Андрій Бойда
Липень 1944-го року. У хаті на присілку Завада місцева вчителька поспіхом пакує найнеобхідніші речі у валізи. Червоні війська наближаються до колишнього кордону між Третім Рейхом та СРСР, тож 46-річна Юлія Опарівська вирішує емігрувати на Захід. Проте невдовзі сусіди знайшли сплюндроване тіло жінки в пограбованому будинку. Мало хто знав, що вбита вчителька Юлія Опарівська була тещею Степана Бандери.
Юлія Опарівська, дівоче прізвище якої було Ганківська, народилася 10 травня 1898 року в селі Семушова поблизу Сянока на Західній Галичині. Під час Першої світової війни Юлія Ганківська познайомилася з випускником Перемишльської гімназії, який у 1912-1916 роках був семінаристом місцевої греко-католицької семінарії, Василем Опарівським.
У 1916 році у Покровській церкві в Бонарівці отець Іван Мудрий повінчав молодят. 29 жовтня того ж року у Перемишлі єпископ Григорій Хомишин висвятив Василя Опарівського на священника. Через рік у подружжя народилася донька Ярослава, якій судилося стати дружиною Степана Бандери.
Із початком польсько-української війни отець Василь Опарівський добровільно долучився до формування бойової групи УГА “Хирів”. Згодом він став капеланом у складі 11-ї Стрийської бригади УГА. Посада капелана бригади у той час прирівнювалася до звання сотника.
Бойовий і духовний шлях Опарівського різко обірвався під час Чортківської офензиви у червні 1919 року. Під час боїв за село Слов’ятин біля містечка Підгайці він отримав поранення. Вивчаючи вибухову справу, Василь висмикнув чеку. Врятувати важкопораненого не вдалося — він помер 22 червня 1919 року у військовому шпиталі в Підгайцях, де і був похований.
Після смерті Василя його вдова Юлія Опарівська більше не одружилася, неодноразово відхиляючи пропозиції шлюбу. Тривалий час Юлія Опарівська не могла влаштуватися вчителькою у жодну школу. У міжвоєнний період для дружин колишніх старшин УГА або їх родичів польська влада часто чинила перепони у працевлаштуванні. Лише згодом, коли поляки почали налагоджувати контакти з місцевим українським населенням, Юлія змогла вчителювати у кількох селах Замішанщини.
Юлія Опарівська як педагог мала великий авторитет серед жителів Замішанщини. Вона була частим гостем на сільських фестинах, брала участь у відкриттях філій товариств “Просвіта”, “Рідна школа”, “Луг” та інших. Саме з ініціативи Опарівської в селі Петрушева Воля була відкрита початкова школа. У 1936 році вона проживала зі своїм сином Левом у Петрушевій Волі, а під час вакацій із ними жила і донька Ярослава. В документах про філію товариства “Луг” села Бонарівка є відомості про те, що місцем проживання вдови отця Опарівського є хутір Завада поблизу Петрушевої Волі.
Захоплення німецькими військами у вересні 1939-го частини території Польщі, зокрема Замішанщини, внесло корективи у життя українців, як і вторгнення червоних на Волинь та Східну Галичину. У той час її донька Ярослава переїздить до Кракова, де в 1940 році одружується з провідником новосформованої революційної течії в ОУН Степаном Бандерою.
Син Лев, який до 1939-го здобував фах інженера-хіміка, від початку Другої світової війни все більше часу проводив у Сяноку. За спогадами мешканки міста Ірини Ганушевської-Руснак, Лев Опарівський був членом місцевого осередку ОУН(р). 27 листопада 1942-го Лева Опарівського разом із ще 27-ма членами ОУН німці стратили на Кортумовій горі у Львові. На тому місці є скромний меморіал, де у переліку імен досі немає Лева Опарівського.
Тим часом провідник ОУН(р) Степан Бандера перебував ув’язнений в одиночній камері спецблоку концтабору Заксенгаузен. Його арештували 5 липня 1941-го після проголошення 30 червня у Львові Української держави. Мати його дружини Юлія Опарівська поділяла погляди свого зятя та доньки щодо майбутнього України. Відтак сама була активною діячкою в Українському допомоговому комітеті у місті Кросно. Їй часто доводилось спілкуватися з жителями Петрушевої Волі, Бонарівки і хутора Завади щодо національного питання.
Навесні 1944 року війська 1-го українського фронту дісталися Галичини. Юлія Опарівська розуміла, що прихід комуністів на Замішанщину стане для неї фатальним. За родинні зв’язки з провідником ОУН(р) та проукраїнську позицію її чекав арешт або ліквідація радянськими спецслужбами. За таких обставин залишатися вдома було небезпечно. Тому Юлія Опарівська готувалася до еміграції на Захід. Куди саме вона планувала дістатись — невідомо. За одними даними — до Берліна, за іншими — до Відня.
Готуватися до переїзду та пакувати речі жінка почала в липні 1944-го. Тоді вона жила на два села — у Завадці та Бонарівці, де їй неодноразово пропонували житло та озброєну охорону. У супроводі Орини Лиско і Євгенії Пащак, Юлія дісталася з важкими валізами до станції Прибівка поблизу Завади, але не застала останнього поїзда у західному напрямку. Найближчий мав відбути лише наступного дня — 27 липня 1944-го. Дівчата намагалися вмовити жінку повернутися з ними в Бонарівку. Проте Юлія їм відмовила. Перед Завадкою троє жінок розпрощалися та розділилися. Опрівська самотужки з валізами дісталася до Петрушевої Волі.
Після обіду 26 липня 1944-го дорогою на хутір Завада бачили трьох чоловіків у чорному. Розмовляючи між собою, до речі, польською мовою, один із них сказав: “Перейдімо на інший бік, бо хтось може нас впізнати”, що видає у них місцевих. Цікаво, що на зворотній дорозі до Бонарівки Орину Лиско теж зустріли троє невідомих у чорному. Вони були озброєні та намагалися розпитати у дівчини чи поїхала Юлія Опарівська поїздом. Орина підтвердила і додала, що її подруга теж поїхала у тому ж потязі. Цей обман, ймовірно, зберіг тоді дівчині життя. Однак після депортації замішанців із Бонарівки в 1945-му на Прикарпаття, Орина Лиско стала жертвою радянських репресій за зв’язки з ОУН.
Окремі деталі того вечора пригадував на схилі літ житель Петрушевої Волі на прізвище Галько. Він добре пам’ятав пані Юлію — вчительку початкової школи, зберігаючи свій шкільний табель із її підписом. Ввечері 26 липня 1944-го він випасав корову поблизу Завади, і став свідком того, як на хутір пробиралася група з п’яти чоловіків. Ті, голосно говорячи між собою польською, кепкували з юнака: “Дурний русин тримає корову на кілку”. На плечах у них були гвинтівки.
Орина і Євгенія встигли дістатися до одного із сусідніх сіл Бонарівки. Місцевий господар, який прийняв дівчат, уважно вислухав розповідь про те, як Опарівською цікавилися невідомі чоловіки. Він запропонував їм залишитися на ночівлю у його стодолі, щоб зранку продовжити шлях до села по підмогу.
Відомо, що домівки Юлія Опарівська дісталася лише з однією валізою, яку вже не розпаковувала. Не встигла жінка підготуватися на нічліг, як у її будинок поблизу школи увірвалося кілька озброєних людей. Учительку били прикладами гвинтівок, катували, а по пальцях вдаряли важкою шухлядою комоду. Нападники вимагали вказати місце схову грошей та інших коштовних речей, але нічого цінного не отримали. Вони закололи Юлію штиками, а відрізані частини тіла кинули посеред хати. Загиблій було лише 46 років.
Першим тіло Опарівської знайшов місцевий житель Станіслав Графф. Приголомшений від побаченого, він пішов до села і повідомив людей про трагедію. Його дружина омила тіло загиблої і переодягла її в інший одяг для поховання. Наступного дня на хутір приїхали брат Василя Опарівського Іван, Федір Кріль та ще декілька озброєних чоловіків зі самооборони Бонарівки. Дізнавшись від дівчат із супроводу, що тещі провідника загрожує небезпека, вони приїхали, щоб забрати її до Бонарівки, але застали її вже вбитою. У будинку вчительки були розкидані особисті речі, пошкоджені меблі, а на підлозі розкидані сімейні фото.
Оскільки похорон відбувся поспіхом, один із місцевих майстрів нашвидкуруч виготовив із залізної труби хрест. На ньому вмістили скромний надпис “Опарівска Юлія, 26. VII. 1944”. Чин похорону здійснив парох Бонарівки, короснянський декан УГКЦ Іван Клюфас. На могилі він виголосив палку промову про заслуги покійниці перед Замішанщиною.
Могилу Юлії Опарівської свого часу віднайшов інженер і краєзнавець Роман Матвійчина — правнук одного з парохів Бонарівки — о. Івана Мудрого. Саме він вперше надав Українському інституту національної пам’яті ключові дані про могилу, її стан та опис.
