5 лютого 2000-го. не стало Анатолія Івановича
Якось шлях забрав на гостину, у свої Лубни, до Олега Гаврильченка, редактора лубенського «Хлiбороба», першої, 1905 року, газети українською мовою в Росiйськiй iмперiї.
…Олег поставив тоді на телевiзiю касету. Живий Лупинiс, – з Наталкою Чангулi, – кавує, бавить цигаркою. Говорить. Мова мужа. Крута просвiтленiсть. Усе справжнє. Сама легенда. Українськi проблеми. Вiчнi, як і сама Україна.
Менi став на пам’ять, принагiдно, 89-й рік: Лупинiс з Ільком Кучерiвим їздили тодi в Литву, там, у Вільнюсі (бо в Києві тоді ще не можна було) Людмила Жильцова друкувала нам вiльну пресу, зокрема «За народний парламент», який ми тут, з Юрком Лукановим, робили, на Музейному, 8. Ми спільно валили «совок» – i Лупинiс, до честі, гiдності i висоти його людської, нiколи не «висiв», не «давив», i нiчого не вказував нам, молодим. З ним було небесно легко, затишно i чисто.
Анатолій Іванович був у крутих авторитетах – проте, без жодних слів і питань, узявся тоді до, здавалось би, буденного діла: туди возити виклеєні «бєлки» – назад привозити надруковані газети. Їх, з Ільком, по стонадцять разів, з друкованим пресовим товаром, «знімали» з потягів. Але вони таки гнули «нашої» Якось озвалися: вже на зворотному шляху мєнти «прийняли» їх у Львові. Ми з Одаричем переглянулися: завтра й по наші душі… Наступного дня міліційний УАЗ, з білими львівськими номерами, заїхав у двір Музейного, 8. З «охоронного» салону вийшов Анатолій Іванович, за ним Ілько, далі доблесна міліція, в здоровенних лантухах, подала-доправила друковану продукцію: наш «За народний парламент», «Замкову Гору» і «Слово». Ось так…
…Уже редагував тоді, в 90-х, цілісне форматове «Слово». По газеті пішли судові справи: прокуратури-виклики, допити-пояснення… Він зайшов до редакції: Що? Обіцяли причинити, – тільки не в тюрму, в «психушку»… О-о-о!!! – тоді пішли, походимо, – мовив Лупиніс… Десь годин зо дві гуляли Першотравневим парком…
Я дивився на той Лупинiсiв дим у Гаврильченковому фiльмi, природну гармонiйну Наталчину поставу «в роботi» – i так менi щемiло – не передати! Вiдходили люди, нi – не люди, вiдходило щось бiльше, об’ємнiше, вартiснiше, – вiдходили СВІТИ, вiдходило моє, близьке, вiдходила моя Україна – йшла утаємничими затлумленими загадками. Мудрий глибокий Кузьма Федченко, вiн фiбрами чув Лупиносiв ДУХ i з’їв з ним тут, уже на нашiй, не своїй землi, не один пуд просолених кришталiв, по Лупиносовiй смертi мовив: там недогледiли, тут не встигли, а взагалi жодного доступу: як, коли, що й чому.
23 роки – в неволi, за ґратами, по «психушках». Лише один Днiпропетровський «СПЕЦ» чи закритий «Владiмiрскiй централ», де карався Анатолiй Лупинiс, чого вартi. Навiть офіційно у прижиттєвих героях України не встиг походити-побути сей поважний чоловік. Власне, масонська – на п’ять кутiв зiрка, що її заснували 1998 року наші державці, – не на його груди була.
Життя триває – точиться війна… Скажемо за ним його вічне. Як світ. Як і він сам.
Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
На грані двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде… після.
Життя триває. Точиться війна.
Олександр Сопронюк
