Треба було б починати, але воно все ніяк не починається… Може, тому, що у житті завжди трапляється щось хороше або погане, іноді зовсім дурне якесь, але буває щось таке, що зовсім ніколи трапитися не може. Як не може, наприклад, текуча вода розколотися навпіл, щоб там, посередині течії, раптом утворитися тріщина якась, прірва, безодня…
І з «Кейсом» такого трапитися просто ніколи не могло… Тобто могло, звичайно, бо «Кейса» ж добре зачепило листопадом 2022-го під тою проклятущою Курдюмівкою, нашинкувавши залізом по-повній (уже згодом, коли в Києві ходили з ним та іншими нашими на суди, щоб підтримати родину побратима, якого вбили бандюки просто тому, що вважали себе безкарними, «Кейс» завжди «дзвенів», проходячи через рамку металодетектора), але трапитися могло тільки так, щоб він потім неодмінно повернувся. Бо він завжди повертався і повертатиметься, наш «Кейс», щоб, коли виїдемо в зону бойових, вранці в полях неодмінно почути в «радєйці» промовлене його оксамитовим баритоном із сусідньої позиції: «05». І так буде завжди, допоки сходитиме Сонце, зростатимуть трави і о 5-й починатимуться обстріли…
…Вже й не пам’ятаю, коли познайомився з ним, із Кирилом Артеменком «Кейсом». Просто була така тверда певність, що «Кейс» був завжди. Був, є і буде: від самого початку цієї історії, від розпеченого і божевільного 2022-го – і до її фіналу, який він там буде. Здається, під Зайцевим вперше побачив його, але локації потім змінювалися, як краєвиди у вагонному вікні швидкого потягу – Курдюмівка, Біла Гора, Шульгино, Дмитрівна, Констаха, Дружківка, Спірне, Спірне, Спірне… – тільки він усюди лишався незмінним, цей наш Кирило.
– Який Кирило?
– Ну, «Кейс», ти що, не знаєш.
Він завжди приходив і своєю кремезною постаттю відразу центрував простір. Усюди: в окопі, у бліндажі, зробленому з чогось там і палок, у розбитій хаті, «на відтяжці»… Із ним приходила впевненість, довіра, якась розумна вспокоєність, у якій спроби когось поістерити відразу розчинялися, як кубик цукру – рафінаду у кухлі з гарячим окропом. І коли десь щось якась «непонятка», прийде «Кейс» і «розрулить». Бо бувають люди, які знають щось, бувають люди, які знають багато, але він, здавалося, знав усе. І про «радєйки», цифрові та аналогові, і де там що натискати, і як «в лічку», і про калібр всіх патронів до всього, і як в машині задній міст, і як шашлик правильно, і куди азимут на позиції «прив’язати». І там, де не можна було нічого зробити, з’являвся «Кейс», і виявлялося, що можна…
Десь серпнем минулого року перетнулися з ним на ротному КСП: я виходив з позиції, він заходив. Постояли, покурили «на ничку» – бачу, біля «Кейса» ціла купа всякого добра на землі складена: і короби для кулемета, «перекрути», пак води:
– Дорогий «Кейсе», це що, тут пів відділення треба, аби це дотягнути…
– Та ні, це я понесу.
– Туди ж чухати скільки, полями і цими ярами довбаними, і все на їхньому прострілі.
– Пане «Історику», все буде «норм»…
Уже коли пакувалися в «хаммер», бачу, «Кейс» намагається ще цинк 5,45 у рюкзак запхати: це щоб кращий «норм» був.
…Десь так, щоб не похапцем, а хоч трохи докладно, випало мені із «Кейсом» поговорити лише раз – травнем 2023-го. Ми тоді мали їхати у Дніпро на похорони «Партизана», машина мала нас підхопити десь о 3-й ночі, тому Кирило, аби не робили за ним гак, вирішив, що краще і його заберуть від моєї хати в Гостомелі. Приїхав десь під вечір, ми розвели у дворі багаття і балакали про все. Точніше, він розповідав, а я слухав і дивився на Кирилове обличчя, яке проступало крізь темінь і у відблисках вогню нагадувало старовинний портрет якогось східного володаря.
Слухав про його дитинство, дуже не безхмарне, назвемо це так, бо без волі і характеру із тими стартовими можливостями, які він мав, у ті 90-ті дуже легко було заїхати на станцію «кульок із клеєм», про його роботи, про участь у Майдані 2014-го – перший його свідомий громадянський вибір. Потім він почав фахово розповідати про менеджмент, про банківську справу – мав тут досвід, і зовсім не поверховий.
Я слухав його – і така якась хвиля тепла розливалася тілом, бо ось вона, та молода Україна, чесна, совісна, ідеалістична, жертовна, яка прийде у владу і доробить те, що не доробило моє покоління, яка нарешті утвердить на нашій нещасній землі державу для людей, а не для безпробудних у своєму крижаному егоїзмі вгодованих пацючків з державного апарату, які під вигуки «віримо в ЗСУ» зі спритністю циркового факіра розпихують по кишенях готівкову масу. І ось я зараз із цією молодою Україною розмовляю, а далі ми підемо каву пити…
А зараз – не знаю: тільки стояти і курити біля вікна лікарняної палати. Просто не знаю. Бо вся та молода Україна, яку я, дивлячись на Кирила, так собі вимріював, просто розсипається, як жменя піску у стисненій долоні. І лишаються тільки засипані окопи, рознесені вибухом дровиняки бліндажів, дзеленчать стріляні гільзи під ногами, якесь криваве шмаття, пілікають нерозірвані FPV-хи… Усе це романтично, але так паскудно, далі просто ніяк.
А ще Кирило міг бути вчителем: на якомусь там етапі нашого спілкування раптом помітив, що він – людина значно молодша за мене, але мені точно є чому в нього повчитися. Не в тому сенсі, звичайно, вчитель, що «на горі» і «вішає» – таких повний Ютуб. Ні, просто він іноді вмів тендітно, дуже тендітно показати, що таке стиль життя і як у ньому тривати. Такий приклад… Повертаємося разом після якоїсь із ротацій, вже близько мирні землі, майже Київщина – і раптом «Кейс»:
– Пане «Історику», а квіти дружині?
– Дорогий Кириле, тут темінь в собачий голос, де ми що знайдемо?
– Пане «Історику», це стиль.
Знайшли … Потім довго думав над цим, над Кириловими словами, і так собі намислив, що стиль – це честь в її видимих земних формах. Така собі проекція Абсолюту на побут… Це як в давні-давні віки у європейського лицарства: «Душу – Богові, життя – королю, серце – дамі, але честь – нікому». І в «Кейса» це так навіч було, у кожному його кроці і вчинку: «Честь – нікому»…
Хтось буде біля церкви – поставте свічку за воїна Кирила. Бо він був свічкою. І є свічкою. І буде нею, допоки хоч один із нас по цій землі ходитиме…
Олександр Хоменко «Історик»
