Нещодавно фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилися новим унікальним експонатом, якому цьогоріч виповнюється 70 років – вишиваною хустиною. Характерною особливістю цієї вишивки є те, що зробила її не одна людина. Пам’ятку про себе на квадраті простої тканини розміром 45×47,5 см за дев’ять місяців ( від листопада 1945 і до березня 1946 року) залишило майже 40 жінок і дівчат – полонянок сумнозвісної тюрми на Лонцького у Львові.
Вишивку передав до музею відомий український музикант Петро Полтарєв. Упродовж багатьох років ця хустина була сімейної реліквією Полтарєвих. Особливе значення вона мала для матері пана Петра – видатної арфістки, засновниці української Школи арфістів Вікторії Полтарєвої. 30 листопада 1945 року 26-річна Вікторія була заарештована і за дев’ять місяців перебування у слідчому ізоляторі безпосередньо на собі відчула пресинг карально-репресивної радянської машини.
Вишивка є своєрідною графічною історією перебування В. Полтарєвої у тюрмі. Історією життя людина впродовж дев’яти місяців, коли вона була вирвана із звичного середовища, оточення, умов та позбавлена улюбленої справи. На хустині зафіксовано граничні дати: 30 листопада 1945 року – день арешту та останню дату – 25 березня 1946 року. Разом з тим на полотні збереглися ініціали та елементи вишивок майже 40 інших ув’язнених жінок та дівчат, які ділили з В. Полтарєвою тюремні камери. На згадку жінки вишивали й номери камер. Таким чином стає відомо, в яких камерах перебувала дівчина під час ув’язнення. Одна з в’язничних товаришок вишила на пам’ять для музикантки навіть нотний стан. Відомо точно, що ще одну з дат – 7 січня 1946 року – Різдво очевидно зафіксували не випадково. Родинне свято надії, любові, всепрощення та віри в краще було особливим для полонянок тоталітарної системи, насильно відірваних від своїх близьких і з примарними перспективами побачити їх ще колись.
Можна припустити, що дещо вишила і сама В. Полтарєва. Наприклад, підпис «Лонцке 1945 — 1946», останню дату «25.ІІІ.1946 г.» (очевидно, вишивальниця – російськомовна особа) та камеру № 64, оскільки вицвіла нитка кольору марсали і техніка вишивання одинакові.
Нижче подано ініціали та номери камер
Ініціали
Б. К.
К. Н.
Я. Ю.
В. Г.
А. Ф.
С. К.
З. М.
С. І.
Б. І.
М. М.
М. Л.
Д. З.
З. Д.
К.К.
К.О.
Г. А.
Б. С.
С.
С. І. М.
Б. М.
А. Г.
П. Ф.
М. К.
С. М.
О. Р.
С. А.
О. І.
А. Г.
А. П.
Р. М.
В. П.
О. Л.
С. Ж.
П. Д.
С. П.
С.К.
Г.Г.
Dzidzia
Номери камер
35
К. 64
112
33 – 34
64
85
72 Б
122
81
Разом з тим є на вишивці слово «Гора», яке якось важко пояснити зараз. Прізвище людини, на честь якої була названа вулиця, що дала назву тюрмі чомусь подано як «Лонцке – 1945- 1946 р.» Камеру № 64 її «жительки» ще й візуалізували, зобразивши невеликим квадратом із зачиненими дверима і заґратованим вікном. Деякі ініціали виконані над вишивкою, підписують авторку даного зображення, інші – вплетені у квіти та листки візерунків.
Хустину можна назвати антологією вишивки. Оскільки в невеликих фрагментах відображено регіональні, навіть національні особливості, різні техніки (хрестик, гладь, мереживо). Жінку часто порівнюють з квіткою (символом ніжності) і на вишивці основними були саме квітчасті мотиви.
Характерною особливістю тюремних вишивок є те, в яких умовах вони створювалися – не лише психологічно та морально важких, а й важких побутово. Голкою слугувала риб’яча кістка, полотном – відірваний клаптик одягу, нитки – виторочені з одягу. Такі вишивки робили всупереч заборонам і покаранням, уміли вберегти під час численних обшуків, переміщень, етапів. На даній вишивці – різні нитки та техніки в різних вишивках свідчать про різних жінок у різних камерах чотирьохповерхової в’язниці, з якими за дев’ять місяців ув’язнення доля зводила В. Полтарєв у у тюрмі на Лонцького.
Доля Вікторії Полтарєвої, котра зовсім молодою потрапила у застінки в’язниці із такою сумною славою, була, на диво, щасливою – її відпустили. В подальшому успішно склалася і її кар’єра музиканта та багаторічна педагогічна діяльність. Вона першою серед українських арфістів стала кандидатом мистецтвознавства, згодом професоркою, виховала цілу плеяду талановитих арфістів, які зараз відомі у світі.
На жаль, не відомо, як склалися долі і подальше життя жінок і дівчат, з якими В. Полтарєва познайомилася за таких сумних обставин. Про тих її конкретних в’язничних товаришок нам на пам’ять залишилися лише невеличкі елементи вишивок, їхні ініціали, які важко тепер розшифрувати та номери камер. Але ж за кожною з цих вишивок та ініціалами стояла конкретна людина і її життя. Різні жінки – різні долі і долі ці сумні, якщо вони потрапили в жорна радянської тоталітарної машини. Можемо з впевненість стверджувати, що серед ув’язнених були не лише українки, а й польки.
На даний момент, замість імен і документів маємо лише ініціали та елементи вишивок. Маленька детективна історія – і тонкі ниточки до її розв’язання. Роботи для дослідника – не на один рік.
Цьогоріч ювілей цієї вишитої хустини, адже рівно 70 років тому, 25 березня 1946 року, зафіксовано останню вишиту хрестиком дату. Попри те, що архівно-кримінальна справа В. Полтарєвої не збереглася, відомо, що вона була звільнена від відбуття покарання 22 червня 1946 року. Жінка не любила розповідати про це, та й оберігала сім’ю від такого багажу знань і можливих наслідків.
Роки і шок пережитого стерли з пам’яті арфістки імена тюремних товаришок. В. Полтарєву відпустили і вона на пам’ять про страшних дев’ять місяців, проведених за гратами тюрми, окрім тяжких спогадів, винесла і цю вишивку – не лише згадку понівечених людських доль, а й символ людяності, краси, взаємодопомоги, віри, надії та любові, які мали місце навіть і у цьому страшному місці, в нелюдських умовах, в скрутні часи.
Вікторія Петрівна Полтарєва (1919—1991)
Народилася в містечку Ромни на Полтавщині в шляхетській сім’ї. Її батько, Петро Михайлович Полтарєв – відомий громадський діяч часів Гетьманату та Директорії. Саме батько першим побачив талант доньки і підтримував її прагнення стати професійною музиканткою.
Після жовтневого перевороту, родина Полтарєвих переїхала до Ленінграда. Тут Вікторія вдосконалюється, підвищує свій музичний рівень, поступає до Ленінградської консерваторії на фортепіанний факультет. Однак доля пов’язала її з іншим інструментом. Одного разу на виставі у Маріїнському театрі дівчина почула звуки арфи, які зачарували її. Арфа стала її любов’ю на все життя. Вікторія Полтарєва брала уроки гри на арфі у відомого арфіста, професора Миколи Івановича Амосова.
Сталінські репресії не оминули родину із козацьким корінням Полтарєвих. Втеча з України до Ленінграда теж не допомогла. У 1937 році батька Вікторії, Петра Полтарєва було арештовано, перевезено в Ромни і тут розстріляно. Це, а ще переслідування карально-репресивними органами її вчителя М. Амосова, вплинуло на вибір В. Полтарєвої покинути Ленінград і спровокувало її переїзд до Москви.
Від 1938 року В. Полтарєва продовжує навчання у Московській консерваторії у класі арфи Ксенії Ерделі. Початок радянсько-німецької війни застав дівчину у Єревані, куди її запросили солісткою джазового оркестру Рашида Бейбутова. Концертний сезон для неї, у зв’язку з війною, замість одного літа тривав три роки. Разом з оркестром, Вікторія їздить з виступами на фронт, відвідує армійські шпиталі.
До Москви повертається 1944 року. Закінчує консерваторію і «по разверстке молодых кадров на переферию», як гласить офіційне скерування, їде до щойно окупованого радянською владою Львова. Місцями її праці на початку перебування в Галичині стали Львівська філармонія та школа-десятирічка ім. С. Крушельницької. Того часу вона була тут чи не єдиною арфісткою. Поринає у музичне життя міста, багато працює, вдосконалює техніку, готується до Всесоюзного конкурсу арфістів. У Львові потоваришувала з видатними композиторами: Миколою Колессою, Станіславом Людкевичем, Анатолієм Кос-Анатольським та іншими діячами мистецтва та інтелектуального життя міста. Була особисто знайома і спілкувалася із Митрополитом Андреєм Шептицьким, не побоялася бути серед тих, хто проводжав його в останню путь.
Наприкінці 1945 року, приблизно у листопаді, молоду жінку було арештовано. Приводом до арешту послужило її листування із закордонними друзями, серед яких були відомі політичні діячі, музиканти та інші неблагонадійні для радянської влади люди. Очевидно, походження теж відіграло свою роль. Під слідством перебувала приблизно дев’ять місяців. Загадкою залишається поки що, як їй вдалося уникнути тривалого ув’язнення, оскільки архівно-кримінальну справу не вдалося розшукати. Зі слів сина, Воєнний трибунал виправдав В. Полтарєву. Музикантка була поновлена на роботі і кар’єра її була успішною.
Від 1946 року стала першим викладачем класу арфи у Львівській державній консерваторії і спеціальній школі-десятирічці. У 1969 році стала першою серед арфістів кандидатом мистецтвознавства: захистила дисертацію на тему «Проблеми розвитку гри на арфі в Радянському Союзі». В 1978 році отримала звання професора. Упродовж багаторічної педагогічної діяльності виховала цілу плеяду талановитих виконавців і педагогів, які плідно працюють як в Україні, так і за кордоном.
Наукова діяльність Вікторії Петрівни була спрямована на дослідження історії арфи, становлення арфи як концертного інструмента та проблем арфового виконавства. Авторка двох монографій: «К. О. Ерделі» (1959), що присвячена її вчительці, та «Арфа» (1980). Творча співпраця В. П. Полтарєвої з багатьма композиторами України, Росії, Вірменії, Азербайджану та Прибалтики сприяла поповненню арфового концертного і педагогічного репертуару. Їй присвятили свої твори А. Солтис, А. Кос-Анатольський, Р. Сімович та ін. З ініціативи Вікторії Петрівни А. Й. Кос-Анатольський написав перший український Концерт для арфи з оркестром (1954). Вона є автором перекладів для арфи творів М. Лисенка, С. Людкевича, В. Сокальського В. Барвінського, В. Косенка, М. Колесси та ін. В. П. Полтарєва видала три збірники «П’єс українських композиторів» (1958, 1972, 1979) та збірник «П’єси радянських композиторів союзних та автономних республік” (1976). Була членом журі Всесоюзних конкурсів арфістів (від 1970-х років), організатором і членом журі Першого Республіканського конкурсу арфістів (1976), членом правління Всесоюзного творчого об’єднання арфістів. Організувала Перший Республіканський семінар-практикум (1974) з питань сучасної методики викладання гри на арфі. У 1986 р. переїхала до Києва.
Була особою енергійною та всебічно розвиненою. Любила джаз, деякі її захоплення, наприклад, кінний спорт чи стрибки з парашутом – вважалися навіть дещо ексцентричними для жінки того часу.
