Томос для України: Москва не може зупинити, а українці можуть
“До великого моменту”
“Будь готовий кожний з вас!” Так писав великий поет каменяр Іван Франко. У нас сьогодні такий “великий момент” – нагода автокефалії і патріаршого устрою нашої православної церкви. Подія така велика що вона потрясла нашим найбільшим ворогом Москвою.
В історії українських відносин з другими народами в основному ворогами, а тим більше з Москвою, той ворог завжди відігравав підлу роль агресора, одначе дуже часто не без співучасті української сторони. Були у нас зрадники, підлабузники, але мабуть найчастіше причинами нашої поразки були власні амбіції а то і полонофільство, малоросійство або русофільство. Сьогодні знаходимось перед ще одним помітним іспитом нашої національної зрілості. Одначе дійсно наша історія повинна бути для нас найкращим учителем бо вона переповнена прикладами як “не поводитися”. І тут велика лекція нашого нещасного Православного Християнства яке у нас починається ще з Х століття Князя Володимира, а фактично з ІХ століття Князя Аскольда або і ще раніше з Святого Андрія Первозванного.
У 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан у Києві таки у Печерській Лаврі відновив Київську православну метрополію і висвятив опісля Іова Борецького, ігумена Києво-Михайлівського монастиря митрополитом Київським і ще сімох, одного у сан архієпископа і шість у сан епископів. Ця подія фактично сталася завдяки зусиллям видатного козацького гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Мотиви Сагайдачного у той час були загадковими напів політичними але також особистими. Він вів боротьбу за важливість влади в Польщі і всупереч католицизму зокрема після Берестейської Унії 1596 року.
І так згодом ієрархи Київського Православ’я почали писати і висувати нову ідею споріднення України-Русі і Московії яка у цей час свого глибокого примітивізму називала себе після впаду Візантії єдиною Православною політичною істотою. Сам Борецький писав “ …з Москвою у нас одна віра і богослужіння, одне походження, мова і звичай.”
Це були перші кроки. Дальші Київські ієрархи впроваджували європейську культуру та освіту у темну Москву. Загально гетьман Сагайдачний записався в історії великими літерами зробивши з козаків велику військову і політичну силу. Але він також встановив таким нахилом ідеологічну спорідненість з Москвою. А зробив він це також задля власних амбіцій його важливості по відношенню до Варшави. Вже після Переяслава відомо чим ця спорідненість закінчилася. Українська церква з часом була підпорядкована Московському патріархатові. Події 1685-86 років так званого суперечливого вибору Митрополита Гедеона Четвертинського, його подорож у Москву1685 року, підпорядкування її та листи з 1686 року Вселенського Патріарха у цій справі відомі. Українські митрополити були запрошені в Москву, деяких навіть зараховано між святими Московської Православної Церкви. Все і не тільки через агресію Москви.
Сьогодні після великого рішення надати автокефалію Українській Православній Церкві Вселенським Синодом та скасування цих “листів” з 1686 року розпочалася дискусія, щодо об’єднання навіть трьох церков православних в Україні, а саме Київського Патріархату, Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського Патріархату. Патріарх Філарет проголосив потребу скликання об’єднувального Собору. У тому намірі відбулися розмови між двома хіба основними особами українського Православ’я, Патріарха Філарета Київського Патріархату та Митрополита Макарія Української Автокефальної Православної Церкви.
Засоби Масової Інформації в Україні та діаспорі подали недавно звідомлення з інтерв’ю по телебаченню того ж Митрополита Макарія. Митрополит нарікав на Патріарха Філарета, що не вдалося домовитись, щодо об’єднувального Собору. Правда Митрополита Макарія жалкування на Патріарха Філарета можна було сподіватися, але причини були подані такі: Митрополит Макарій висунув потребу узгодити статут, назву і статус тобто чи патріарший чи митрополичий (чому митрополичий?) перед скликанням Собору. Філарет відповів “А статут у мене є” а Макарій сказав “У мене теж є, але з двох статутів, треба зробити один”. “Ні-каже Філарет-мій буде статут”. Каже Філарет що і назва вже є і всі мають приєднатися до церкви яку він очолює, а статус є патріарший, за словами Макарія, Філарета відповів “з злістю”, а сам Макарій був “приголомшений”. Президент України Петро Порошенко який фактично був подібно як Сагайдачний ініціатором і мотором “реанімації” Православної Церкви запропонував назву Православна Церква в Україні, тобто без слів патріархату Київського чи автокефалії. На кінець інтерв’ю Митрополит Макарій подав думку, що перше Вселенський патріарх повинен надати “Томос” а вже опісля надіслати до Києва свого Митрополита для обговорення об’єднання.
Тут як і в минулому виглядає велике діло готові “наші” змарнувати або зробити лихо спричиненого в першу чергу власними амбіціями і нашими мабуть притаманними вже внутрішніми непорозуміннями. Чи потрібно нам закордонного арбітра, щоби нас успокоїти та об’єднати задля великого діла? Невже ж ми не можемо самі дати собі раду і при таких великих моментах знайти спільну мову? Українська Православна Церква повинна бути одна, з узгодженим статутом, з Київським Патріаршим устроєм і назвою яка це вказує. Ієрархи і президент повинні зрозуміти при цьому, що хоча вони рушії великого почину, їхні особи не можуть стояти на перешкоді не тільки історії але народу.
28 жовтня 2018 року Аскольд С. Лозинський
