19 травня 2023 року рішенням сесії Полтавської міської ради з топонімічної мапи обласного центру прибрано російський маркер «вулиця Лютневої революції». Ця назва звеличувала політичну боротьбу у російській імперії поміж російським царатом та російськими революціонерами у формі страйків, демонстрацій, мітингів в лютому-березні 1917 року. «Вулиця Революції на Граніті» – таку назву про українські революційні події 1990 року пропонував член міської топонімічної групи при Інституті розвитку міста, представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олег Пустовгар і за неї проголосувала міськрада та полтавці на он-лайн платформі «Едем». «Вдячний міський депутатам та усім небайдужим учасникам он-лайн волевиявлення, адже у міську топонімію «вписано» вагомі сенси історичної пам’яті кінця 20 століття – студентську революцію на граніті, першу успішну політичну акцію свідомої української молоді, яка зробила неможливим підписання нового Союзного договору про «оновлений СРСР» і стала предтечею проголошення Незалежності України. Широкомаштабна акція спротиву, жертовність студентів, їхнє голодування на холодному граніті площі центру Києва з політичними вимогами повністю змінило хід вітчизняної історії у бік української парадигми», – прокоментував рішення Полтавської міськради Олег Пустовгар. Знакові події української історії відбувалися з 2 по 17 жовтня 1990 року. Тож сьогодні у 34 річницю Революції на Граніті знайомимо із просвітницькими матеріалами з офіційного сайту УІНП.
2 жовтня 1990 року в Києві, на Майдані, який тоді мав назву Площа Жовтневої революції, з’явилися намети. Група студентів, переважно з київських та львівських вишів, оголосила голодування і висунула політичні вимоги:
– дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року;
– відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола;
– прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;
– недопущення підписання нового Союзного договору;
– повернення в Україну солдатів, які проходять строкову службу за межами держави, і забезпечення проходження служби на території республіки юнакам подальших призовів.
За кілька днів наметове містечко розрослося до кількох сотень його постійних мешканців та кількох тисяч тих, хто щодня збирався на Майдані. До протестувальників приєдналися студенти з інших вишів, молодь підтримали кияни. Так починалася Революція на граніті.
Організаторами виступили Українська студентська спілка (УСС), яку тоді очолював Олесь Доній, та Студентське братство Львова (голова — Маркіян Іващишин). Також серед координаторів акції були також В’ячеслав Кириленко і Олег Тягнибок. Студентство зі Сходу України представляв Олег Барков – керівник УСС Дніпродзержинська.
Ідея громадянського спротиву народилася ще на святкуванні п’ятсотріччя Запорозької Січі влітку 1990 року, а форму протесту «запозичили» в болгарських студентів, які в червні 1990 року оголошували голодування, вимагаючи змін. Та й сама акція була на часі: в березні 1990 року вперше у Верховну Раду пройшло 115 представників національно-демократичних сил, на чию підтримку розраховували студенти.
Підготовка до акції відбувалася в умовах суворої конспірації. Львів’яни, які на 2 жовтня їхали до Києва, збиралися невеликими групами, квитки брали не більше п’яти за раз, щоб не викликати підозри. У кожного був чіткий план, яким маршрутом добиратися від вокзалу до центру столиці.
Спочатку акція планувалася під стінами Верховної Ради, але там їх зустріли посилені загони міліції. Тому інша частина, яка опинилася на тодішній площі Жовтневої революції перед монументом Леніну, прийняла рішення зайняти позиції й розгорнути наметове містечко просто там. Все було зроблене за лічені хвилини, тож, коли правоохоронці отримали сигнал, позиції були зайняті і хлопці стали в кордон, щоб захистити їх. Розганяти силою молодь тоді не наважилися.
Участь в акції взяло кілька сотень студентів, з них 137 тримали голодування від одного до 12 днів. «Вже тоді ми називали Майдан територією, вільною від комунізму. Це був час катарсиса не лише для юних революціонерів, а й для країни, яка вміє думати і дивитися у майбутнє. Це були стреси, хвороби, втрата свідомості, поїздки у лікарні, допити і т.і. А ще – це були зустрічі, знайомства із легендарними борцями за Україну, єднання поколінь. Це був початок того, що ми зараз святкуємо 24 серпня. І кому здається, що незалежність нам була дана просто так – нічого не знає про історію своєї країни. Незалежність – це історія боротьби багатьох поколінь, котре усіляко замовчувалося колись комуністичною ідеологічною машиною», – згадувала учасниця голодування Анжеліка Рудницька.
Голодування тривало 16 днів, але засадничо змінило обличчя тодішньої, багато в чому ще радянської, України. Центр столиці на два тижні став епіцентром політичних мітингів та дискусій. До студентів приходили політики і вчорашні дисиденти, частими гостями табору стали барди – лауреати першого фестивалю «Червона рута» Едуард Драч, Марія Бурмака. До голодувальників приєдналася народна артистка України Ніла Крюкова, приходила Ліна Костенко. Кілька народних депутатів на підтримку студентів також оголосили голодування просто в сесійній залі. Олесь Гончар після того, як комуністична частина Верховної Ради відмовилася підтримати студентів, демонстративно поклав свій партквиток.
Серед студентів, які вийшли на граніт, випадкових людей майже не було. Більшість із них ще під час перших виборів до Верховної Ради СРСР започаткували практику ходити по квартирах і спілкуватися з людьми, переконуючи їх у необхідності нової України. Дехто влаштовувався на літо провідником і вів пропаганду серед пасажирів. «Ми називали себе «групою з переробки» – їздили в Литву й дорогою розмовляли з людьми. А звідти везли газети. Одного разу прокололися – прихопили паку газет литовською мовою. Помітили це тільки в Києві, коли почали роздавати на Майдані», – розповідала одна з учасниць акції Людмила Гридковець.
Переломним стало 15 жовтня, коли в Києві було оголошено загальний студентський страйк і студенти почали захоплювати приміщення вишів, а на Майдані зібралося близько ста тисяч робітників, студентів, простих людей. Того ж дня студенти прорвали міліцейський кордон біля Верховної Ради та організували на площі перед нею ще одне наметове містечко. «Коли ми штурмували Верховну Раду, я, можливо, вперше злякалася, тому що цей тиск, коли на тебе напирають іззаду, і це протистояння міліції, коли ти розумієш, як у таких давках гинуть люди, – це справді страшно. Але якби міліція нас не підтримувала, нам там справді були б кранти», – згадувала Людмила Гридковець.
До Верховної Ради були запрошені лідери акції. Позицію студентів з трибуни парламенту озвучив Олесь Доній. Після численних дискусій 17 жовтня Верховна Рада 314 голосами «за» (лише 38 були «проти») прийняла рішення частково задовольнити вимоги студентів. Віталія Масола відправили у відставку, інші вимоги пообіцяли виконати по змозі. На жаль, головне питання – про розпуск Верховної Ради – так і не було втілене в життя. Хоча навіть Леонід Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, пізніше зізнавався, що, якби восени 1991 року відбулися перевибори, Україна пішла б зовсім іншим шляхом.
Студентське голодування в Києві з політичними вимогами стало шоком не лише для України, а й для всього тодішнього Радянського Союзу. Важко забути здивовані очі одного з ведучих чи не найпопулярнішої телепрограми часів перебудови «Погляд» Олександра Політковського, який усе допитувався у голодувальників: ну, щоб хлопці служили тільки в Україні, – це зрозуміло, націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ – теж начебто приймається, але чому ви прагнете виходу із Союзу?
Для самих учасників голодування це була не юнацька романтика чи якийсь екстремізм, а свідома громадянська позиція. «Я ні на що не розраховувала, йшла за принципом «Я не можу туди не піти, бо я маю бути там», – розповідає Людмила Гридковець, яка витримала десять днів. – Ми не були екстремістами, тут була любов до батьківщини, любов до людей, і це багато що дало».
Організатори акції принципово були проти участі жінок, однак змушені були поступитися. «Їхали з очікуванням, що через два-три дні нас розженуть. Тому в першій групі, що прибула в Київ, дівчат не було. Ми усвідомлювали, що, коли програємо й повернемося, все одно відрахують з університету. А в тюрму сісти? Це навіть романтично», – згадував Маркіян Іващишин.
«Дівчатам забороняли голодувати більш як три-чотири дні, ми мінялися. Нас із Яриною Гридько, з якою я була в наметі, спочатку теж намагалися вмовити, але потім махнули рукою. Вона витримала найбільше – дванадцять діб. Але ніколи не забуду, як, прокидаючись, я передусім кидалася до Ярини – як вона, чи жива», – продовжує Людмила.
Голодувальники чергувалися. Також була охорона табору та «група обслуговування». Радіожурналістка Ярина Скуратівська тоді була першокурсницею. «Ті, хто голодував, мав білі пов’язки, а ми носили чорні. Моє завдання, серед іншого, полягало у дегустації води, яку приносили небайдужі до табору, бо ми боялися отруєння. Тож робота для нас була відповідальна: випити трохи принесеної води і почекати. Нехай краще на мені. Згодом налагодили постачання гарячої води з кав’ярень поблизу. Також в мої обов’язки входило спостереження за своїм ярусом голодуючих, спілкування, аналіз самопочуття і настрою. За тими, хто активно включився в акцію, пильно дивились не лише ми. Принаймні, завжди біля табору чергувала швидка допомога. Час від часу у голодувальників брали аналізи крові чи сечі. Майже каторгою була процедура очищення шлунку. – після припинення вживання їжі шлаки з організму не виводяться. Тягли вони до останнього з цією клізмою. Зате приводи для жартів теж з’являлись періодично, а «герої» потім живописно прикрашали всю цю процедуру», – ділиться спогадами вона.
Дуже великою була підтримка простих киян. Людмила Гридковець досі згадує дідуся, який, побачивши студентів, почав знімати із себе куртку, светра. «Я йому: «Діду, та вас жінка додому не пустить». А він: «Якщо цього не зроблю, то з якою совістю житиму?» Ця доброта, ця щира віддача – то справді було дивовижно. У такі моменти ти починав розуміти, що на цьому світі живеш не даремно», – розповідає Людмила. А Ярина Скуратівська згадує іншого пенсіонера, який приніс на Майдан всю свою пенсію і всі заощадження. «В ті часи суцільних дефіцитів важко було собі уявити, як можна було віддати все. Але часи були чорно-білі, такі ж напружені, як і 2013-й», – ділиться Ярина.
Тоді ж на Майдані вперше з’явилися каплички, в яких священики УГКЦ та УАПЦ щодня правили молебні.
Студентське голодування було першою та однією з найуспішніших політичних акцій, з якої почалася нова сторінка в історії України. Ще одна спроба повторити успіх була зроблена через два роки. З 6 по 23 жовтня 1992 року на Майдані студенти знову розбили наметове містечко й оголосили голодування, вимагаючи відставки уряду та реформ. Акція також завершилася частковою перемогою: відставкою тодішнього прем’єра Вітольда Фокіна, що був призначений на місце Віталія Масола, та обіцянками кардинальних змін від Леоніда Кучми, який став новим прем’єр-міністром. Однак і ці обіцянки не були реалізовані повною мірою.
Саме «Революція на граніті» та подальші події стали поштовхом до перейменування Площі Жовтневої революції на Майдан Незалежності, що офіційно було закріплене в Рішенні виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 26 серпня 1991 року.
Полтавський офіс УІНП (за матеріалами з офіційного сайту УІНП https://tinyurl.mobi/3kcFY)
