Симон Петлюра – його любов до України була сильна і активна (95 років із дня вбивства)

petlura

Валентина Піскун, доктор історичних наук,

завідувач відділу джерелознавства новітньої історії України

Інституту української археографії та джерелознавства

імені Михайла Грушевського НАН України

 

25 травня 1926 року серед білого дня, на вулиці Расін у Парижі єврей Самуїл Шварцбард убив українського політичного діяча, Голову Директорії УНР, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюру. Вбивця випустив сім куль, п’ять із яких вцілили в Симона Петлюру, і були смертельними. О 14.40, не приходячи до пам’яти, він помер у шпиталі. Вбивця не тікав із місця події, а люди, які проходили мимо накинулися на нього і почали штурхати. Він здався французькій поліції і заявив, що помстився особі, яка винна в єврейських погромах на Україні під час революції. Слідство тривало 15 місяців (з 2 червня 1926 р. до липня 1927 р. з перервою). Паризький судовий процес тривав з 18 по 26 жовтня 1927 р. Перед початком судового процесу дружина С.Петлюри Ольга писала: «Річ не в тому, чи засудять чи ні, звичайно ні, але чи відіб’ють наші все те, що буде валитись на Симона, то хто його знає. Хоч би скоріше, бо прямо не знаю, як перебути сі два з половиною тижні. Леся (донька С.Петлюри – В.П.) вчиться, але часом і вона теж тратить рівновагу». Напевне, швидше за інших Ольга Петлюра зрозуміла, читаючи повідомлення в пресі, про той «спектакль», який уготований для її чоловіка й для українців загалом під час судового процесу.

Євреї всього світу кинулися захищати свого одноплемінника, створили комітети із захисту Шварцбарда, а видні політичні діячі часів УНР, як, наприклад, міністр у єврейських справах (квітень 1919-жовтень 1920 р.) Пінхас Красний, згодом видав у Харкові книгу «Трагедия украинского еврейства (к процессу Шварцбарда)». Х.1928 (перевидана в Росії в 2015 р.). В.Жаботинський спочатку написав про те, що не вважає українського лідера погромником, але після відповідного тиску єврейської громадськості відмовився від своїх слів за день до початку суду. Докази про «петлюрівські погроми» активно збирали в підрадянській Україні. Про методику збору документів записав у «Щоденниках» Сергій Єфремов. (20 грудня 1926 року): “Приїздив недавно якийсь адвокат-жид з Франції, щоб збирати матеріял на процес убийці С.Петлюри. Матеріял, звичайно, мусить показати погромницьку діяльність замордованого. В Києві справили приїзджого до Інституту книгознавства: там, мовляв, усі газети – вибирайте. Він і повибирав і попрохав, щоб йому переписали, а секретар завірив. Переписали. А коли глянув на ту роботу секретар Іванченко, то звомпив: переписано було так, що коли в статті були відомости про погроми денікінців, червоноармійців і українського війська (“петлюрівців”), то лишалось тільки про останніх; фраза часто на півслові уривалась, аби не згадувати про червоноармійців. Секретар такий препарат зрікся завірити й звелів переписувати усе. Приходить адвокат. Дають йому читати. Читає і носом крутить: “Это мне не годиться”. – “Ну, а я іншого вам не підпишу”, – одказує секретар, – бо то було б фальшування документів”. – «Что значит?!… А с кем здесь у вас говорить можно?». Справили його до директора, славнозвісного махера Іванова-Меженка. Поговорили. І договорились. Меженко звелів переписати так, як хотів адвокат, і сам завірив, що копія цілком відповідає оригіналові. Тепер ці “документи” за підписом Меженка мають фігурувати на суді, як доказ злочинності Петлюри… Думаю, що трапиться оказія переказати туди, як тут Меженко фабрикував докази для суду і що на суді показано буде заходи оборони та її тутешніх протекторів у справжньому світлі». За цими словами Сергія Єфремова читається ще одна правда, яку мають знати не лише історики. Джерела з часів Української революції (1917-1923 рр.), які зберігаються в українських архівах сформовані й уфондовані не першофондоутворювачами, а їхніми політичними не просто опонентами, а ворогами. І навіть до 100-ліття революції ні НАН України, ні академічні інститути так і не спромоглися видати корпусне видання документів одного з визначальних історичних періодів і не лише в ХХ столітті, а й в ХХІ. Не доводиться говорити і про перекладену й видану стенограму Паризького судового процесу.

Адвокат С.Шварцбарда А.Торрес заявив аж 80 свідків до процесу, проте не всіх їх заслухали. Серед видатніших свідчили: лідер французьких соціалістів Леон Блюм, єврейський історик Ілія Черіковер, юрист Генріх Сліозберг, колишній міністр з єврейських справ уряд Директорії УНР Авраам Ревуцький. Вбивцю підтримали європейські інтелектуали: філософ Анрі Берґсон, письменники: Ромен Роллан, Анрі Барбюс, Максим Горький, фізики Альберт Ейнштейн і Поль Ланжевен, екс-прем’єр-міністри Росії – Олександр Керенський, Угорщини – Міґай Карої. Куди було тягатися в суді з таким різнорідним, але об’єднаним у єдиному пориві «справедливого покарання» гуртом спільників убитій горем і кинутій на призволяще вдові Симона Петлюри, та чи й змогли мобілізувати всі свої зусилля та допомогти українські політики-емігранти?!. Вони намагалися. Для захисту честі С.Петлюри українці створили комісію на чолі з В.Прокоповичем та А. Яковлевим, яка підготувала збірник документів («Documents sur les pogromes en Ukraine et l’assassinat de Simon Petlura à Paris. 1917—1921–1926», 1927; свідчили в суді. Проте їхніх зусиль було недостатньо. Лідера УНР Симона Петлюру зробили на суді головним відповідальним за єврейські погроми на території України у 1918–1920-х рр. із жертви він став обвинуваченим. Поодинокими виявилися і голоси колишніх урядовців і дипломатів УНР єврейського походження Самуїла Ґольдельмана й Арнольда Марґоліна. У безпрецедентному рішенні від 27 жовтня 1927-го суд району Ассі французької столиці виправдав Самуїла Шварцбарда, а родина вбитого мала відшкодувати судові витрати та заплатити штраф 1 франк за відмивання вулиці від пролитої крові.

img182

С. Шварцбард помер у 1938 р. в Південній Африці, а в 1967 р. був перезахоронений в Ізраїлі та визнаний національним героєм цієї країни.

У своїй промові на Паризькому процесі адвокат родини Симона Петлюри Вільм наголосив: «Кожна нація вибирає героїв своїх, де захоче і як захоче. Єврейська нація вибрала собі Шварцбарда. Нехай же буде певна, що на такого героя ніхто інший не заявить претензії!» .

Опубліковано Національна пам'ять.