(до 120-річчя Степана Ленкавського)
Діячі такого масштабу, як Степан Ленкавський – надзвичайна рідкість у сучасному українському політикумі.
Це твердження – не надмірний суб’єктивний патос дослідника його життєвого шляху і творчості. І воно – не замшіла іконотворчість у полоні ретроспективи, що зумовлений безвихіддю перспективних бачень. Чого-чого, а ідолів та ікон (живих і тлінних) сьогодні достатньо і без мого скромного внеску! Якраз навпаки – остерігаюся найменшого спотворення образу Степана Ленкавського й перетворення його на чергову ікону. Живий і людський вимір його сприйняття абсолютно достатній для того, щоби ця велична постать Українця і Націоналіста у моїх сучасників викликала почуття глибокої шани та гідного поцінування.
Степан Ленкавський – творець Декалогу. Він же – ревний послідовник тих ідеалістичних принципів, які закладені у ньому і на яких формувався світогляд тисяч борців за Українську державу у 40-50 роках ХХ ст. А тому друзі по Організації та опоненти з інших українських націоналістичних середовищ величали його шанобливо «Сумління Організації». Чи не найвлучніше жертовний ідеалізм Ленкавського означив доктор Микола Климишин: «Він жив ідеєю, цілковито відданий Організації Українських Націоналістів-революціонерів. Не мав нічого – ні родини, ні рідні, ані хати. Всім для нього була ОУН і він для неї жив. Найкраще його можна охарактеризувати, назвавши монахом ОУН».
Чи варто нагадувати, що сучасна українська політика базується на подвійних, а чи й потрійних стандартах – думати одне, проголошувати інше, а діяти цілком інакше. І бацила цього політичного ошуканства має таке ж масове поширення в сучасного покоління політиків, як масовим був високий ідеалізм покоління Степана Ленкавського. А тому я і дозволяю собі стверджувати про рідкісність такого ґатунку політиків, як Степан Ленкавський. Бо ж бракує самого масштабу української політики, базованої на Ідеї і Принципах.
Степан Ленкавський народився 6 липня 1904 р. в селі Угорники біля Станиславова (теперішнього Івано-Франківська) в династичній родині священика Володимира Ленкавського та Марії (з Антульських). Назвали його в честь діда о. Степана – пароха Жидачева на Львівщині у 1855-1883 рр., якого за принципове відстоювання прав українських селян польська шляхта домоглася в судовому порядку виселити з міста та направити в парохію біля Станиславова.
Дитячі та юнацькі роки малого Степана минали також у селах Фитьків на Надвірнянщині та Загвіздя (також біля Станиславова). Навчався у Станиславівській гімназії, змалку пережив біль втрати Західно-Української Держави, що гартувало його характер і рано привело в лави підпільної організації. Вже від п’ятого класу, за свідченням випускника тієї ж гімназії Миколи Климишина, він належав до підпільної Організації Вищих Кляс Українських Гімназій (ОВКУГ), яка мала свої розгалуження також у Львові, Тернополі, Стрию, Самборі, Любачеві.
Степан Ленкавський належав до того покоління галичан, яких поразка українців у Перших Визвольних Змаганнях не придавила камінним тягарем песимізму, а стала каталізатором для напруженого пошуку шляхів виходу з гіркої історичної ситуації. Перманентні дискусії, реферування, вишколи, агітаційні акції, протипольські заходи поступово формували коло однодумців-націоналістів. Це – покоління його побратимів: Богдана Кравціва, Степана Охримовича, Івана Габрусевича, Зенона Коссака.
Степан Ленкавський – студент філософського факультету Львівського університету та Вищої Торгівельної Школи у Кракові. Належав до проводу Спілки Української Націоналістичної Молоді (СУНМ). У числі чотирьох делегатів з Краю брав участь в установчому Конгресі Українських Націоналістів у Відні, який започаткував Організацію Українських Націоналістів. Отож входив до числа 28 членів-засновників ОУН.
ОУН у Галичині формувалася на організаційній базі СУНМ. Спочатку у Крайовій Екзекутиві ОУН він був її секретарем, а опісля аж до самого арешту поляками в 1931 р. займав становище ідеологічного референта. Саме в цей період серед багатьох інших ідеологічних напрацювань Степан Ленкавський творить Декалог українських націоналістів. За глибокий інтелектуалізм та рід студій його шанобливо називали «важким філософом» та «професором». Останнє назвисько так і закріпилося за ним на все життя.
Пізніше СУНМ стає організаційною основою для ОУН-бандерівської, а Степан Ленкавський – єдиний із засновників ОУН, хто після її розколу підтримав Революційний Провід та Степана Бандеру і вагою свого авторитету сприяв розвитку революційної течії українського націоналізму
Життєвий шлях Степана Ленкавського позначений судовим «процесом конгресівців», польською чотирирічною тюрмою у львівських Бригідках, в Дрогобицькій в’язниці «На Гірці», у Ломжі під Варшавою та німецьким ув’язненням з 1941 по 1944 рр., яке відбував у знаній львівській тюрмі на вул. Лонцького, краківській «Монтелюпіх» та в нацистському концтаборі смерті Авшвіц (Освєнцім).
Тільки неперевершений оптимізм, яким його характеризували друзі під час обох ув’язнень, допоміг йому вижити. «Професор, хоч потовчений, не нарікав і не жалівся. Турбувався тільки іншими друзями… Його спокійні і розумні розважування діяли на мене успокоююче і я побачив, що навіть в найгіршій ситуації він ніколи не втрачав рівновагу і людську гідність. Професор був живим прикладом такої постави. При цьому не можна було запримітити зайвого оптимізму, а радше розважання Професора йшли по думці, що «може бути ще гірше». Це означало, що треба йти на видержку», – згадує співкацетник Омелян Коваль.
А ще в таких концтабірних умовах, та й в умовах повсякденно-плинного життя, Степана Ленкавського знали як неперевершеного жартівника, гумориста, поціновувача красного письменства, прекрасного редактора і стиліста. Співкацетники його пам’ятають як того, хто з них усіх найбільше знав і з пам’яті найкраще декламував українську класичну поезію. А ще – як співредактора в’язничного гумористичного журналу «Жіноча недоля» й «ідеологічного референта» «Клюбу Старих Кавалєрів».
I в довоєнний період, і на еміграції Степан Ленкавський організаційно тісно співпрацював зі Степаном Бандерою. На II (Краківському) Великому Зборі ОУН він обраний ідеологічним референтом Проводу ОУН (б) і став третім заступником Бандери (поряд з Я. Стецьком і М. Лебедем). У Проводі Закордонних Частин ОУН також був його заступником, займався блоком внутрішньоорганізаційних питань, а зокрема курував т.зв. «закритий сектор», до якого належали Служба Безпеки, розвідка, контррозвідка, Референтура крайового зв’язку (К-З), налагоджував роботу був довголітнім керівником Референтури підсовєтських справ (РПС).
У розмові із автором магістр Володимир Леник говорив про нього: «Степан Ленкавський був мозком тої політики і тої лінії, що її вів Степан Бандера. Він виходив не з чуттєвих моментів, а завжди шукав аргументи, шукав джерела проблеми – “Чому?”».
За свідченнями сучасників, Степан Ленкавський ніколи не прагнув організаційної влади і навіть відмовлявся від провідних становищ в ОУН. Однак постійно разом з С. Бандерою і Я. Стецьком належав до т.зв. «Трійки» (Президії), яку обирала Конференція ЗЧ ОУН і яка формувала склад Проводу. На короткий час в 1951 р., коли в дискусіях з опозицією Степан Бандера уступав зі становища голови Проводу з наміром підпільно перебратися в Україну, Степан Ленкавський очолював Провід.
До речі, він тоді тоді пророчо остерігав Степана Бандеру, що такий його крок – це «якраз те, чого хоче НКВД. Зрештою ними є зааранжована така ситуація, щоб створити політичні передумови до заманення Вас у пастку». Сьогоднішні документи підтверджують, що совєтські спецслужби намагалися виманити Степана Бандеру в Україну, аби схопити його живцем.
Після вбивства Степана Бандери у 1959 р. Степан Ленкавський був одностайно обраний Провідником ЗЧ ОУН, у цьому статусі підтверджений VI Конференцією у 1963 р. і перебував на такому становищі до 1968 р. Час його провідництва – це період виваженої і глибокоінтелектуальної політики ОУН. Неперевершена заслуга Степана Ленкавського полягає у тому, що після смерті Степана Бандери він зумів подолати в Організації стан шокованості та розгубленості, віднайшов у собі снагу і розум, аби вивести її з потрясіння та повернути віру у незнищенність.
Степан Ленкавський у вимірі повсякденного життя був співчутливим, толерантним, уважним, винятково скромним і невибагливим – за влучним висловом сеньйора ОУН Івана Равлюка: «Мов той дід-пасічник, що доглядає і кормить бджілок, хоч вони його й кусають». А кусали… І таки боляче!…
В організаційній роботі, політиці й ідеології він відзначався винятковою безкомпромісністю і принциповістю позицій. У повсякденній праці – глибокодумністю, надзвичайними аналітичними здібностями, вродженим філософським складом мислення. «Мозковий трест Організації в одній особі» – так характеризував його Володимир Леник.
Степан Ленкавський любив життя у всіх його виявах. Тільки от воно не надто обдарувало його своєю ласкою.
Лишень у 1970-тих, вже наприкінці життя, опанований недугою, Степан Ленкавський віддається філософським зацікавленням, до яких прагнув все життя, але яким не міг віддатися з уваги на обставини підпільно-революційної боротьби. До кола його інтересів входили Шредер, Ніцше, Кант, Шпенґлер, Шопенгавер, Сковорода, індійська філософія, філософські рефлексії в підсовєтській Україні. Однак найцікавішим його філософським проектом є спроба у співпраці із відомим українським філософом Олександром Кульчицьким укласти «Словник термінів філософічних дисциплін». Цей факт є зовсім невідомою і нерозкритою сторінкою в історії української філософії. Філософський склад мислення Степана Ленкавського позначився на багатьох офіційних ідеологічних документах ОУН.
Степан Ленкавський є визнаним ідеологом ОУН. Він багато писав, менше публікувався, ще рідше підписував свої праці, часто – різними псевдами та криптонімами. Вони розпорошені в численних виданнях: довоєнних – «Вістник», «Розбудова Нації», «Сурма», «Український голос», «Юнак», «Юнацтво», «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН» та післявоєнних еміграційних – «Сурма», «Український Самостійник», «Визвольна Політика», «Шлях Перемоги», «Визвольний Шлях», «Вісник ООЧСУ» тощо.
«Якщо б зібрати статті Ленкавського в підпільній літературі, як також в “Українській Трибуні”, “Українському Самостійнику” і “Шляху Перемоги”, то була б багатотомова книга творчости людини дуже скромної, але дуже великого й багатого талану», – писав Микола Климишин. Наразі за скромної участі автора світ побачили чотири томи збірника його творів, вони надіслані до всіх наукових бібліотек України і ввійшли в повноцінний науковий обіг.
Геній та організаційний хист Степана Ленкавського позначився й на редагуванні ряду фундаментальних книг загальнонаціонального значення: збірників – «Євген Коновалець і його доба», «Московські вбивці Бандери перед судом», «Російський колоніалізм в Україні» (англійською та німецькою мовами), збірника творів Степана Бандери «Перспективи української революції», історичних праць – Петра Мірчука «Нарис історії ОУН. Т. І» та Наталії Полонської-Василенко «Історія України» в 2 томах.
30 жовтня 1977 року Степан Ленкавський після тяжкої недуги відійшов у кращі світи. Ще в 1944 р. в далекому від Мюнхена селі Загвіздя помер його тато о. Володимир Ленкавський, а невдовзі й мама Марія. Втративши від горя здоровий глузд, вона наостанку життя блукала синовими стежками, причитуючи: «Стефку! Де ти, мій Стефку?..».
Вони так ніколи і не зустрілися після того вересневого вечора 1939 р., коли син перед загрозою більшовицького арешту рушив до Кракова. Лишень в далекому 1999-му їх знову поєднала символічна грудка землі, привезена з мюнхенського кладовища Вальдфрідгоф.
Олександр Сич,
доктор політичних наук
