Борис Гунько

Протягом століть надволзькі українці були позбавлені не лише власної державности, а й елементарних інструментів самовідтворення як нації. Їхню мову зводили до хатнього вжитку, їхню пам’ять — до родинних переказів, їхню ідентичність — до зневажливого ярлика «хохол», який мав остаточно закріпити стан безіменности.

Єдиним винятком у цій довгій історії системного нищення стали кілька років (1929-1932), коли об’єктивні потреби революційної перебудови змусили місцеве керівництво піти проти інерції великодержавного шовінізму. Колективізація в Надволжі наштовхнулася на просту й для імперського центру принизливу реальність: з мільйонами селян неможливо було говорити «по-державному», бо вони цієї мови не розуміли. Російська адміністративна мова виявилася глухою й безсилою перед українською селянською масою. Саме тому й з’являється українізація — не як дар імперії, а як крок, продиктований практикою.

Але цей прорив був коротким. Уже після 1932 року імперський інстинкт узяв реванш: українізацію згорнули, кадри усунули, мовну ініціятиву оголосили «націоналістичним ухилом».

Цей історичний досвід українізації 1920-х років, попри його короткочасність, залишив нам неоціненний урок: національна ідентичність не є монолітною чи незмінною «даністю». Вона динамічна. Якщо за кілька років системної роботи «хохол» зміг відчути себе частиною великої модерної нації, це означає, що процес денаціоналізації в Жовтій Україні не є незворотним. Хохляцтво — це не генетичний діагноз, а історична травма, яку можна вилікувати.

Щоб повернути надволзьке хохляцтво назад до українства, необхідно змінити саму оптику сприйняття цього регіону та діяти у кількох стратегічних напрямках:

Головна пастка хохляцтва — це переконання, що місцева мова є «неправильною». Повернення до українства починається з легітимізації говору. Замість того, щоб соромити носія за російські запозичення, потрібно показати йому український корінь його мовлення. Хохлацька говірка має бути визнана не «зіпсованою російською», а «пораненою українською», яка потребує реабілітації через контакт із сучасною літературною мовою. Українська мова відроджується не там, де всіх змушують говорити «правильно», а там, де людям дають відчути, що правильність — це шлях, а не вирок.

Імперія привчила надволзького українця до того, що його «українськість» — це лише вареники, пісні та смішні слівця, які не мають стосунку до серйозних справ. Повернення суб’єктності можливе лише тоді, коли українська мова Надволжя перестане бути «мовою села» і стане мовою інтелекту, технологій та міської культури.

Хохляцтво тримається на ізоляції — «ми хохли цього села». Українство ж тримається на солідарності та соборності — «ми народ від Карпат до Сахаліну». Повернення свідомості вимагає подолання локальної замкненості. Це означає створення інформаційних та культурних мостів між материковою Україною та діаспорними осередками Жовтої України. Коли людина в Саратові чи Самарі відчує, що її «говор» — це той самий інструмент, яким пишуться закони в Києві та створюється музика у Львові, стіна відчуження впаде.

Без організаційної структури національне відродження приречене на поразку. Хохляцтво — це стан беззахисності. Повернення до українства вимагає інституційного захисту: від недільних шкіл до медійних проектів. Навіть в умовах жорсткого тиску, збереження історичної пам’яті про те, хто і звідки прийшов на Волгу, є тим тліючим вуглем, з якого може знову спалахнути вогонь національної самосвідомості.

Російська культура в Надволжі була і залишається «вищою» лише з погляду матеріальних переваг, наданих імперією. Вона була вищою як культура міста над селом, як мова адміністрації, армії та панівної верстви. Вона здавалася вищою навіть тодішньому українському переселенцю, бо за нею стояв апарат примусу. Це загальний закон: у країні, де стикаються дві національні культури, нова, життєздатна культура може розвинутися лише шляхом боротьби. Навіть коли українська людність Надволжя перебуває під тиском асиміляції, навіть коли вона «проводить не свою справу», розмовляючи російською в офіційних установах — це лише тимчасовий відступ перед натиском імперського капіталу.

Майбутнє Жовтої України залежить не від того, наскільки «чистою» є мова тамтешніх селян сьогодні, а від того, чи зможемо ми знову влити в цей «хохлацький кокон» енергію національної динаміки. Як тільки українська культура перестане бути лише «сільською» і знову стане мовою прогресу, адміністрації та майбутнього, імперська вищість розвіється, як дим, поступившись місцем живому праву народу на власне обличчя.

Але тут ми впираємося в найболючіше питання: хто стане суб’єктом цієї трансформації? Хто та сила, що здатна розбити імперську іржу на «хохлацькому коконі» і вивести його мешканців на шлях свідомого державотворення?

Будь-яка національна динаміка потребує свого двигуна — національної інтелігенції. Саме вона є тим ферментом, що перетворює стихійне невдоволення мас на струнку політичну програму. На жаль, у випадку сьогоднішнього Надволжя ми констатуємо трагічну пустку. Сьогодні українська інтелігенція Жовтої України практично відсутня як згуртована соціальна страта. Вона або асимільована, розчинена в російському науковому та культурному середовищі, або загнана в маргінальні рамки «фольклорних ансамблів», де їй дозволено бути «хохлацькою», але заборонено бути українською.

За нинішніх об’єктивних умов українці Надволжя не здатні одномоментно скинути московську владу та проголосити власну державність. Для цього бракує критичної маси національно свідомих кадрів, бракує власних медіа, а головне — бракує потужної політичної організації.

Оскільки надволзькі українці сьогодні не можуть виступити самостійним чином, їхній шлях лежить через союз із тими силами, що прагнуть повного демонтажу імперської вертикалі.

Надволжя — це котел народів. Поруч із українцями живуть татари, башкири, чуваші, мокша, ерзя. Усі вони страждають від одного молота — московського централізму. Жовта Україна має стати частиною широкого антиімперського фронту Поволжя. Коли «хохол» і татарин усвідомлюють, що їхнім спільним ворогом є не сусід по селу, а московський чиновник, що висмоктує ресурси, — виникає сила, здатна похитнути фундамент держави.

Першим кроком до звільнення Жовтої України має бути повний розрив із ілюзіями щодо «демократичної москви». Російські ліберали — це лише «імперія з людським обличчям». Їхня риторика про «права людини» закінчується там, де починається питання територіальної цілісності та права націй на повне відокремлення. Для них «хохли» Надволжя — це просто електорат, який має розмовляти мовою метрополії заради «цивілізованої єдності». Вони ніколи не дадуть українцям школи чи влади, бо бояться розпаду своєї священної «федерації». З російськими націоналістами розмова ще коротша. Їхня ідеологія — це пряме заперечення нашого існування. Для них «хохол» — це «зіпсований росіянин», якого треба остаточно «виправити» через асиміляцію. Союз із ними — це добровільний крок у зашморг.

Нам потрібні ті, хто не боїться гасла «Геть імперію!». Ті, хто визнає, що Жовта Україна має право на власну політичну суб’єктність у союзі з іншими пригніченими народами. Це союз із тими, хто готовий будувати нову спільність на руїнах централізму — на засадах повного самоврядування громад.

Історичний досвід підказує: коли в критичний момент з’являється невелика, але дисциплінована група людей, здатних чітко сформулювати спільну мету й організувати маси навколо неї — тоді локальні невдоволення переростають у потужний рух, що змінює реальність. Без такого стрижня навіть найщиріше прагнення свободи розпорошується, залишаючись лише емоційним спалахом, а не історичною силою.

Але щоб цей союз не розпався на локальні сварки й не розчинився в загальному хаосі, потрібен стержень — та частина народу, яка вже сьогодні живе в найбільшій залежності від імперської машини, яка щодня відчуває її на собі найгостріше і тому має найбільше підстав не йти на компроміси з нею. Саме в промислових осередках, серед тих, хто власними руками тримає ключі до реального виробництва, найшвидше визріває розуміння, що без організованого, послідовного керівництва спільна справа не переможе. Вони можуть стати тим передовим загоном, навколо якого згуртуються й інші пригноблені, бо саме їхня позиція в системі робить їхню свідомість найгострішою, а їхню організаційність — найнеобхіднішою для всієї справи.

Тоді пригноблені народи Поволжя перестануть бути лише жертвами або окремими громадами — вони стануть частиною ширшої сили, яка не просить милості в імперії, а диктує їй свої умови.

Антиімперський фронт Поволжя — це не тимчасовий тактичний союз і не втеча від власної ідентичності. Це історичний коридор можливостей. Саме він створює простір, у якому українство Надволжя може вперше за століття дихати без зашморгу, думати без самоцензури й говорити без вибачень. Не під покровом «толерантності» метрополії, а під гарантіями реальної влади знизу.

У цій спільній боротьбі українська мова перестає бути етнографічним реліктом і знову стає мовою дії. Школи, преса, міські ради, профспілки, кооперативи, культурні інституції, політичні партії— усе це виростає не як подарунок, а як наслідок спільного тиску пригноблених. Антиімперський фронт ламає головну зброю метрополії — ізоляцію. Українець Надволжя перестає бути сам на сам. Він бачить поруч інших, таких самих пригнічених, і розуміє: його боротьба — частина ширшого процесу. У цій солідарності зникає страх бути меншим, смішним чи «неповноцінним». З’являється Гідність. Саме тому цей фронт не є кінцевою формою, а стартовим майданчиком. Він не розчиняє українство — він створює умови для його збирання, виправлення й піднесення. Через спільну боротьбу визріває здатність до окремого політичного життя.

І коли на Волзі українська мова знову стане мовою організації, освіти й опору, коли слово «українець» означатиме не походження, а позицію, — тоді Жовта Україна повернеться з історичної тіні. Не як жертва імперії і не як її окраса, а як жива частина українського світу, що сама творить своє майбутнє.