З глибоким сумом сповіщаємо, що 17 вересня в Умані помер
Білоус Василь Кузьмович.
Народився 18 лютого 1927 року в селі Стражгород Теплицького району Вінницької області.
В 1932-33 рр. майже вся родина Білоусів вимерла з голоду. Батькові, Кузьмі Якимовичу Білоусу, з Васильком і бабусею Теклею вдалося виїхати з України: три доби на станції Цвіткове ховалися від червоноармійців, пролізли в поїзд і під полицями доїхали до Ленінграда. Батько здав хлопця в дитячий притулок. Повернулися в Стражгород 1934 р. Виховували Василька бабуся Текля, яка свого часу співала в хорі Миколи Леонтовича, та мачуха Фросина Ониськівна Мандибура.
14 березня 1944 р. польовий військкомат мобілізував 17-річного юнака в діючу армію. Воював проти німецьких окупантів, проти Японії. Має нагороди. До листопада 1951 р. служив у морській піхоті Тихоокеанського флоту.
З 1951 р. – курсант школи механізації в м. Ольгопіль, помічник бригадира тракторної бригади, а з 1953 р. диспетчер Теплицької МТС Вінницької обл. 1957 р. закінчив Теплицьку вечірню школу, 1958 р. вступив на факультет механізації сільського господарства Української сільськогосподарської академії, яку закінчив у 1963 р. за фахом «інженер-механік».
Працював інженером, виконуючим обов’язки, заступником керуючого Уманським райоб’єднанням «Сільгосптехніка». З 1968 р. по 1971 р. – викладач спецдисциплін (експлуатація машинно-тракторного парку і ремонт) Уманського технікуму механізації сільського господарства. З 1971 р. – контролер райоб’єднання «Сільгосптехніка».
В Умані тоді сформувалася група патріотично налаштованих викладачів, які чинили опір русифікації навчального процесу, протистояли викладачам-росіянам, пробуджували національну свідомість учнів. Білоус неодноразово на зборах вимагав, щоб викладачі-росіяни читали свої предмети українською мовою.
1971 р. від викладача технікуму Кузьми Матвіюка одержав машинопису працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», давав її читати знайомим. Давав гроші Матвіюку та студентові Уманського сільгоспінституту Богданові Чорномазу на виготовлення фотокопій цієї праці та іншого самвидаву. Коли влітку 1972 р. виникла загроза обшуку, то надійно сховав один екземпляр праці Дзюби (в часи незалежності передав частинами в Уманський та Черкаський краєзнавчі музеї).
Коли на засіданні правління Спілки письменників України 2 березня 1972 р. Дзюбу виключили з СПУ, що було фактично згодою на його арешт, Білоус уже наступного дня вдарив телеграму в правління СПУ: «Слава Іванові Дзюбі! Ганьба правлінню Спілки! Читач Василь Білоус.» Коли ж Дзюбу заарештували, надіслав листа в газету «Літературна Україна», назвавши правління Спілки антипатріотами, космополітами, стверджував, що в Україні проводиться політика примусової русифікації, занепадає українська мова і культура.
Тодішній перший секретар СПУ Василь Козаченко повернув листа в Уманський райком КПУ. Негайно, на випускному вечорі, проти автора була розіграна провокація, щоб звинуватити його в хуліганстві. Та ніхто з оточення не дав потрібних показів. Його затримали на три доби, постановою бюро Уманського РК КПУ оголосили сувору догану з занесенням до облікової картки «за негідну поведінку, пияцтво, хуліганські дії в сім’ї та образу працівників медвитверезника». Почалися цькування. Білоус змушений був піти з технікуму і повернутись у «Райсільгосптехніку».
У райкомі КПУ з Білоусом була проведена бесіда, де його переконували, що він став на позиції українського буржуазного націоналізму, вимагали покаятись, зажадали письмового пояснення. Він написав дуже різке пояснення.
Скоро після арешту К. Матвіюка (13.07.1972) відвіз йому в Черкаський слідчий ізолятор продуктову передачу. Це було розцінене кагебістами як допомогу «ворогу народу».
27 вересня 1972 р. Білоуса викликали в районну прокуратуру. Там прокурор області Дубовий Т.Г. і слідчий Яковлєв К.С. оголосили йому про затримання за підозрою в «поширенні завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад» (ст. 187-1 КК УРСР). Йому наклали наручники і відвезли в міліцію, помістили в камеру з кримінальними в’язнями, які визначили новоприбулому місце біля параші. Білоус, не довго думавши, скористався своїм досвідом морського піхотинця і кулаком навів у камері належний лад. Через 10 діб йому оголосили про арешт і перевезли в Черкаський слідчий ізолятор.
До арешту мав добру зарплату, квартиру, сім’ю, автомобіль, дачу, але все це перекреслив і захищав свій народ від русифікації, тобто свідомо пішов у тюрму. У слідства (точніше, в КГБ) виникла підозра, що він не сповна розуму, і його відправили на експертизу в обласну психіатричну лікарню у м. Сміла, де понад місяць утримували зі справжніми злочинцями і божевільними. Його примушували вживати ліки. Однак смілянські психіатри не взяли гріха на душу: склали позитивний висновок. Більше того, коли повернувся в СІЗО, капітан медичної служби зі співчуття до політичного в’язня влаштував його на 2 тижні в лікарню.
Винуватили Білоуса, зокрема, що він потрапив під вплив Надії Суровцової, тому мусив доводити, що його виступи проти русифікації були спровоковані не Суровцовою, а дійсністю, що він ходив до неї як уже сформований український патріот. Бачив бідність у її помешканні, тому двічі привозив їй по мішку картоплі.
Закритий суд над Білоусом відбувся у річницю масових арештів української інтелігенції, 12 січня 1973 р. з Умані привезли цілий автобус свідків, 30 осіб. Дехто ухилявся від звинувачувальних показів, та коли викладач економіки Піскунов сказав, що таких, як Білоус, треба розстрілювати, то підсудний перескочив бар’єр і схопив свідка за горло. Конвой отямився і загнав його назад за бар’єр. Через цей напад суд дав йому 2 роки ув’язнення.
Білоуса спровадили в колонію загального режиму в с. Таганчá Канівського р-ну, де утримували 2,5 тис. в’язнів. Його поставили виготовляти радіодеталі. Норму виконував, посилав сім’ї по 30 крб. щомісяця. Допомагав в’язням писати касаційні скарги, завдяки чому здобув великий авторитет. Позитивно впливав на молодь. Був чемпіоном зони з шахів. Начитався там літератури, яка зазвичай вилучалася з цивільних бібліотек. Але й нажив у неволі виразку шлунку.
26 листопада 1973 р. звільнений судом достроково. Переніс операцію на шлунку.
Після відбуття покарання Білоуса прийняли у «Райсільгосптехніку» мити трактори, які поступали в ремонт, за 90 крб. на місяць. Аж коли мав виходити на пенсію, перевели на 120 крб.
Колишніх зв’язків не відновлював, але організував у «Сільгосптехніці» аматорський хор «Дзінь-бом», де молодь співала патріотичних пісень, навіть «Ще не вмерла Україна».
Коли почалася перебудова, Білоус виготовив два синьо-жовті прапори і їздив з друзями на всі київські демонстрації. Почав писати статті до самвидавної і офіційної преси, брав учать в Установчих зборах Товариства політв’язнів і репресованих і був головою його Уманської організації, брав участь у створенні Товариства української мови, «Меморіалу», у Ланцюгу Єднання, у створенні Народного Руху України, Демократичної партії України, Конгресу Українських Націоналістів. Був ініціатором створення їх місцевих організацій, але не погоджувався на головування.
Під час заколоту 19 серпня 1991 року Білоус першим вийшов на майдан (відомий «гайд-паркан») з гаслом: «Громадяни України! У Москві заколот змовників. Банда злочинців у особі Янаєва, Язова, Пуго вчинили заколот. Всі на мітинг протесту!» Підписав від імені ДемПУ. Зібрався мітинг. Білоуса затримали «за порушення громадського порядку» і привели в суд, та суддя Михайленко відпустив його під розписку про невиїзд, а коли путч провалився, закрив справу.
1995 р. Білоус ініціював створення Всеукраїнського об’єднання ветеранів війни, яке очолив І. Юхновський, і 8 років був його заступником. В Умані організація називається Уманський конгрес учасників Другої Світової війни – 36 фронтовиків. Вони зібрали в одне відро совєтські ювілейні медалі (до 30-річчя перемоги, 40-ка, 50-річчя) і віднесли у військкомат, написавши листа, щоб їх більше не турбували московськими нагородами.
Того ж року ветерани вийшли на демонстрацію з українськими прапорами і стали попереду колони. Відставні полковники, що йшли з червоними прапорами, засичали: «Уберите эти сине-желтые тряпки!». Тоді Білоус зі своїми ровесниками побили червоних полковників.
Співробітник СБУ повідомив Білоуса про приїзд Олександра Мороза – Білус закидав його помідорами. На зустріч із Петром Симоненком вийшов з гаслом «Серп і молот – смерть і голод!». Двічі обписав пам’ятник Леніну в Умані гаслами: «Ленін – кат українського народу», «Ленін – сифілітик», «Ленін – бандит», «Ленін – грабіжник».
Коли біля кінотеатру «Комсомолець» проводила мітинг Партія прогресивних соціалістів, Білоус під час виступу вдарив голову місцевої організації полковника Бистрова, бо той хвалив життя в СССР. Міліціонери затримали Білоуса, вивели з натовпу і відпустили: «Мало Ви йому дали».
Коли Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром В. Януковича і він одразу заявив, що російська мова буде державною, Білоус на знак протесту оголосив політичну голодівку. Це на 80-му році життя, маючи багато хвороб! Відмовився від крапельниці і будь-яких ліків. На четверту добу температура стабілізувалася, минули болі. За 14 діб схуд на 14 кг. Коли Президент В. Ющенко сказав, що в Україні може бути тільки одна державна мова, українська, почав виходити з голодівки. З тих пір лікарів не турбує.
Дружина Ніна Іванівна Петюх померла 15 січня 2000 р. Білоус жив самотньо в м. Умань, але був активний у громадському житті. Мав сина Олександра, 1953 р. н., який закінчив Львівський університет, фізик-оптик, дочку Антоніну, 1964 р. н., закінчила факультет іноземних мов Одеського університету.
1999 р. нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічная пам’ять!
Василь Овсієнко
