У Берліні з’явився простір для української пам’яті. Простір для історій, які десятиліттями залишалися невидимими в одному з головних центрів європейської культури пам’яті.
З 4 квітня по 9 травня 2026 року Vitsche e.V. провела першу Ukrainische Erinnerungswoche в Берліні. 12 подій, присвячених українській перспективі на Другу світову війну, пам’яті про примусову працю, деколонізації та місцю України в європейській культурі пам’яті.
“Україна вперше сприймається як самостійний суб’єкт в історії Другої світової війни — однак реальні знання про українську історію цього періоду залишаються надзвичайно обмеженими в німецькому публічному дискурсі.”
— Dr. Kai Struve
Відкриття тижня пам’яті
5 травня в Pilecki-Institut Berlin відбулося офіційне відкриття Ukrainische Erinnerungswoche за участі дипломатів, істориків, представників громадянського суспільства та культурних інституцій.
Однією з ключових тем стала відсутність української перспективи в німецькій культурі пам’яті про Другу світову війну. Учасники дискусії говорили про необхідність ширшого погляду на історію Східної Європи та переосмислення радянської спадщини у німецькому меморіальному просторі.
“Росія інструменталізує пам’ять про “Велику Вітчизняну війну” 1941–45 років, щоб виправдати нинішню війну і мобілізувати для неї солдатів.”
— Dr. Kai Struve
Примусова праця та забуті історії
У Sophiensæle — просторі з власною складною воєнною історією — відкрилася меморіальна інсталяція, присвячена примусовим робітникам, яких утримували тут під час нацистської окупації. Багато з них були вивезені з території України.
Подіумна дискусія в Sophiensæle була присвячена тому, як сьогодні говорити про примусову працю, історичну відповідальність і видимість жертв, які десятиліттями залишалися поза публічною увагою.
Окрема онлайн-дискусія була присвячена пам’яті про геноцид ромів в Україні — темі, яка досі залишається недостатньо представленою навіть у професійних історичних дискусіях.
Культурна та виставкова програма
Протягом тижня також відбулися книжкові та кураторські дискусії, присвячені кримськотатарській пам’яті, постколоніальній травмі та українській літературі.
У Berlin Story Bunker працювала виставка Ukraine Museum, що документує російську агресію проти України. Виставка була розміщена у просторі колишнього нацистського бункера в центрі Берліна.
Окремою частиною програми став тур із Катериною Сіпле — кураторкою та дослідницею, яка провела учасників через експозицію та говорила про способи документування війни, пам’яті й насильства в сучасному українському контексті.
Перформативний марш
8 травня, у день завершення Другої світової війни в Європі, вулицями Берліна пройшов перформативний марш від Фрідріхштрасе до Бундестагу.
Марш став публічною вимогою створення офіційного місця пам’яті в Німеччині, присвяченого українському досвіду Другої світової війни. За різними оцінками, під час війни загинули від 8 до 10 мільйонів українців — цивільних, солдатів, жертв нацистського терору, Голокосту та сталінських репресій.
Центральним елементом маршу стало голосіння — традиційна українська форма ритуального плачу.
“Коли ми сьогодні говоримо про німецьку історичну відповідальність перед Україною, ми маємо також говорити про те, щоб зробити видимими їхні здобутки — і, на тлі російської агресії, про нову контекстуалізацію радянської історії та вплетеної в неї російської перспективи або російського домінування у нашому меморіальному ландшафті.”
— Robin Wagener, Chair of the German–Ukrainian Parliamentary Group
Що показав цей тиждень
Протягом тижня стало зрозуміло, наскільки великим є інтерес до української перспективи в розмові про Другу світову війну та європейську пам’ять.
До подій долучалися історики, митці, дослідники, представники інституцій та люди, які раніше не стикалися з цими темами. Дискусії часто тривали далеко за межами самих подій.
Українська історія є частиною європейської історії. Але для цього потрібен простір — у публічній дискусії, культурі пам’яті та інституціях.
“Це був перший рік. Ми не знали, наскільки берлінська аудиторія готова до цієї розмови. Виявилося — готова. Ми зробили це власними силами, і я вдячна кожному, хто долучився. Якщо ви хочете, щоб ця робота продовжувалась — вона потребує підтримки.”
— Єва Якубовська, Vitsche e.V.
