Томос для України: Москва не може зупинити, а українці можуть

До великого моменту”

Будь готовий кожний з вас!” Так писав великий поет каменяр Іван Франко. У нас сьогодні такий “великий момент” – нагода автокефалії і патріаршого устрою нашої православної церкви. Подія така велика що вона потрясла нашим найбільшим ворогом Москвою.

В історії українських відносин з другими народами в основному ворогами, а тим більше з Москвою, той ворог завжди відігравав підлу роль агресора, одначе дуже часто не без співучасті української сторони. Були у нас зрадники, підлабузники, але мабуть найчастіше причинами нашої поразки були власні амбіції а то і полонофільство, малоросійство або русофільство. Сьогодні знаходимось перед ще одним помітним іспитом нашої національної зрілості. Одначе дійсно наша історія повинна бути для нас найкращим учителем бо вона переповнена прикладами як “не поводитися”. І тут велика лекція нашого нещасного Православного Християнства яке у нас починається ще з Х століття Князя Володимира, а фактично з ІХ століття Князя Аскольда або і ще раніше з Святого Андрія Первозванного.

У 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан у Києві таки у Печерській Лаврі відновив Київську православну метрополію і висвятив опісля Іова Борецького, ігумена Києво-Михайлівського монастиря митрополитом Київським і ще сімох, одного у сан архієпископа і шість у сан епископів. Ця подія фактично сталася завдяки зусиллям видатного козацького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Мотиви Сагайдачного у той час були загадковими напів політичними але також особистими. Він вів боротьбу за важливість влади в Польщі і всупереч католицизму зокрема після Берестейської Унії 1596 року.

І так згодом ієрархи Київського Православ’я почали писати і висувати нову ідею споріднення України-Русі і Московії яка у цей час свого глибокого примітивізму називала себе після впаду Візантії єдиною Православною політичною істотою. Сам Борецький писав “ …з Москвою у нас одна віра і богослужіння, одне походження, мова і звичай.”

Це були перші кроки. Дальші Київські ієрархи впроваджували європейську культуру та освіту у темну Москву. Загально гетьман Сагайдачний записався в історії великими літерами зробивши з козаків велику військову і політичну силу. Але він також встановив таким нахилом ідеологічну спорідненість з Москвою. А зробив він це також задля власних амбіцій його важливості по відношенню до Варшави. Вже після Переяслава відомо чим ця спорідненість закінчилася. Українська церква з часом була підпорядкована Московському патріархатові. Події 1685-86 років так званого суперечливого вибору Митрополита Гедеона Четвертинського, його подорож у Москву1685 року, підпорядкування її та листи з 1686 року Вселенського Патріарха у цій справі відомі. Українські митрополити були запрошені в Москву, деяких навіть зараховано між святими Московської Православної Церкви. Все і не тільки через агресію Москви.

Сьогодні після великого рішення надати автокефалію Українській Православній Церкві Вселенським Синодом та скасування цих “листів” з 1686 року розпочалася дискусія, щодо об’єднання навіть трьох церков православних в Україні, а саме Київського Патріархату, Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського Патріархату. Патріарх Філарет проголосив потребу скликання об’єднувального Собору. У тому намірі відбулися розмови між двома хіба основними особами українського Православ’я, Патріарха Філарета Київського Патріархату та Митрополита Макарія Української Автокефальної Православної Церкви.

Засоби Масової Інформації в Україні та діаспорі подали недавно звідомлення з інтерв’ю по телебаченню того ж Митрополита Макарія. Митрополит нарікав на Патріарха Філарета, що не вдалося домовитись, щодо об’єднувального Собору. Правда Митрополита Макарія жалкування на Патріарха Філарета можна було сподіватися, але причини були подані такі: Митрополит Макарій висунув потребу узгодити статут, назву і статус тобто чи патріарший чи митрополичий (чому митрополичий?) перед скликанням Собору. Філарет відповів “А статут у мене є” а Макарій сказав “У мене теж є, але з двох статутів, треба зробити один”. “Ні-каже Філарет-мій буде статут”. Каже Філарет що і назва вже є і всі мають приєднатися до церкви яку він очолює, а статус є патріарший, за словами Макарія, Філарета відповів “з злістю”, а сам Макарій був “приголомшений”. Президент України Петро Порошенко який фактично був подібно як Сагайдачний ініціатором і мотором “реанімації” Православної Церкви запропонував назву Православна Церква в Україні, тобто без слів патріархату Київського чи автокефалії. На кінець інтерв’ю Митрополит Макарій подав думку, що перше Вселенський патріарх повинен надати “Томос” а вже опісля надіслати до Києва свого Митрополита для обговорення об’єднання.

Тут як і в минулому виглядає велике діло готові “наші” змарнувати або зробити лихо спричиненого в першу чергу власними амбіціями і нашими мабуть притаманними вже внутрішніми непорозуміннями. Чи потрібно нам закордонного арбітра, щоби нас успокоїти та об’єднати задля великого діла? Невже ж ми не можемо самі дати собі раду і при таких великих моментах знайти спільну мову? Українська Православна Церква повинна бути одна, з узгодженим статутом, з Київським Патріаршим устроєм і назвою яка це вказує. Ієрархи і президент повинні зрозуміти при цьому, що хоча вони рушії великого почину, їхні особи не можуть стояти на перешкоді не тільки історії але народу.

28 жовтня 2018 року        Аскольд С. Лозинський

Опубліковано Аналітика, Блоги.