До честі переважної більшості львівських шкіл, у жовтні-листопаді тут провели тематичні вечори, присвячені знаменній даті – 70-річчю утворення Української Повстанської Армії. Де масштабніші, де скромніші, але смію запевнити, що найкраще, безсумнівно, це було зроблено в школі № 96 (Сихівський масив) і районний відділ освіти вирішив повторити дійство, запросивши до 96-ї делегації усіх шкіл Сихова для перегляду вистави «Рожа на ґратах», підготовленої учнями старших класів під керівництвом учителя християнської етики п.Людмили Ступець. На даному заході 15 листопада мав честь бути і автор цих рядків. Смію твердити: подібного рівня виконання складної психолого-драматичної композиції мені бачити вже давно не доводилось навіть у виконанні професійних акторів, а не те, що школярів,і за це їм потрібно щиро подякувати та низько вклонитися в пошані.
Вистава тривала майже годину, і впродовж цього часу була розказана та візуально показана історія створення й діяльності УПА, пересипана віршами та піснями повстанців на фоні драматичної історії арешту, суду і заслання повстанської зв’язкової з немовлям на руках. Дитину – донечку – під час слідства у неї забирають, поміщують у дитбудинок і виховують у дусі ненависті як до рідної мами, так і всього українського, а зв’язкову судять на 25 років таборів. Материне серце рветься крізь грати листами до своєї доні, а дівчинка грубо й брутально відкидає мамину любов: «Перестаньте мне писать!». Приречена на самотність, зв’язкова усю свою тугу скеровує на любов до рідної землі і вірить, що її кровинка таки колись повернеться до неї. І чудо відбувається: її Олеся, сама ставши матір’ю, пише листа на рідній мові, в якому розкаюється за свою поведінку, приходить несміло на мамин поріг та кидається в обійми тої, котра в буремні роки борні за волю подарувала їй життя. На завершення композиції виконавці ролей знімають за кулісами свої повстанські однострої й постають у барвистих вишиванках, співають народних пісень і скандують: «Україна – є! Україна буде!». Притихлий зал по ходу вистави не раз вибухав оплесками, а на завершення дійства «глядачі» й «актори» зійшлися перед сценою і збуджено обговорювали та переосмилювали почуте- побачене. Я зловив себе на думці, що відтворений сюжет – це замальовка реальності, а не такий собі художній домисел. Мені відомі двоє жінок з аналогічною долею, гадаю що одну з них – Ольгу Ільків-«Роксолану» також знають багато хто з читачів. Повернути дітей – дочку і сина їй вдалося, а ось Марії Мицько-«Оришці» з Ямниці біля Івано-Франківська в аналогічній ситуації не пощастило. Її донечку забрали до дитбудинку й слід за нею загубився. Єдине, що довідалася «Оришка» − так це прізвище-ім’я-по-батькові повстанської дитини: Ровєнкова Совєта Міхайловна. Вдумаймося в цю композицію і зробімо висновки, хто і з якою метою нас так ретельно «визволяв»!
Коли ряди глядачів нарешті поріділи, я підійшов до «режисера» і виконавиці головної ролі, яка зіграла так переконано й професійно, що подумалося: це, мабуть, молода акторка зі студії народного артиста України Григорія Шумейка. «Та ні, це учениця 10-а класу, гордість нашої школи, кругла відмінниця Владислава Польчин,− мовила Людмила Йосипівна, представляючи трохи зніяковілу дівчину. – Вона у нас «універсал»: приймає участь і перемагає на всіх олімпіадах, пише вірші й займається на факультеті журналістики малої академії, має публікації в періодиці, наприклад, «Високому замку», «Експресі» та інших престижних виданнях».
Владислава Польчин і п.Людмила Ступець
Гріх було не скористатися нагодою, аби не взяти імпровізоване інтерв’ю, хоча переді мною був, вважай, сформований журналіст, а питання задавав дилетант цеху пишучої братії:
Василь Гуменюк: Владо, дякую Тобі за переконливо зіграну роль. Скажи, Ти пропустила долю зв’язкової через власні душу і серце, чи це була просто гра?
Влада Польчин: Ну що ви, яка гра! Я настільки зжилася з долею своєї героїні, що подумки пройшла всі етапи її тернистого шляху. Правду кажучи, я не задумувалася, хто вона – зв’язкова, станична, секретарка чи просто кохана повстанця – в ієрархію УПА я не вникала. Але моя героїня палко любить свою донечку, а ще більше – Україну, ради якої йде на просто неймовірні жертви власної долі.
В.Г.: Батько дитини Твоєї героїні залишений «поза кадром». Він хто – воїн УПА чи якась випадкова особистість?
В.П.: Безумовно, що повстанець, який загинув у бою. Дійсно, у виставі він не фігурує, але з контексту випливає: їхнє кохання було чистим, як сльозина, воно зігрівало душу моєї героїні через усе життя.
В.Г.: Скажи будь-ласка, у Твоїй родині були причетні до УПА?
В.П.: Хоча мій батько родом з Волині, а мама – з Жовківщини, безпосередніх учасників збройного підпілля 40-50-х років у нашій родині не було. Ба більше – моя прабабуся 13-річною дівчиною мала неприємний інцидент з вояками УПА, який вона пам’ятала все своє життя і згадувала зі страхом.
В.Г.: І Ти після цього з такою любов’ю граєш роль коханої повстанця, матір його дитини?!
«Рожа на ґратах» − початок вистави. У головній ролі – Влада Польчин
В.П.: З віддалі часу, який минув, давати оцінку треба не деталям, а явищу загалом. Воїни УПА боролися за незалежність рідної землі, їхні цілі і мета – у вищій мірі справедливі. Кривдник моєї прабабусі міг бути просто ницою людиною, агентом спецслужб, негідником врешті-решт. Такі були в усіх арміях світу, їх строго карали свої ж, отож судити явище за такими одиничними, хай і прикрими випадками, несправедливо і нечесно.
Сцена зречення дочкою матері – «врага социалистического отечества»
В.Г.: Ти розмірковуєш, як дуже доросла особа, за плечима якої величезний життєвий досвід. Звідкіля це?
В.П.: Я народилася і живу в незалежній державі, трагічна доля нашого народу має пройти через душу й серце. Як писав кубинський поет Хосе Марті: «Вино наше гірке, але це наше вино!», а східна приказка говорить: «Не пізнавши того, що було, не зрозумієш те, що є».
Заарештовані на тюремних нарах. Сцена із вистав
Милуються рожею з хліба, переданою за грати. Сцена із вистави
В.Г. Ти вже остаточно визначилася з майбутньою професією – стати журналістом?
В.П. Ще не знаю. Мені подобається писати, аналізувати події і явища. Справжній журналіст – це посвята усього свого життя справі, інакше не можна. Непросто це. Але хіба в будь-якій професії досягнеш належного рівня, якщо не віддаватися їй повністю?
Лине повстанська пісня. Сцена із вистави
В.Г.: Тебе хвалять, Тобою пишаются… Справедливо, звичайно, але чи не виникає бажання «спочити на лаврах»?
В.П. Досконалості меж немає. Сократ, здається, сказав: «Я знаю, що я нічого не знаю». І ще: хто не йде вперед, не вдосконалюється, той топчеться на місці, фактично задкує. Працюю над собою, і це мені приносить задоволення.
«Здобудеш або згинеш…» Сцена із вистави
…Я слухав не по літах розумні міркування Влади Польчин, а перед очима пробігали епізоди дійства, з великою любов’ю поставлені на сцені 96-ї школи, за що ще й ще раз хочеться подякувати учням-учасникам вистави, ініціаторові-сценаристу п.Людмилі Ступець, дирекції школи за сприяння і Сихівському районному відділу освіти за підтримку та популяризацію заходу. Було б добре, якби цю виставу подивилися на міському, обласному, а найкраще – на державному рівні. Вартує. Конче необхідно.
Заключна сцена із вистави: «Майбутнє України в наших руках!»
Фотографував, записував і розмірковував Василь ГУМЕНЮК,
дослідник світлин УПА
