської Незалежності та агресію і анексію частини території Грузії у 2008 році, Путін почав планувати операцію проти України кінцевою метою якої мало бути повне знищення суб’єктності Української держави та ідентичності української нації. Путін, скориставшись надприбутками від експорту енергоносіїв в європейські країни, повністю переозброїв власну армію, а через свою агентуру в Україні максимально ослабив обороні спроможності Української Держави, особливо в Криму.
Втеча проросійського маріонетки – президента Януковича, і короткий період безвладдя в Україні в лютому 2014 року дозволили Росії реалізувати швидку операцію по анексії кримського півострова, яка ретельно готувалася заздалегідь. При чому російська влада цинічно заперечувала участь своїх військових в подіях в Криму (Путін цинічно публічно заявляв, що «іх там нєт»).
Уже з початку весни 2014 року російська влада організувала спробу масової дестабілізації ситуації в Україні. Російська агентура, а то й прямо завезені з Росії бойовики, в рамках кампанії «русская вєсна» намагалися захоплювати органи державної влади, фактично ведучи операцію чужими руками і під фальшивими гаслами «захисту прав русскоговорящіх» підготувати тло до відчуження цих територій і прямого вторгнення Росії. Коли «русская вєсна» отримала активний вуличний спротив українських громадян в усіх регіонах України, серед них і нібито проросійських, на Півдні і на Сході, штучно організовані мітинги пішли на спад, а жоден місцевий орган державної влади та місцевого самоврядування не підтримав вимог, проштовхуваних Кремлем: на кшталт невизнання Верховної Ради як легітимного органу, створення альтернативних органів влади і перепідпорядкування їх силовим структурам, і головне: запрошення російських військ на «захист місцевого населення», Росія вдалася руками своїх бойовиків до захоплення міста Слов’янська у Донецькій області в квітні 2014 року.
У відповідь на дії української влади щодо спроб убезпечити і захистити неделімітований і недемаркований сухопутній кордон з Росією та придушення терористичного захоплення українських міст, органів влади проросійськими бойовиками, Росія вдалася до неприхованих обстрілів української території та відкрито ввела і застосувала свої війська у серпні 2014 року в Донецькій та Луганській областях.
Відсутність адекватної реакції світу на брутальне порушення принципів територіальної цілісності країн, непорушності кордонів спонукала Росію до подальших агресивних намірів.
Але на першому етапі російсько-української війни Росія намагалася нав’язати Україні невигідне перемир’я з метою фактичного конституційного закріплення так званого особливого статусу окупованих районів, який передбачав, що номінально окуповані території будуть у складі України, яка зобов’язана їх повністю фінансувати, а фактично будуть під повним контролем Москви. У проштовхуваних Росією Мінських угодах передбачалося зокрема звільнення від покарання, переслідування і дискримінації осіб, пов’язаних з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей (фактична амністія та легалізація бойовиків та російських агентів); право на мовне самовизначення (фактично жорстка денаціоналізація та русифікація окупованих територій); участь органів місцевого самоврядування у призначенні голів органів прокуратури та судів в окремих районах Донецької та Луганської областей (легалізації колаборантів та окупантів у владі та силових структурах); українська влада надає підтримку соціально-економічному розвитку окремим районам Донецької та Луганської областей; (оплата окупації за рахунок українських платників податків); сприяння з боку центральних органів влади транскордонного співробітництва в окремих районах Донецької та Луганської областей з регіонами Російської Федерації; (фактична легалізація сепаратизму цих регіонів через прямі зв’язки з Москвою); створення загонів народної міліції за рішенням місцевих рад з метою підтримання громадського порядку в окремих районах Донецької та Луганської областей (легалізація бойовиків).
Москва легалізувала статус своїх колаборантів на окупованих територіях і отримала час, щоб провести етнічні чистки (знищити будь-який опір), жорстку русифікацію і встановлення повного контролю над окупованими територіями і населенням. Карт-бланш у сім років для затирання будь-яких проявів української державності і перепрошивання мізків населення.
Нав’язавши так званні Мінські угоди і постійно наполягаючи на своїй позасторонності, Росія включила в дипломатичну гру найбільші європейські країни Німеччину та Францію, виключивши США з контексту переговорів.
Росія реалізувала свою давню тактику ступеневої поетапної агресії та спробувала зберегти свій статус на міжнародній арені.
Відсутність будь-яких реальних дій з боку країн-гарантів Будапештського Меморандуму, активне затягування європейського істеблішменту в корупційні зв’язки, пов’язані з отриманням надприбутків через торгівлю енергоносіями, дало змогу Росії ретельно підготуватися до остаточної фази ліквідації української державності.
Передишка на українському фронті дозволила Росії активніше втрутитися у події в Сирії, Лівії, посилити вплив на країни Африки і Південної Америки, прогнати війська, до командирів бригад включно, через повноцінну конвенційну війну з використанням усіх сил і засобів, авіації, ракет, флоту в Сирії, підвищити свій геополітичний статус.
Знищивши будь-які сліди української державності на окупованих територіях, Росія мобілізувала їхній людський потенціал і потім його могилізувала в жорстких боях 2022-2024 років.
Паралельно Росія вела активну підготовчу кампанію всередині України. В Україні було сформовано потужний інформаційний кулак так званих каналів Медведчука, проросійські сили повернулися в парламент, російський бізнес вільно почував себе на території країни, без жодних покарань і за сприянням влади проводилися інформаційно-психологічні операції ворога, на кшталт «Альфа-джаз фесту» у Львові. Відбувалося масове знищення через диверсії складів зброї і боєприпасів.
Підготувавши ґрунт, Путін розпочав широкомасштабне вторгнення у лютому 2022 року.
Саме на неготовності оборони України до відбиття повномасштабного вторгнення, а також на наявності в Україні розгалуженої мережі власних агентів і будувало свої розрахунки російське військово-політичне керівництво у виборі плану вторгнення.
Керівництво Московщини, перебуваючи в полоні колоніальних стереотипів, недооцінювало всі три складові війни (за Клаузевіцем): керівництво держави, армію, народ. У московській візії керівництво мало втекти або сховатися, ЗСУ розбігтись або перейти на бік загарбника, а народ мав, якщо не зустрічати «освободителів» квітами, то перелякано сидіти по крайніх хатах.
24 лютого 2022 року світ фактично поставив хрест на українській державності, відкрито евакуювавши навіть свої дипломатичні установи з території України.
І лише рішучий опір українців повернув українське питання на світову арену, а Україна почала отримувати реальну допомогу в тому числі військову, від США та європейських партнерів.
Уже два роки Україна веде повномасштабну, найбільшу з часів Другої світової війни в Європі екзистенційну війну проти світового лідера вісі зла – Росії.
Маючи в рази менше ресурсів, Україна відвоювала значну частину територій. На жаль, нерішучість союзників дозволяє Росії частково долати санкції. А ракетна монополія, порційне постачання зброї, коли Росія кожного разу готова до чергового розширеного пакету допомоги, призводить до затягування війни і збільшення жертв.
Головною проблемою для ЗСУ стала недостатність зброї та боєприпасів, необхідних для наступальної операції, відсутність паритету у повітрі та втрачений час, повʼязаний із логістичними затримками постачання воєнної допомоги західними союзниками, що дозволило росіянам укріпити оборонні лінії та розширити мінні поля.
Попри суттєві невдачі у реалізації планів Кремля, його стратегічні завдання залишаються незмінними – це знищення суб’єктності української держави як міжнародної (так званий нейтральний статус), фактична колоніальна залежність, подальша окупація суверенних українських територій; неприйняття української ідентичності, яку окреслено як «нацизм»; підрив внутрішньої суб’єктності України, знищення промислового потенціалу, руйнування інфраструктури.
Агресія Росії проти України має жахливі гуманітарні наслідки. Зафіксовані факти геноциду – жахливих злочинів агресора проти цивільних, вбивств та катувань у звільнених містах та селах, зокрема у Бучі, Гостомелі, Макарові та Бородянці на Київщині та в Ізюмі на Харківщині. Також окупанти масово забирають українських дітей, вивозячи їх до Російської Федерації (ідентифіковано до 20 000 неповнолітніх). Це стало підставою для відкриття судової справи проти Путіна та інших дотичних чиновників Росії у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі.
У червні 2023 року Росія вчинила черговий акт геноциду та екоциду, підірвавши дамбу Запорізької гідроелектростанції, затопивши величезні території біля Дніпра. Досі невідома кількість жертв на окупованому лівобережжі Дніпра, де окупанти перешкоджали рятувальним діям.
За даними ООН, до 26 млн. осіб перетинали кордон переважно в напрямку прилеглих держав Європейського Союзу. З них не повернулись і залишаються за кордоном близько 6,2 млн. осіб. Також близько 4,8 млн. людей стали внутрішньо переміщеними особами всередині країни, за даними уряду (за іншими оцінками їх може бути вдвічі більше).
Проявлений під час війни ядерний тероризм, (захоплення і спроба захоплення ядерних об’єктів на території України) масові злочини проти людяності, етнічні чистки і досі не знайшли належної реакції світу.
Росія, грубо порушуючи основоположні принципи ООН і міжнародного права цинічно використовує право вето постійного члена Ради Безпеки ООН, фактично знищивши цю інституцію та використовуючи майданчик ООН виключно для здійснення своїх інформаційно-психологічних операцій, брутальної пропаганди своєї агресії та поширення дезінформації.
Російсько-українська війна, а паралельно дії сателітів Москви – Ірану та його проксі, Північної Кореї стрімко штовхають світ у лоно третьої світової війни, руйнуючи світопорядок, підриваючи світову економіку, логістику і торгівлю.
У 2023 Росія заручилася підтримкою у постачанні ракет, артилерійських боєприпасів та безпілотних авіаційних комплексів іранського та північнокорейського виробництва.
На жаль, виявилося, що західні союзники України не здатні сумарно виробити і надати такої кількості артилерійських боєприпасів як одна КНДР та не мають політичної волі та рішучості надати ракети та безпілотні авіаційні комплекси середнього радіусу дії.
Варто визнати, що політика умиротворення агресора, пропозиції вгамувати апетити агресора пожертвуванням територій лише загострюватимуть ситуацію.
Нині Україна фактично наодинці веде війну за ті цінності, які офіційно обстоює західний світ. Лише рішучість останнього, припинення зволікання у допомозі України дозволить зберегти світовий порядок.
Очевидно, лише військова поразка Росії, подальше належне покарання і покаяння, її денуклеаризація, реалізація права поневолених націй отримати свою незалежність стануть тривалою запорукою миру на європейському континенті.
Нині доля світу, без перебільшення, вирішується в Україні.
Юрій Сиротюк
