При згадці про цей нацистський концтабір на думку в першу чергу спадає трагедія Голокосту і, відповідно, в уяві постають жахливі картини винищення народу Єгудим, котрий, на думку Адольфа Гітлера і його камарильї стояв перешкодою на шляху побудови арійського Третього райху. А те, що бранцями Аушвітцу були й представники інших національностей (в т.ч. й україців) залишається ніби “поза кадром”. Тим паче, коли мова йде про членів революційної ОУН, яких радянська влада представляла (а путінська РФ трубить про таке й тепер!) в якості “пособніков фашізма” – тобто колаборантів-апологетів ґестапо, абверу та інших спецслужб нацистської Німеччини.
Твердити, що спогади бранців пеніцитарної системи СССР і ІІІ Райху користуються дуже великою увагою читачів, зокрема молоді, означає в значній мірі лукавити проти істини: розповіді про реальне пекло на землі (а про концтабори обох диктаторських режимів, які мало чим різнилися між собою інакше й не скажеш!) куди менш привабливе чтиво, ніж вигадані романи, повісті та фільми про всяких там космічних пришельців і вампірів, оскільки другі завжди мають на закінчення happy end, а перші наповнені смертями, покаліченими долями і сповнені ранами, які кровоточать і не гояться.
Але той, хто відмовляється читати мемуари переслідуваних при комунізмі та нацизмі, дуже уподібнюється відомому птахові, котрий у випадку небезпеки ховає голову в пісок: такою позицією і себе не вбережеш, і адекватної оцінки проявам тоталітаризму не даси. Відповідно людиноненависницькі ідеї то тут, то там знову вигулькують у вигляді марґінальних режимів, здавалось би, рішуче засуджених всім ходом історії людства. Отож книги даної тематики – це своєрідна “вакцинація” від легковажного ставлення до ренесансу абсолютизму, котрий окрім суспільних страждань ні до чого іншого привести не може.
Само собою зрозуміло, що будь-яка книга, аби привернути увагу читача, мусить бути написана талановито й нетривіально. Чи можливо таке, коли мова йде про спогади того, хто пройшов вищесгадане пекло і вижив у нелюдських умовах? Хочу сказати, що прочитавши “Спомини мого життя” Омеляна Коваля (упорядник Микола Посівнич; Львів: Галицька видавнича спілка, 2016.– 240 с.) можу заявити: так, це можливо і вищеназвана книга служить тому яскравим прикладом.
Спогади Омеляна Коваля: титульна й остання обкладиники книги
В пресі вже повідомлялося про вихід з друку й презентацію книги в музеї “Тюрма на Лонцького” (м.Львів), але зміст опублікованого широко не висвітлювався. Воно, можливо, й не конче потрібно – хто захоче, той придбає і прочитає, але в кількох словах окреслити викладене на її сторінках, думаю, не зайве: хоча у вихідних даних наклад не вказано, навряд чи він перевищує тисячу примірників. Отож в Україні за найкращих прогнозів її прочитає не більше 5 тисяч осіб, а було б незле, якби таких було хоча в разів 10 більше…
Почнемо з того, що автор “Споминів…”, Омелян Коваль, живий і має відзначити своє 97-річчя. Очевидці кажуть, що попри такий поважний вік, пан Омелян зберіг рухливість і аналітичне мислення, зустрічається з людьми і охоче ділиться згадками про пережите. Родом зі села Рахиня Долинського району Івано-Франківської області, син свідомих селян, які не лише трохи знали правдиву історію України, але й прищепили любов до рідного народу та землі хлопцеві змалечку; спраглий до читання книжок і всякого друкованого слова, він вже восени 1938-го став членом ОУН, обравши собі за псевдонім княже ім’я “Дир”. Ось як колоритно описує п. Омелян ритуал вступу до Організації, ідеалам якої він буде вірним все своє життя: “…Стояла осінь, і наша [з Провідником – В.Г.] зустріч була сповнена таємничості та глибокого духовного переживання. Якісь незбагненні почуття охоплювали ціле єство, і внутрішній голос підказував, що прийшов час на чин, щоб довершити діло наших батьків, хоч би й довелося віддати життя в боротьбі. Патос, романтика чи, може, атавізм? Не було часу на роздуми і визначення. Я стояв перед провідником, готовий відповідати на його запитання. Він скомандував “струнко!”, і ми спільно проказали вступ до декалогу “Я дух одвічної стихії…” /…/ Провідник, а був ним, як я довідався пізніше, студент Тимко Галів з Белеєва, поставив мені ще декілька запитань з програми і життєвих правил ОУН, а тоді ствердив, що з боку Проводу ОУН є згода прийняти мене в члени і що він має провести присягу, яку я склав з рукою на хресті і пістолі. Цю пістолю провідник подарував мені… /…/ Нашу зустріч ми закінчили на “струнко” останньою точкою декалогу: “Прагнутимеш до поширення сили, слави і могутності Української Держави” (с. 38-39).
Новик Організації “Дир” вже в скорім часі був призначений підповітовим провідником, маючи підлеглими чотирьох референтів – організаційного, військового, безпеки та юнацтва – і це у віці 19 років! Той факт, що в горнилі буремних подій німецько-польської війни у вересні 1939 і наступної більшовицької окупації терену аж до 22 червня 1941-го, попри арешти багатьох членів ОУН (в т.ч. і організаційного підповітового референта Славка Грицая) структура Організації була в цілому збережена, а О.Коваль навіть не побував “на прийомі” в НКВД доводить, як старанно формувалася підпільна ланка борців і як готувалися відповідні кадри! Повчальний приклад для нинішньої політичної ситуації в Україні, коли будь-який “поважаючий себе народний депутат” за дві три каденції не змінить 3-4 (а то і більше) партійні приналежності!…
Омелян Коваль з гумором згадує: “Як грім з ясного неба пролунала вістка, що “зрадлива фашистська Німеччина порушила вночі 22 червня 1941 року кордони Совєтського Союзу і рушила війною на мирний совєтський народ”. З евакуаційного поспіху, який можна було зауважити в урядових партійних колах Долини, можна було прийти до висновку, що з “доблесною” армією щось не в порядку, і що “лютий ворог” наступає блискавичними темпами…”
Згадуючи неймовірне піднесення, яке запанувало серед народу після проголошення Акту відновлення Української Державності у Львові 30 червня 1941-го і наступні німецькі репресії (включно з арештом Степана Бандери, Ярослава Стецька та інших провідників ОУН), друг “Дир” пише: “Заперечуючи незалежність України і арештовуючи творців Акту 30 червня, Німеччина позбавила ілюзій тих українців, котрі могли орієнтуватись на неї, як на можливого визволителя. Масові арештування членів ОУН, що були проведені ґештапом 15 вересня 1941 року по всій Україні були черговим доказом того, що німці мають наміри створити з України свій життєвий простір з автохтонами рабами (кнехтами) і не терпітимуть незалежности”.
Під мітлу арештів потрапив і автор “Споминів…”, ставши бранцем німецьких “таборів смерті”. Монтелюліх, Аушвіц, Мавтгаузен, Мельк, Ебензе – така ось “географія” перебування члена ОУН – згідно брехливої радянської пропаґанди – “прислужника німецького нацизму” від вересня 1941 до 6 травня 1945-го – з балансуванням на межі життя і смерті – й усе за щиру любов до рідної землі.
Бранці Освенціма (Аушвіца). Ілюстрація з книги О.Коваля
Я дуже рекомендую прочитати цю книгу. З неї ви довідаєтеся, що сила духу й тверда віра в правоту Справи, з якою Омелян Коваль вступив до лав ОУН, дозволила вижити в нелюдських умовах, а після звільнення американськими військами включитися в подальшу боротьбу за ідеали вільної України. В тому був Промисел Божий, адже якби це здійснили радянські, то подальша дорога друга “Дира” вела б або під розстрільну “стєнку” СМЕРШа, або на Колиму чи Магадан!
Омелян Коваль, 1945 р.
Про те, чим і як займався пан Омелян багато десятків років – аж до проголошення незалежності України в 1991-му році в структурі ЗЧ ОУН, писати тут не стану. Але повірте на слово: нелегка боротьба тривала, були ворожі провокації, аґентура КҐБ – про все це ви довідаєтесь з дуже оригінальної за викладом авторської історії – в стилі трилера, але без домислів і псевдоефектів. Прочитайте – не пожалієте!
Василь ГУМЕНЮК
Член Всеукраїнського Братства ветеранів ОУН-УПА ім.Р.Шухевича-“Тараса Чупринки”
08.01.2017
