Відомий український історик та філософ В’ячеслав Липинський писав: “Без традиції нема культури, без культури нема нації”. Можемо додати до його слів, що без пам’яті немає традиції, а отже культури, а отже й нації.
Національна пам’ять — надзвичайно цінний сукупний досвід поколінь. Пам’ять про спільне життя наших предків тримає в купі наші родини, вона ж об’єднує більші спільноти, такі як нації. Тому вона — один зі стовпів національної самоідентифікації. Винаходити методи її збереження та подолання наслідків тоталітарного минулого нам не доведеться. Україна, яка дуже спізнилася із цими процесами, може використовувати досвід посткомуністичних країн Східної Європи, де він успішно апробований.
Політика національної пам’яті має три основні складові: підручник, місця пам’яті та історичний календар.
Створення концепції підручникової історії України
Шкільна історія є таким самим атрибутом держави, як прапор, герб та гімн. Підручник історії для більшості громадян — єдина книга про минуле їхнього народу. Тому вона повинна містити в собі ті ключові події, які найяскравіше відображають головні ідеї національної пам’яті, формуючи таким чином національну свідомість. Недарма вже кілька років з боку Росії лунають настирливі пропозиції про узгодження української підручникової історії з російською. Автори концепцій спільних підручників чудово розуміють: так можна впливати не лише на бачення минулого в сусідній державі, а й на процеси формування національної ідентичності її громадян.
Створення “місць пам’яті”
Це поняття включає в себе пам’ятники, музеї, заповідники, меморіали, топоніміку. Чудовим прикладом розуміння важливості цієї складової національної пам’яті є активні заходи наших сусідів, які будь-що намагаються не допустити ліквідації, відродити або навіть створити в Україні свої нові “місця пам’яті” (події довкола демонтажу радянських пам’ятників у колишніх країнах соцтабору, відродження пантеону “Орлят” у Львові, угорський пам’ятник на Верецькому перевалі).
Якщо в Україні не буде її власних національних “місць пам’яті” — будуть інші, інколи відверто ворожі. На сьогодні процес перейменування назв населених пунктів і ліквідації пам’ятників, які апелюють до героїки радянської доби, забуксував. Він ефективно реалізований тільки в західних регіонах України, натомість в інших фактично заблокований рішеннями місцевих рад, які представляють населення, свідомість якого значною мірою опанована радянською “історичною пам’яттю”. Виходом із ситуації могло би бути чітке політичне означення радянського тоталітарного режиму як злочинного через відповідний закон (так зробили в Чехії). Відповідно ліквідація наслідків його панування мала би стати завданням виконавчої гілки влади. Тож Україна могла би позбутися їх так само швидко й рішуче, як це було зроблено в післянацистській Німеччині із пам’ятками епохи Гітлера.
Розроблення календаря історичних дат
Важливість історичного календаря чудово розуміли в СРСР, де було створено цілу систему свят та відзначень, яка частково побутує й досі, переживши Союз. Інший приклад: литовський Центр досліджень геноциду та резистансу, який щорічно готує для різного рівня органів влади країни підбірку дат, що їх слід відзначити протягом року. Таким чином актуалізуються найважливіші історичні події.
За 20 років незалежності України лише протягом короткого періоду 2005—2010 років робилися спроби реалізації власної політики національної пам’яті. На жаль, вони, як і більшість починань “помаранчевої” влади, відзначалися непослідовністю і незавершеністю. Тим не менше, за цей період вперше за роки незалежності України певну державну підтримку отримали громадські ініціативи, які ставили собі за мету подолання наслідків тоталітаризму і змогли досягти певних результатів. До прикладу, більше половини населення України вважає Голодомор злочином геноциду проти українського народу.
Тому не випадково зміна влади в Україні на проросійську означала передусім ліквідацію цих здобутків. Тобто в Україні услід за Росією відбувається поновне переоцінювання радянського періоду, а точніше його реабілітація.
Але ці процеси стосуються не лише минулого. Бо якщо радянський режим, який тепер представляється як успішний, мав право на придушення свободи слова та розправи з інакодумцями, то право на це має і сучасна влада. Тож сьогодні боротьба за відновлення національної пам’яті вирішує не тільки те, як ми оцінюватимемо минуле нашої країни, але й те, якою їй бути в майбутньому.
Автор: Володимир В’ятрович
