12 листопада о 18.30 у Києві в Національній спілці письменників України з нагоди 90-річчя від дня народження відбудеться вечір пам’яті Зеновія КРАСІВСЬКОГО (1929-1991), поета-борця, багатолітнього політв’язня, останнього Крайового провідника ОУН (б) в підсовєцькій Україні, організований Історичним клубом «Холодний Яр», ОУН (б), і Національною спілкою письменників України.
Участь у заході візьмуть народна артистка України Галина Яблонська, голова СНПУ Михайло Сидоржевський, редактор газети ОУН «Шлях Перемоги» Віктор Рог, голова ОУН (м) Богдан Червак, депутат Київради Юрій Сиротюк, поети, кобзарі Тарас Силенко і Василь Лютий, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк та інші творці української культури.
Вестиме вечір Роман Коваль.
Запрошуючи на урочистості, пропонуємо з нагоди ювілею увазі читачів уривки з виступів Зеновія Красівського на теоретичних конференціях в лютому 1991 року, опубліковані в часописі «Українські проблеми» № 2 за 1991 р.
Ред.
Вигнати ворога з нашої землі
Слово на теоретичній Конференції українських націоналістів (9 лютого 1991 р., селище Славське)
…Наш націоналізм – це був ніби «Отче наш», поєднаний із прицілом револьвера, і ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. І той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що, правду мовлю, ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога, – тому що сила проти нас була така велика і жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу. Але ми стали не на життя, а на смерть – і ми гідно вмерли! Вмерли для того, щоби скропити кров’ю землю, щоби встелити її кістками, і щоби з тої крові і з тих кісток зродилися ви.
Мене сьогодні торкнув крилом героїчний ентузіазм, і я вам скажу, що коли ви станете до боротьби, і треба буде вмирати, – я буду в ваших перших рядах. Я окрилений вами і тішуся вашою теоретичною думкою.
Звичайно, я не маю чогось такого, що би вам прочитати і чим би вас зацікавити. Я все життя займався тільки практикою підпілля. Я все життя і понині думаю, щоби зробити, як би спричинитися, аби вигнати ворога з нашої землі. І для мене ворог не був абстрактний, це не був москаль, це не був комуніст, большевик… Мій ворог – Росія, яка своєю потугою заполонила нас, розтлила, примусила багатьох забути свою мову, віру, свої святині, – і довела нас до краю загибелі.
Я весь час думаю над тим, що нас може порятувати. Я давно свято переконаний, що єдиною зброєю поневоленого народу є націоналізм – готовність кожного з нас віддати своє життя за ті ідеали, щоби нашим дітям було легше, щоб ми продовжували своє життя в наступних поколіннях, щоб ми були нескінченні ніколи.
…Основне для нас – це є наш зовнішній ворог, який стоїть над нами, озброєний до зубів, і який не зупиниться ні перед якими гуманістичними засторогами і буде нас убивати, якщо ми будемо відбирати у нього нашу землю. І якщо не брати до уваги всяких теорій, ідеологій, то справа у тому, хто володіє землею. Справа рахунку, справа зиску, справа у тому, хто живе краще, а хто гірше.
…Націоналізм – це вищий прояв людського духу, який був у всі часи протягом усієї історії людства, але досяг свого апогею у 1940-1950-х роках, і якраз в українській нації. Це був безприкладний прояв націоналізму! І нам на нього треба брати напрямок, і нам треба кріпити свої сили, свої ряди, а якщо практично хочемо прислужитися українській нації, то ми повинні взяти той ідеологічний доробок, який був створений нашими кращими теоретиками уже в діаспорі, на чужині, такими, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько та іншими. Ми мусимо це розмножити в такій кількості, щоб донести до кожного українця.
…Тому ми мусимо дати напрямну думку українського націоналізму кожному особисто, аби ніхто не видумував свій ровер. […]
Ми бачимо, як переповідають нам теоретики, журналісти, політики, що Російська імперія нібито вже розвалилася… Вона не розвалилася. Якщо ми хочемо похизуватися своєю політичною еквілібристикою, то можемо сказати, що вона розвалилася в 1917 році. Але настав період геніальних реставраторів. Вони і нині є в Росії. І чи то буде Горбачов, чи то буде Єльцин, чи хто-небудь інший – то не має значення. […]
Нарешті я хочу побажати вам, щоб усі ви й кожен зокрема, до кого проникла свідомість націоналіста, зберігали той ясний промінь у собі, кріпили його, щоб ви ставали аскетами у націоналізмі, щоб ви були українськими камікадзе! Бо тільки від того залежить успіх нашої боротьби – наскільки ви зможете у собі витравити зайвину, наскільки ви відсунете від себе ситу закуску, добру випивку, веселу компанію, наскільки ви приварите свої руки до чепіг національної справи.
Слава Україні!
Бути паном на своїй землі
Виступ на теоретичній конференції Української республіканської партії (23 лютого 1991 р., м. Київ)
Я повинен представити вам стан нашого сьогоднішнього політичного життя, і що нас чекає у 1991 році. Тема занадто обширна, тому буду говорити дуже стисло.
…Російська імперія розвалилася в 1917 році, а далі з’явилися талановиті її реставратори. Це Ленін, Сталін, його послідовники, і в тому ж руслі йдуть Горбачов і Єльцин. Я думаю, що феномен Горбачова, який зайняв у нашій свідомості такі позиції, настільки значимий, що необхідно зрозуміти причину його появи. Я думаю, що феномен Горбачова не в його особистості, а в тому мозковому тресті імперії, незалежно від того, де він є, – чи в КҐБ, чи деінде, який прийшов під тиском світових політичних обставин до такого вирішення, а Горбачов це талановито реалізував.
Я думаю, що російська політика була настільки зручною і ефективною, що вдалося цей грандіозний блеф «перестройки», цих ніби демократичних перевтілень, так представити перед світом, що Горбачова признали, що признали ту політику, і внаслідок того Совєтський Союз домігся значних успіхів на світовій арені, а самому Горбачову дали Нобелівську премію…
Як ми допустили до того? Я вважаю, що вина у тому є всіх нас загалом і наших політиків зокрема. Висловлюючись точніше, російська імперія, яка поневолила неросійські народи ще раз після 1917 року і поневолює їх донині, стоїть на тому, щоб продовжувати це далі.
Ми прийшли до факту виборів до Верховного Совєту тоді, коли ніякого Верховного Совєту не було, ми взяли інструмент виборів на озброєння в той час, коли вибори були в нас абсолютною фікцією. Ми засідаємо у Верховному Совєті, але все це зводиться до пропагандивного фактора, а як політичний чинник – він незначний.
Республіканська партія увібрала в себе найкращі сили українського народу. Це зрілі політичні діячі, які мають добрий вишкіл і які надзвичайно пильнують тактики. Проте вони найменше думають про ідеологію, точніше, не мали часу думати про те. І не марно вони прийшли до цієї конференції якраз із таким планом, щоби це питання порушити і якоюсь мірою вирішити.
Стоїмо перед альтернативою: чи наша політика буде розвиватися шляхом парламентської боротьби, чи ми прийдемо до націоналізму? Я не думаю, що серйозно можна говорити тільки про збройну боротьбу націоналізму, не вважаю, що про націоналізм можна говорити як лише про теорію Донцова.
Націоналізм сьогодні – це сума зусиль та прагнень нації, яка опирається на власні сили і таким чином дійти до побудови Української Самостійної Соборної Держави. Наскільки це реально – інша справа, але ідейний прапор, дефінітивну думку мусимо визначити для себе конкретно і ту конкретику мусимо представити народові як той дальній приціл наших прагнень. Інакше ми приречені стикатися з тим, що будемо заводити свій нарід у глухі кути.
Сьогодні будемо проповідувати конфедерацію, будемо всі за те хапатися, тому що людям таки не хочеться класти здорову голову під Євангеліє, вони хочуть свої національні проблеми вирішити якомога легше. Але чи вони вирішуються? То повинні думати над тим політики. Чи ми через здобуття більшості у так званому парламенті (до речі, не знаю, чому український Верховний Совєт називають парламентом, але най уже буде) хочемо вирішити національну проблему, то чи переконані ми, що не з’явиться новий матрос Желєзняк? Ось тому проблему націоналізму треба розглядати дуже серйозно і на націоналізм нам треба опиратися, а він буде тим усенародним виразником, лакмусовим папірцем сили нації.
Ідеї націоналізму за останній рік переступили свій поріг, про націоналізм сьогодні всі говорять, націоналізм доступний не тільки на Західній Україні, але й на Сході, люди, які беруться до політики, дуже серйозно думають про націоналізм. І дуже облудна та думка, що «на Сході нарід не готовий» і т. д. і т.п. […]
Не треба думати, що українцеві на Сході, який пробуджується до політичного життя, треба дуже довго чекати, аби він піднявся з того занепаду і дійшов до не знати якої ідеології: боротися за те, щоб бути паном на своїй землі, мати перспективу для своїх дітей і щоби лишити тим дітям життя впорядковане, державне.
Перейду до другої частини: що нас чекає у цьому році. […] Я думаю, що Республіканська партія буде процвітати, бо вона є парламентською партією, і вона й далі буде вбирати у себе кращі розуми української нації, інтелігенцію, тому що не всі ті розуми, які є найкращі, є і найвідважніші. Якраз навпаки: інтелігенція не стремить до екстремізму, вона хоче мати надійну запоруку свого життя і видавати продукт свого інтелекту в народ із метою покращити життя того народу. І я вважаю, що Республіканська партія дуже потрібна нині, і дуже ефективну роботу вона проводить, і буде процвітати внаслідок того, що органи КҐБ, совєтська держава будуть толерувати вашу партію по причині її беззубості. І такою вона буде існувати. Якщо Республіканська партія візьме на озброєння націоналізм, тоді її будуть поборювати, і багато з вас втече в кущі.
Але, я вважаю, що націю не можна звузити до якогось куцого об’єму, щоб вона була тільки в Республіканській партії чи в якійсь іншій. Ми їх маємо нині дуже широкий спектр, і слава Богу, що ми їх маємо, і в свойому націоналізмі навіть найбільші націоналісти ще не доросли до того визначення, аби ми могли сказати, що ось дійсно у нас вже є націоналізм. Я займаюся тим практично. Це моя професія, і скажу вам, що дуже мало в Україні є людей, які, прочитавши слова Ісуса Христа «Кидай свого батька, матір, дітей, роздай майно і йди за Мною», вчинили би так.
Людей, які готові стати аскетами во ім’я ідеї, у нас нема. Ми хочемо жити привільно, добре, хочемо хизуватися політикою, і у своєму загалі ми дуже далекі від боротьби. І якщо ви думаєте, що націоналізм – це зброя, то ви помиляєтеся. Прибалтійські народи не вдавалися до зброї, але скільки звідтам виїхало росіян… А в Україні ми розкопали могили і побачили, як нашим братам і сестрам різали руки на січкарнях, як у хребти забивали цвяхи, як ножівками розпилювали черепи, і є конкретні виконавці тих злочинів, і є діти замордованих, – і ще ні одного кривдника і ката ми не повісили і не засудили!
Оце вам і є відповідь на те, чи можливий у нас нині націоналізм, чи ні. Він можливий тільки в теорії, і слава тим, хто пропагує це вчення, бо це єдина зброя, яка може допровадити нас до створення держави.
Я хочу підкреслити ще раз і ще раз, що ми голодному в зубах, і він нас з тих зубів не випустить… […]
Що ж із нами буде? У тому стані, який витворився в російській державі, ми будемо мати, як кажуть росіяни, «ужесточєніє». Сьогодні комусь вікна б’ють, когось тягнуть із машини і топчуть, когось викликають в КҐБ і обробляють, і дійде до того, що з усіх сторін нас будуть затискати. А ми повинні знайти в собі силу духу, щоб усе це перебороти.
Я закликаю вас, щоб ви відреклися від особистого, щоб запричастилися від того великого духу, який заставляв людей стрілятися, аби не здатися ворогові; відсуньте зайвину, поговоріть серйозно зі своїми дружинами, і працюйте, і не здавайтеся, а будьте членами Республіканської партії і обростайте цим живим тілом, яке зможе протиставитися ворогові у нашій боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу!
