Жінка на війні

Мене звуть Марина, але мене більше знають, як ІскрУ. Це мій позивний. Чесно кажучи, коли поверталася сюди, і мене питали, як тебе звуть, була пауза, тому що я реально забувала своє ім’я.
доброволец марина искра

Я навчалася в університеті Шевченка на філолога. Взяла академвідпустку, навіть сесію тоді не закрила і в червні поїхала на фронт. Батьки, звісно, поставилися до цього з істерикою, зі скандалами. Мама дізналася постфактум. Я живу в гуртожитку, я – не киянка, родом з Полтави. Одна із причин, чому я пішла на фронт, тому що я не живу десь у Львові, Тернополі і так далі. Полтава – це місто проукраїнське, але воно досить близько до прифронтової зони. Поруч Харків, у якому ситуація зараз дуже хитка. Тому є ймовірність отримати снаряди на своїй вулиці, але мені цього дуже не хочеться.
Я дуже довго ломилася воювати, батальйоном моєї мрії був “Азов”, але склалося так, що потрапила в “Шахтарськ”, після його розформування перейшла у підрозділ МВС “Свята Марія”. Виконувала там функції медсестри.

Взагалі жінки стикаються з багатьма проблемами, і перш за все – це не сприйняття жінки на війні. Але ми можемо бути витривалішими, більш вмілими від чоловіка. Та все одно, те, що чоловікові йде автоматично, жінка має вигризати собі зубами. Постійно доводити, що вона може і часто безрезультатно. Зі Святої Марії я пішла саме через таке ставлення. Зараз я шукаю батальйон за таким принципом, що в штабі я сидіти не буду і застуду в тилу лікувати теж. Планую, що це буде батальйон ОУН.

Я поїхала воювати, тому що не можу інакше. Якби я цього не зробила, то, мабуть, усе своє подальше життя корила б себе за це. Там для кожного – однакові умови і в штани тобі ніхто не заглядатиме, але чомусь у суспільства є такий стереотип, що якщо у мужика буде на голові вавочка від осколочка, то це звичайна “боевая травма” – полікується і все мине. Якщо таке трапилося б у жінки – це резонанс, це трагедія. Через це я інколи в бою ненавиджу свою стать. Жінку постійно намагаються захистити, але мене не потрібно захищати.
Для мене дуже важливе ставлення бійців, коли тобі хлопець-шовініст, який вважає жінку лише інструментом для продовження роду, каже: “Іскра, бляха-муха, ти – мужик”. Це вже щось означає.

Найжорсткішим нашим боєм був третій виїзд під Іловайськ. Ми потрапили у засідку, під снайперські обстріли на залізниці. Отримали купу поранених і загиблого. Спочатку ми просто думали, що це “дружній вогонь”, є таке поняття, коли луплять випадково по своїх. Тому треба було 2 рази сказати кодову назву: Шахтарськ, щоб було зрозуміло, що це не ворог. Ми кричали: “Шахтьорск, Шахтьорск”, а сепаратисти зі своєї сторони, відповіли: “Пі# да вам, укропи” і відкрили по нас прицільний вогонь. Деякі хлопці вже думали, що все, але ми тоді все ж таки вибрались звідти. Для мене, медсестри, і Дока, нашого фельдшера, як для медиків, то був дуже напружений момент. Жахливе відчуття, коли дивишся на пораненого і розумієш, що ця людина вже не виживе. І бачиш, як він задихається, бачиш, як його губи синіють, а він ще живий, він відчуває біль – це дуже важко. Оце – найстрашніше, що було на війні: розуміння, що помирає людина, а ти нічого не можеш зробити.

Дуже шкода, що гинуть саме молоді хлопці. Подивишся на ДНР – це все чоловіки за 35, зі слідами розпивання алкоголю на обличчі. А більшість наших – це або студенти, або люди, які мають успішний бізнес. Існує образ солдата – це такий неотьосаний мужик, який говорить про баб, про пиво і футбол. Але наші хлопці цитують Канта, говорять про Шопенгауера і сперечаються з догматами Ніцше. Це якийсь сюрреалізм, тому що всі найкращі – на війні. Був такий момент, коли двоє наших бійців вийшли перед вагонами, якраз під снайперські кулі. Я туди теж ломилася, але мене не пустили. Один з них мав брата-близнюка, який залишився з нами. Коли почали кликати другого, а він не відгукувався, було нестерпно важко бачити розпач в очах другого брата. Я продовжила гучніше кричати: “близнюк, ти тут?”, – нарешті він відповів, я спитала чи цілий, сказав, що цілий. Його брат просто кинувся мене обіймати. Я там мало не розридалася. Це справжні почуття, які, мабуть, деякі люди за все життя не переживають.

Під час мінометного обстрілу один хлопець з “Азова”, Хома, накрив собою гранату. Ми прибігли з Доком, бо кликали лікаря, але було пізно: його занесли в будинок і сказали що йому вже не допоможеш. Ти розумієш, що цю людину не можна було врятувати, але все одно якась доля вини є за те, що ми не встигли. За те що не я була поруч, тоді, можливо, навіть зупинила б його. Було б кілька трьохсотих, але живих. Цей хлопець, звісно, – герой.

Коли в Іловайську ми були майже оточені з трьох боків, наші комбати дали наказ про відступ, хоча кажуть що такого наказу не було. А потім нам пред’являли претензії: “а чому ви вийшли? Ви повинні бути там”. Мені здається, що це було штучно утворено, тобто дали змогу створити котел і не дали нікому пролізти. Нам повезло – ми вчасно вийшли, бо за нами коло замкнулося.

Я, чесно кажучи, не думала про те, застрелять мене, чи ні. Інші дивувалися, чому в мене не було якоїсь приреченості і так далі. Просто до того в мене був досвід протистоянь на Майдані. І, мабуть, найбільший мій страх, що я пережила, трапився не на війні. Це було 20 чи 21 лютого на Інститутській. Я відчула німий жах, тому що потрапила під перехресний снайперський вогонь. Це те, з чим ти ніколи раніше в житті не стикався. Ти бачиш, як люди навколо падають, ти бачиш велику калюжу крові з людської голови. Тоді я була у складі медгрупи. Пам’ятаю, ми вийшли до готелю “Україна” і від побаченого там нам просто виносило мозок. Думала, що звідти вже не вийду. Зв’язку не було.

Я нашкрябала в своєму телефоні, що не хочу помирати і всіх люблю, і поставила це на робочій стіл. Тоді мені здалося, що це кінець.
Ото був єдиний випадок, коли було реально страшно за себе. А так більше переживаєш за інших; найстрашніше когось підставити і зробити щось не так. Це важливіше за себе самого. Взагалі головне – робити свою роботу і проживати це життя не дарма.

Війна нас змінює назавжди. Раніше я не розуміла, чому кажуть, що війна затягує. Просто ти повертаєшся сюди зовсім інший. Але бачиш, що тут нічого не змінилося. Ти бачиш ті самі незаконні забудови, які тепер прикриваються патріотизмом. Ти бачиш, що в тебе так само вимагають хабарі. А для людей, які помирають за те, щоб їх не було, це важко витримати. Саме тому можна зрозуміти депресію тих, хто пройшов бої, бачив смерть і повернувся сюди. Тут інший світ. Там – жахливо, але там все по-справжньому. І це не відпускає.

Дуже велика проблема для добровольчих батальйонів – вибити нормальне озброєння. Ми йдемо з автоматами на танки. Нам не вистачає важкої артилерії, нам не дають бронетехніку. Вона є у військових, але в них інші проблеми: їх можуть закинути на якийсь далекий закритий блокпост і забути. Вони матимуть лише якусь воду, якісь сухпаї і все. Я була шокована, коли приїхала на медичні курси в маріупольському аеропорту. Там дислокувалась, здається, Нацгвардія. Ми харчувалися в їхній їдальні, було холодно. В мороз чоловікам давали таку пайку: пластикова тарілка, заповнена на ¼ супом. Ложка каші, як в шкільній столовці, і тушонки трошки зверху. Для мене, жінки, цього вистачить, але для чоловіка це однозначно мало. Особливо для такого, який в мінус 5 займається важкою фізичною працею. Ось вам і повністю забезпечена армія. А форма, яку видали нашим Збройним силам? Так, вона схожа за забарвленням на “Мультікам”, але це лише зовні. А загалом – вона дуже холодна, а ще вона синтетична, тому плавиться. Якщо в такій формі потрапити під град, і отримати навіть легкі опіки, воно все одно приліпиться і буде здиратися зі шкірою, не кажучи вже про токсини. Я не розумію, як можна в умовах війни на цьому економити?

В мене змінилося ставлення до життя, бо це – найцінніше, що є в людини. От раніше я дітей не любила. Але тепер мені навіть хочеться, щоб в мене були діти, хочеться простих людських затишних радощів.
Зараз з’явилося чітке розуміння, що треба щось робити в своїй країні. Хоча, я ще зі шкільних часів займалася суспільними та громадськими справами, працювала над великим проектом і повинна була його закінчити. Це реставрація Кадетського корпусу в Полтаві, будівлі 1840 року. Він зараз занепадає, а там можна зробити шикарний мистецький центр. Дуже хочеться свій проект довести до кінця. Дуже хочеться зробити багато для Полтави. Бо я патріот свого міста. І я бачу, що його плюндрують. В мене є думки, що якби декому з тих, хто сидить ось тут в Києві, почало розбивати вікна снарядами, вони б дуже багато чого зрозуміли. Я кажу не про тих, хто допомагає армії. Це особиста справа кожного, вкладати свої кошти в утримання армії, чи ні, але в у більшості людей нічого не змінилось. Вони просто начіпили на себе стрічки, сказали “ми – патріоти”, навчилися кричати дуже відому пісню про Путіна і “Слава Україні”, які лунають п’яними голосами на дискотеках і все. Але “Слава Україні” – це священне гасло, з яким на моїх очах помирали люди. А зараз це перетворилося на популярну штуку, яка не несе в собі жодного ідеологічного підтексту; але патріотизм – це, наприклад, боротьба з хабарництвом, це можливість бути гідним сином своєї країни.

Якби я не поїхала на війну, я б усе подальше своє життя думала, що хтось, нехай троє чи четверо хлопців, могли загинути. Коли ти відчуваєш себе потрібним і знаєш, що ти живеш не дарма – це невимовний кайф. Жити треба заради якоїсь справи, бо жити безцільно – це існувати.
Тому моя мрія – прожити так, щоб було несоромно, щоб в останню свою хвилину я подумала: чорт забирай, я зробила все правильно.

Марина – Іскра