16 серпня за ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) й кременчуцького молодіжного діяча, екскерівника об’єднання студентів з України у Любліні, волонтера, випускника університету ім. Марії Кюрі-Склодовської, аспіранта Київського інституту міжнародних відносин Київського національного університету (Польща) Артема Ряси рішенням сесії міськради філії №2 Кременчуцької міської публічної бібліотеки присвоєно ім’я Павла Житецького.
«Пошанування Павла Житецького-видатного уродженця Кременчука, одного із основоположників українського мовознавства і першого історика української мови у наддніпрянському місті триває. Вулиця на його честь у Кременчуці (щоправда на околиці, у приватному секторі) вже є давно. І от іменем патріарха українофільства названо бібліотеку-філію. Це другий крок на шляху увічнення пам’яті видатного борця за українську мову. Дякую депутатам міськради за реалізацію пропозицій УІНП та громадськості. Поки що у місті немає не те що пам’ятника, а навіть скромної меморіальної дошки. Як на мене, це має бути вже третій вагомий крок з пошанування мовознавця», – прокоментував рішення депутатів представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.
Довідково, за матеріалами офіційного сайту УІНП:
Павло Житецький народився у Кременчуці. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, викладав у Колегії Павла Галагана. Досліджував історичну фонетику української мови, автор нарису про звукову історії нашої мови (1876). Вивчав Пересопницьке Євангеліє («Опис Пересопницького рукопису ХVI ст.», 1876), першим показав значення «Енеїди» Івана Котляревського для формування нової української літературної мови. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії» (1898), «Нариси з історії поезії» (1898).
Один із фундаторів київської «Громади» (1861), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903), доктор словесності (1908). Свого часу без його участі не обходився жодний захід на пошану Тараса Шевченка. Співпрацював із часописом «Київська старовина».
Приятелював із Михайлом Драгомановим. Саме за зв’язки з останнім потрапив у списки неблагонадійних, складені Міністерством народної освіти після Емського указу 1876-го. Його звільнили з колегії і поновили тільки після клопотання засновника колегії Григорія Галагана. Однак, гоніння не припинялися, довелося на деякий час залишити Київ і викладати в Петербурзькому університеті (1880-1882).
У розмові з одним із чиновників Павло Гнатович зазначив: «Свого українофільського другосповідання я ні від кого не приховував і не приховую. Не тільки я сам українофіл в сенсі просвіти народу, збереження його культури, мови, літератури, але й дітей своїх навчу». Автор близько 30-ти ґрунтовних праць з історії української мови, літератури і фольклору. Зробив величезний внесок у розробку принципів і критеріїв українського правопису. Обґрунтував концепцію безперервного розвитку українського народу, його мови і культури з часів древньої Київської держави Русь.
Сергій Єфремов писав про нього: «Видатний український вчений. Разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, який болів її болями, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю».
Після інсульту в 1893-му в Павла Житецького не діяла права рука. Аби продовжувати наукову діяльність, навчився писати лівою. Боротьба з хворобою забирала багато сил в останні роки життя. «Читаю і пишу не менше 10 годин в день. Так проходить день за днем, тиждень за тижнем у виснажливій боротьбі з собою», — писав він у листі до сина. Помер 18 березня 1911-го у Києві.
Полтавський офіс УІНП
