Польські післявоєнні концентраційні табори – сумна дійсність

polKCLМикола Дупляк

Мarek Luszczyna. Mala Zbrodnia. Polskie obozy koncentracyjne.

Krakow 2017, str. 297.

Автор цієї статті виростав у Польщі, але ніколи не чув про післявоєнні концентраційні табори в Польській Народній Республіці. Не довідались про них польські учні й студенти. Це було державне табу, про яке мовчали всі засоби масової інформації. Ми однак знали про концтабір для українців у Явожні, в якому мучили полонених вояків УПА, підозрюваних у співпраці з ОУН-УПА цивільних українців, українську інтелігенцію тощо. Чи не кожен українець знав когось, хто перейшов пекло Явожна, або ніколи не повернувся звідти. У польських школах нас вчили лише про німецькі концентраційні табори, в яких нaцисти масово вбивали жидів. Відомо ж бо, що жертвами німецьких таборів заглади булo чимало українців. Двоє братів Степана Бандери – Василь і Олександр, активні члени ОУН, загинули в німецькому концтаборі в Авшвіці, замордовані польськими співв’язнями з помсти за боротьбу ОУН проти санаційної Польщі. Одначе, не пам’ятаю, щоб наші учні будь-коли їхали відвідувати німецькі табори заглади.

У концтаборі Освенцім я побував однак 1993 року, коли вперше в житті відвідував Україну, а відтак і Польщу. Мої супутники – американські адвокати – дуже хотіли побачити цей табір, тож у Варшаві ми винайняли авто і через Краків поїхали до цього табору. Я мав нагоду розказати їм про подібний табір для українців після війни в Явожні. Американці не могли цьому повірити. Про це їх не вчили в школі.

Польські післявоєнні табори замовчувались аж досі і не тому, що про них не хотіла розповісти чинна польська влада, але тому, що саме вона не дозволяє говорити правди та обіцяє карати ув’язненням усіх, хто має відвагу говорити й писати про неприємні для неї історичні події. Можна було писати про німецькі концентраційні табори в Польщі, але аж ніяк про польські. Треба подивляти відважного автора цієї публікації, який мов біла ворона оприлюднив правду таки про польські концентраційні табори. Він пише: «Між 1945 і 1950 роком у Польщі діяло двісті шість таборів праці та концентраційних таборів для німців, українців, лемків і поляків. Їх створено на основі непорушеної нацистської інфраструктури, яку покинули німецькі війська».

Важко сказати, чи автор наївно наводить тут пропагандивне твердження про українців і лемків, чи теж свідомо повторює польських пропагандистів, що українці і лемки – різні народи. Таке твердження хоч-не-хоч кидає тінь на автора, що претендує на правду в представленій публікації. Зовсім можливо, що й про інші проблеми не сказав цілої правди, хоч мав нагоду це зробити. Як родовитий лемко, якого ще в дитячих роках як злочинця депортували на польські понімецькі землі під час злочинної операції «Вісла», бажаю заявити панові Лущині, що я і мої батьки та предки все почувалися невід’ємною частиною великого українського народу, а Лемківщину вважали і вважаємо такою ж частиною українського материка. Думку про два різні народи створили польські шовіністи в державних кабінетах на те, щоб порізнити українців, щоб применшити їхнє значення у Польщі. Вони як на глум використали римське правило «діли і пануй». Брехливу пропаганду про те, що українці і лемки – різні народи поширюють польські засоби масової інформації, повторюють, аякже, польські дослідники та публіцисти, бо так, мовляв, корисно для польської держави та польської «правди». Для мене, та й взагалі для лемків, така характеристика образлива. Те, що автор рецензованої книжки залюбки повторює вигадки своєї державної верхівки, підтверджує думку, що в польському суспільстві є одна уява комуністів, демократів і тих, хто зберігає християнські вартості щодо української проблеми. Це – хибна думка. А чому ж пан Лущина не назвав польських ґуралів, кашубів або мешканців Сілезії окремими від поляків народами? Ніхто з поляків досі не нап’ятнував державного бандитизму, яким була операція «Вісла», не став на захист покривджених українців Закерзоння – автохтонних мешканців і громадян Народної Польщі. Жодна післявоєнна польська влада не дозволила навіть оцьому «лемківському народові» повернутися із заслання у рідні гори Карпати. Не бажав сказати правди про них навіть шановний автор, якому не можна відмовити відваги. Після шестисот років полякам пощастило позбутися українських лемків з карпатських Бескидів, а їхні терени заселити польськими поселенцями.

Автор переконує однак, що «польські табори були прекрасно зорганізовані і ними завідували Міністерство Публічної Безпеки та Центральний Уряд Вугільного Промислу». Вони існували на терені цілої Польщі. Влада використала табори Освенціма і бараки у таборах винищування в Біркенау, підтабори в Майданку і Студгофі тощо. Табір Уряду Безпеки діяв також у центрі Варшави. Звільнені нацистські табори швидко наповнювались новими в’язнями – «ворогами народної влади». Їх «гризли ті самі воші», що й у нацистських таборах. Автор стверджує, що «взірцем для нової польської влади були природньо радянські концентраційні табори і під оглядом смертності запроторених, особливо в Горішній Сілезії, де полякам вдалося зрівнятися з радянською машиною смерті, що стирала людей на порох». Більше згадок про концтабори в СССР у названій книжці немає.

«У 1940-1950-их роках керівники польської держави не затерли слідів тортур у катівнях і масового вбивства понад 60 тисяч запроторених німців, лемків (!), українців і поляків…» – Лущина тут знову бреше про лемків як неукраїнців. Робить це кілька разів з думкою, що повторювана брехня сприйматиметься за правду. Інформації про польські концтабори зберігаються в Архіві Актів Нових та в Центральному Архіві Міністерства Внутрішніх Справ і Адміністрації. Досі живуть кати-злочинці та їхні жертви. Поляки дуже боялися, щоб німці не домагалися від поляків відшкодувань за загладу своїх земляків у польських таборах смерті.

Діяльність Уряду Безпеки (УБ) зводилася до арештування людей, «боротьби з німецьким шпигунством», «боротьби з протидержавними елементами» та з «політичним бандитизмом». Комуністична влада замінила на табори праці майже всі підтабори Освенціма. Все тут було готове, нічого не треба було будувати. Концтабори діяли в місцевостях Свєнтохловіце – Зґода, Сосновєц, Хожув, Бендзін, Явожно та кілька десятків інших, до яких кожного дня запроторювали мешканців Долішньої Сілезії. Затриманим цивільним малювали гашеним вапном свастики на плечах і гнали до таборів. Не важне те, в чому вони провинилися. Як говорить один із директорів концтабору, «вони визнають за собою провину: тортури витримає один чоловік на десять тисяч. Решта признається до всього. За п’ять днів, повзучи у власному гівні, сам підпишеш, що від 1920 р. ти німецький шпигун, а від 1923 р. ще й японський шпигун і те, що ти диверсант, організатор замаху на життя Сталіна».

За організацію ліквідації т.зв. фольксдойчів відповідав Уряд Безпеки, а конкретно Відділ В’язниць і Таборів. Згідно з документом №45 від 25 квітня 1945 р., у Варшаві відновлено чотири табори праці, а також у Кшесімові (воєв. Люблінське), Потуліцах (воєв. Поморське) і в Явожні (воєв. Краківське). Двісті два табори мали бути філіями центральних таборів. Названі табори мав охороняти Корпус Внутрішньої Безпеки. Комендант табору Свєнтохловіце – Зґода вітає ув’язнених словами: «Освенцім – це було зернятко в порівнянні до того, що вас чекає». Особисто б’є їх дерев’яною палицею аж поки не розтрощить на гамуз. Автор пише, що лише на терені Горішньої Сілезії діяло 76 таборів. У кожному було біля 400 запроторених. Таборам давали назви від копалень і фабрик, при яких вони діяли.

Іншими таборами завідувало Міністерство Публічної Безпеки. 1945 року в кордонах Польщі були ще табори НКВД і радянські табори для військовополонених. У таборах, якими завідувало Міністерство Публічної Безпеки, особливо таких як Свєнтохловіце – Зґода та Явожно, запроторювали мешканців Сілезії, німців і ворогів чинної влади. Згодом карались тут члени польського підпілля, українці та лемки (!) – пише автор і знову ж таки вкотре підтверджує брехливу видумку про лемків. Слушно писали британські дипломати, що «концентраційні табори продовжували діяти, але змінилися лише їхні власники. Переважно завідує ними польська міліція. У Свєнтохловіцах (Горішня Сілезія) полонені, що досі не загинули або їх не побили на смерть, мусять кожної ночі по шию стояти у воді поки не загинуть».

Усі табори були засекречені, про них мовчали засоби масової інформації, але правда, як олива, на верх виходить. «Польщу зрадив єпископ Станіслав Адамський, який 1939 року просив Сікорського щоб підтримав його план про записування поляків Сілезії на т.зв. фольксдойчів, щоб, мовляв, легше зберегтись під час німецької окупації. Тепер цих фольксдойчів переслідувала комуністична влада. Адамський поінформував про це Захід. Написав також листа до ген. Александра Завадського. Владислав Ґомулка знав про все що діялось у концтаборах: про биття, тортури, розстріли, канібалізм, про мізки, що бризкали до стелі».

У концентраційному таборі Зґода, яким завідував Соломон Морель, каралось 1300 осіб, в тому й дітей. За триста днів існування табору у ньому померло понад 2000 осіб. Коли ж закривали табір, запроторених змушували підписати документ про те, що мовчатимуть про свій досвід. Після війни на жорстокість польської влади звертав увагу Американський Червоний Хрест, але коменданти концтаборів реагували на це гнівно, мовляв, чого вони втручаються у не свої справи, а згодом влада затирала сліди злочинів і самих таборів.

Зараз після війни в околицях Свєнтохловіц були й інші концтабори Міністерства Публічної Безпеки. Вони діяли в Битомі, Бендзіні, Вадовіцах, Тарновських Горах, Бєльську, Мисловіцах, Сосновцу, Лібйонжу, Хожові, Живцу, Семяновіцах. А найбільший, один із чотирьох таборів праці – в Явожні. В Освенцімі діяли аж три табори: Авшвіц І, Авшвіц ІІ – Біркенау і табір Міністерства Публічної Безпеки на терені міста. Комендантами таборів були переважно садисти. На доручення нової влади, табори мали постачати робітників до невільничої праці. Дальших кількадесят таборів Міністерства Публічної Безпеки створено в Долішній Сілезії біля передвоєнної границі. Погану славу залишив за собою табір Ламбіновіце. Як пише Лущина, комендант цього табору Чеслав Ґемборскі «виявився більшим бестією, ніж Морель». Коли в листопаді 1945 року зліквідували табір у Свєнтохловіцах, Соломон Морель, який досі був керівником тюрем і таборів, очолив найбільший Центральний Табір Праці в Явожні.

1990 року в Катовіцах почали перевірку справи табору в Свєнтохловіцах. В архівах зберігалися всякі документи, що оскаржували Мореля – коменданта концентраційного табору Свєнтохловіце – Зґода, а Морель сказав, що в його таборі були санаторні умови, насильства не було. Сто колишніх в’язнів табору зізнавалося про тортури, голод, канібалізм, бункер, електричні дроти. 1996 р. прокуратура звинуватила Мореля в геноциді. 2005 р. Міністерство Закордонних Справ звернулося до ізраїльської влади про видачу Мореля, але Ізраїль не підписав договору про екстрадицію з жодною державою.

Уже 1945 р. створено Центральний Табір Праці у Варшаві із завданням відбудови польської столиці. Цей табір діяв до 1949 року. Потім його розібрали й не залишили слідів. Александер Тшцінка був комендантом табору до 1947 року, а згодом комендантами стали Станіслав Соінський і Станіслав Новак. Автор пише, що у Варшаві не мучили людей. В роках 1946-1950 на терені Варшави діяло не менше 12 таборів. П’ять років біля 10000 німецьких полонених відбудовувало Варшаву.

У концтаборі Явожно від лютого 1945 р. до березня 1951 р. померло 8 тисяч осіб, в основному німецьких цивільних. Дванадцять мурованих веж з озброєними до зубів вояками Комітету Внутрішньої Безпеки шість років стерегло майже 10 тисяч в’язнів – німців, українців, лемків (!) і поляків, – пише автор. Він наводить дані про жахливі умови життя запроторених. Першими комендантами табору Явожно були Ерик Карась, Влодзімєж Станішевскі та Станіслав Квятковскі. Від лютого 1949 р. до листопада 1951 р. комендантом табору був Соломон Морель.

1947 року концтабір Явожно стає символом польської національної політики. Тут катували чотири тисячі українців, арештованих під час сумнозвісної операції «Вісла». Рішення про операцію «Вісла» приймає Центральний Комітет Польської Робітничої Партії (ПРП). Операція почалася через місяць після смерті генерала Кароля Свєрчевського. Брало в ній участь 17 тисяч польського війська. Мета операції – очищення Краківського, Ряшівського та Люблінського воєводств від українців. На думку автора, претекстом «Вісли» була боротьба з УПА, але правдивим приводом була свідомість комуністів, що моноетнічним суспільством легше завідувати. Йшлося про відірвання від коренів і розселення на понімецьких землях Польщі 150 тисяч автохтонного українського населення з метою швидкого спольщення.

Вже за кілька годин перед початком операції «Вісла» Бюро Політичне створює на терені Центрального Табору Праці перехідний табір для запідозрених українців. Коли поїзд iз депортованими затримувався в Освенцімі, вояки відкривали телячі вагони й арештовували тих, кого хотіли. Через Освенцім перейшло 269 транспортів депортованих українців. Перший поїзд потрапив до Явожна 17 травня 1947 року. Серед чотирьох тисяч запроторених «бандерівців» було кількасот жінок, кілька десятків дітей і кільканадцять немовлят. Окремо доручено арештувати українську інтелігенцію, особливо священиків УГКЦ, – відмічає автор.

Тепер за Явожном росте малий лісок – Парк ім. Польських льотчиків. У непозначених збірних могилах спочиває тут шість тисяч жертв катувань у концтаборі Явожно. У ліску (над людськими кістками) навколишні мешканці збирають гриби, розважаються туристи. Біля стежки лежить камінь з написом польською, українською і німецькою мовами. Автор не наводить змісту напису.

Важко встановити число замучених німецьких цивільних у багатьох таборах Уряду Безпеки. Здогадуються, що в роках 1945-1950 загинуло від 60 до 100 тисяч осіб. Нинішня влада не любить говорити про злочини своїх попередників, мовляв, тільки й того бракує, щоб Польща мусила платити німцям відшкодування. До речі, вцілілих німецьких дітей влада полонізувала і перевиховувала у польських яничарів.

Найстрашнішим табором Міністерства Публічної Безпеки в Сілезії Опольській був табір у Ламбіновіцах, що діяв під керівництвом ката Чеслава Ґемборського, якого опісля судили як злочинця, який наказував стріляти цивільних німців, що каралися в цьому таборі. Тоді загинуло 48 осіб. У таборі був голод і хвороби, знущання над в’язнями; людей стріляли в голови, жінок насилували. Про Ламбіновіце говорили як про пекло польського табору заглади. У Західній Німеччині про цей табір появилася книжка Гайнза Ессера, отже знущань у польських таборах не можна було зовсім приховати від цивілізації.

Вперше від часів судження нацистських злочинців у Польщі офіційно звинувачено в геноциді власного ката – Чеслава Ґемборського, який насилував і вбивав вагітних жінок, автом убивав людей і катував їх, залюбки стріляв у потилицю. Автор підсумовує, що в комуністичній Польщі Ґемборському не дорівнював ніхто у тортурах.

Марек Лущина нагадує, що не німці перші збудували концентраційні табори, але вони перші створили табори масової заглади, такі як: Треблінка, Собібур, Белжець, Хелмно, Майданек і Освенцім (Авшвіц)-Біркенау. Останній сповняв функцію і концентраційного табору, і табору невільничої праці.

Автор згадує також про сумнозвісний польський передвоєнний концентраційний табір у Березі Картузькій, який заснував полк. Вацлав Костка-Бєрнацький – фанатичний прихильник Пілсудського. У цьому таборі без суду мучили політичних противників і, як пише Лущина, «140 тисяч польських громадян німецького роду». Про українців навіть не згадав. Він певно нічого не знав про те, що саме в Березі Картузькій злочинці катували українців, у тому й лемків? Аякже. Більш ймовірне те, що цю правду краще замовчувати. Шкода, що автор не виявився більш відвертим і об’єктивним. Відомо ж бо, що в цьому таборі в 1934-1939 роках тримали сотні українських патріотів, зокрема членів ОУН. Tабір був під безпосереднім наглядом Костека Бєрнацького; два жорстокі коменданти табору були послідовно Б. Ґрефнер і Й. Камаля, якого згодом у німецькому таборі убили власні земляки. Костка-Бєрнацький опісля дорогo заплатив за знущання над ув’язненими. Після війни його зловили в Румунії. В тюремній камері на Мокотові сидів разом з Еріхом Кохом – німецьким комісаром в Україні, якого в Польщі засудили до смертної кари за воєнні злочини. Смертний вирок Бєрнацькому замінили на десять років тюрми.

Ось що пише у своїх спогадах заслужений професор Львівського Національного Університету ім. Івана Франка Роксолана Зорівчак: – «Мій Батько Петро Петрович Мінко (1899-1939) в 30-их роках минулого століття був адвокатом у галицькому містечку, яке польські окупанти називали Камінка Струмілова, з 1939 р. це Кам’янка Бузька. Мій Дідусь, а його Батько – Петро Мінко був сільським священиком, за духом близьким до Франкового оточення. 1904 року члени Етнографічної експедиції Наукового Товариства ім. Шевченка, учасником і літописцем якої був Іван Франко, гостювали на плебанії отця Петра Мінка (мого Дідуся).

Як свідомий українець, мій Батько був активним учасником Товариства «Просвіта», брав участь у численних селянських вічах. Першого вересня 1939 р. польські жандарми увірвалися до нашої хати і наказали Батькові зібратися, бо є ухвала його ізолювати. Більше нічого не поясняли. Батько елегантно одягнувся і, попрощавшися з Матір’ю і мною, вийшов. Вісток ніяких від Нього не було. До нас приїхала Бабуся зі Львова, і знайомі селяни запросили нас переїхати до них до села Батятичі, щоб якось перебути оцей неспокійний час.

Десь біля полудня 29 вересня 1939 р. я (а мені йшов тоді п’ятий рік) була сама в кімнаті, коли раптом зайшов якийсь, як видалося мені, привид. Був лисий, з ціпком, виглядав дуже старий, у лахміттях. Він зупинився недалечко від мене і, здавалося, крізь сльози, прошептав «Лянусю» (так мене називали дитинчам). Я кинулася в кухню до Бабусі, переконана, що прийшло якесь страшидло (Господи Боже! Пробач мені таку жорстокість!). Яке ж було моє здивування, коли незнайомець і Бабуся, плачучи, пояснили мені, що йдеться про мого Батька. Згодом, уже в Його обіймах, я придивилася до Татка. У Нього не було зовсім зубів, тіло було в шрамах. Їв потрошечки, як мале дитя, постійно тремтів. Розказував про каторгу в Березі Картузькій, абсолютне заперечення людської гідності, знущання над людською фізіологією. Коли Польща капітулювала, в’язні, які мали ще силу пересуватися, стали розходитися по своїх домах.

Татові суджено було прожити ще два місяці. Працівники радянських органів безпеки стали викликати Батька на розмови, доскіпливо допитували про причину Його ув’язнення. Боячись нового арешту, Батько вирішив перейти кордон, щоб опинитися на території, де хазяйнували німці. На жаль, 29 листопада у ріці Солокії біля Крестинополя (тепер – Червоноград) Його догнала куля пограничника. Через декілька годин Він відійшов у вічність… Історія мого Батька – мікрочастинка історії української нації».

Окрім Берези, табори створено також у Ловічу, Сохачеві, Кутні та Варшаві. Деякі з цих таборів визволив у вересні 1939 року німецький Вермахт.

Поляки не люблять назви «польські концентраційні табори», але й нема чим гордитися. Одначе, правди не сховати. Не можна не погодитись з думкою Лущини, що поляки повинні мати історичну відповідальність, бо треба пізнати й акцептувати своє минуле. Інші поляки кажуть: – То не були польські табори, їх створила комуністична влада, що не репрезентує суверенного польського народу. Факту існування післявоєнних концтаборів поляки майже не знають. Вони краще воліють казати «комуністичні табори». Факт залишається фактом. Та, незалежно від того, чинна польська влада в наші дні в усіх сусідах добачає всі гріхи, а за написану чи висловлену правду про польські концентраційні табори в Польщі відважним обіцяє три роки тюрми, аякже. Саме тому Марек Лущина виявився білою вороною у польському суспільстві. Його відвагу треба привітати, але й нагадати треба про те, щоб сказав цілу правду й не повторював пропагандивних тверджень польської злосливої пропаганди про лемків як окремого (від українського) народу.

Цікаво, що автор згадує про американські й англійські концентраційні табори, але правда, що лише раз згадує про концентраційні табори в СССР, на яких і Гітлер учився, і перший президент комуністичної Польщі Болеслав Бєрут, гаслом якого було: «Дружба, приклад і поміч СССР – основні джерела нашої перемоги». Невже солідарність?

Опубліковано Національна пам'ять.