«Я був наче у сні… раював від думки, що на мою долю випала честь показати світові душу нашого народу…» (О. Кошиць).
Такими зворушливими словами всесвітньо визнаний Маестро передає почуття безмежної гордості за рідну народну пісню, яка у майстерному виконанні Української Республіканської Капели (пізніша назва – Український національний хор) під його орудою стала потужною зброєю у боротьбі за незалежність молодої Української Народної Республіки (УНР) на міжнародній арені.
Капела була створена в 1919 році з ініціативи Голови Директорії УНР Симона Петлюри, який добре знався у мистецтві й розумів його вплив на публіку, з метою пропаганди у країнах Європи української культури та щоб переконати європейську спільноту, що Україна та її народ має право на окреме від московії культурне й політичне існування. Проект Петлюри, до виконання якого були приєднані закордонні представництва УНР, дійсно виявився «прикладом однієї з найкращих пропагандистських акцій».
Як державна установа хор мав свою державну печатку, офіційний бланк, а всі хористи та члени адміністрації отримали посвідчення державних службовців.
Офіційний бланк Української Республіканської Капели українською, французькою та німецькою мовами
Офіційний бланк та інші архівні документи із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) доступні за посиланням: Публікація архівних документів. Утворення та діяльність Української Республіканської Капели (1919–1921 рр.) (https://doc-0c-08-apps-viewer.googleusercontent. com/viewer/secure/pdf/). Ці документи висвітлюють історію створення Капели, її виступи за кордоном та характеризують Олександра Кошиця як композитора, диригента та очільника хору.
Подорож Капели, створення якої в уряді Петлюри не всі підтримували, розпочалася з міста Кам’янця-Подільського, де було долучено необхідну кількість хористів, тому що більша половина відібраних спеціальною комісією співаків з різних причин вирішила не їхати у турне в такий неспокійний час. У Кам’янці-Подільському велася підготовка до європейського турне. Там же О. Кошиць з Платонідою Щуровською проводили репетиції (співанки), підбирали репертуар, хористи вивчали французьку мову тощо. З нагоди 30-ї річниці Незалежності України на залізничному вокзалі міста встановлено меморіальну дошку. Вгорі – слова американського драматурга Клея Гріна (Clay Greene): «Вони поставили Україну на мистецьку карту світу!», а внизу напис:
«24 березня 1919 року від залізничного вокзалу Кам’янця-Подільського вирушила в світове турне із культурною дипломатичною місією за наказом Голови Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри Українська Республіканська капела під орудою Олександра Кошиця, підкоривши 17 країн Європи, Північної та Південної Америки, і принесла всесвітню славу відомому твору «Щедрик» українського композитора Миколи Леонтовича» (Подолянин: https://podolyanin.com.ua/suspilstvo/ 53202/).
Залізничний вокзал у Кам’янці-Подільському, фото Олега Іванюка, липень 2023
Меморіальна дошка, приурочена Капелі фото Олега Іванюка, липень 2023
Починаючи з Праги, усі виступи Капели, а також благодійні концерти, проходили з тріумфом. О. Кошиць вмів представити українську пісню так, щоб вона відтворювала багатогранність душі його народу і захоплювала слухача. Талановитий дириґент перед очима слухачів з простеньких народних пісень робив музичні шедеври, у яких чувся «…голос святої чистоти і мистецької правди…».
Майстерно виконані пісні в обробці Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ступницького та самого Кошиця знайомили європейські нації з Україною та її народом-творцем. Вони воістину полонили слухачів, викликáли то усмішку на устах, то зволожували очі непрошеною сльозою. Наша пісня лунала «…голосом святої чистоти і художньої правди». До неї, «мов до цілющого джерела...», потягнулась «зголодніла по художній правді людська душа». Вона «встала велика, могутня, життєтворна, як вічне сонце!» – писав дириґент Капели. Українську пісню із захопленням слухали глави держав, провідні європейські політики, музикознавці, журналісти тощо.
Після окупації України більшовиками хористи опинилася в скрутній фінансовій ситуації – країна, яка їх фінансувала і яку вони представляли, більше не існувала… Культурний проект Петлюри опинився в руках приватних імпресаріо. Добре розуміючи ситуацію на рідних землях, група співаків разом із дириґентом залишилася в Європі і продовжували концертувати як Український національний хор (слід зазначити, що з різних причин хор неодноразово реформувався).
Зі слів О. Кошиця, це була «викинута на брук зденервована і здеморалізована купа людей, яким у вічі заглядала голодна смерть», яка змушена була давати концерти, щоб якось вижити. Їх очікувала «невідома темна будучність “еміґрантів по неволі”». Така ж «будучність еміґранта… без роботи, без грошей…» судилася й їхньому дириґентові.
Порятунок шукали за океаном, надіючись на українську громаду в Америці. Та їхні надії виявились марними… Допомогла Ніна Кошиць, двоюрідна племінниця Кошиця, солістка оперного театру в Чикаґо. Дізнавшись від колишньої хористки про ситуацію, в якій опинився Кошиць з групою співаків у Європі, вона повідомила про це відомого американського імпресаріо Макса Рабінова (Max Rabinoff). Він чув виступ Капели ще 1919 року в Європі і запрошував Кошиця до Америки, щоб зорганізувати «хор під його менаджерством». Кошиць відмовився, але тепер, коли дізнався, що той зумисне приїхав в Берлін, негайно почав «переговори на Північну Америку». Добре пам’ятаючи прикрий досвід з попередніми імпресаріо, які не раз обманювали їх «та ще й тягнули до суду», Кошиць не дуже довіряв цьому колишньому москалеві… Все ж таки, контракт з Рабіновим був підписаний, і група співаків разом з їхнім дириґентом 26 вересня 1922 року прибула до Нью-Йорку.
Ніна Кошиць стала солісткою хору і гастролювала з хором Америкою. Нью-йоркський письменник Чарльз Мінцер (Charles Mintzer) пише: «На початку жовтня 1922 року у Нью-Йорку відбувся незвичайний концерт Українського хору під керівництвом Олександра Кошиця, її дядька». На це було звернено увагу, оскільки Ніна народилася в Києві… (Nina Pavlovna KOSHETZ, remembered By Charles Mintzer: https://www.operanostalgia.be/html/ KOSHETZ. html).
Американське турне Українського національного хору розпочалося 5 жовтня 1922 року в Нью-Йорку, у престижному концертному залі Карнеґі-Гол (Carnegie Hall). Підкоряючись найменшому руху руки свого дириґента, хористи вкладали у кожну пісню свою душу і зуміли настільки природно передати свої почуття, що це передалося слухачам, заворожувало і хвилювало їх. Глядачі вимагали повторень та кидали на сцену букети квітів. Цього ж дня на Американському материку вперше прозвучав «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича. Саме в Нью-Йорку у 1922 році компанією Brunswick колядку вперше було записано на платівку.
Платівка з першим звукозаписом «Щедрика» в оригінальній упаковці (Осередок української культури й освіти у Вінніпезі. 184 Alexander Ave, Winnipeg, Manitoba)
Як згадував маестро Кошиць, «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича, страченого у 1921 році аґентом ЧК, був «коронною точкою … репертуару у всіх краях протягом п’яти з половиною років». Мелодія української колядки з англійським текстом Пітера Вільговського (Peter Wilhousky), американця українського походження, ще з 1936 року відома у всьому світі як Carol of the Bells.
Афіша концертного турне Українського національного хору містами та університетами Америки у жовтні-грудні 1922 року: Carnegie Hall Rose Archives: https://www.npr.org/2022/ 12/06/1140741769/ukraine-christmas-carol-carnegie-hall)
Сторінка сувенірного лібрето із нотами та словами пісень в англійській мові (Ukrainian National Chorus. Souvenir Libretto)
Після тріумфальних виступів у Нью-Йорку Рабінов відправив Український національний хор у турне містами та університетами Америки. Виступи хору були ще успішнішими, ніж у Європі. Про це свідчать численні відгуки закордонної музичної критики, видані О. Кошицем у Парижі 1929 року окремою книгою під назвою «Українська пісня за кордоном. Світова концертова подорож Українського національного хору під проводом Олександра А. Кощиця».
Невдовзі хор продовжив свої виступи в Мексиці. У грудні 1922 року на концертах, які відбувалися на стадіоні Plaza de Toros, хористи та їхній дириґент зіткнулися з найбільшою аудиторією – 32 600 осіб – і встановили світовий рекорд. Присутній на двох виступах хору президент Мексики Альваро Обрегон Салідо (Alvaro Obregon Salido), висловлюючи свою подяку Кошицеві, сказав: «Перший раз в житті я шкодую, що у мене немає другої руки (він втратив її на війні) і я не можу вам плескати». І додав, що він був би щасливим, якби такий хор можна було б показати ворогам Республіки, щоб зробити їх друзями Мексики. Ці співочі свята «фільмували й висвітлювали в кінотеатрах» (O. Кошиць. З піснею через світ. Ч. ІІІ. Вінніпеґ, 1974. – С. 58; С. Наріжний. Українська еміґрація. Ч. І. Прага, 1942. – С. 29).
Український Національний Хор виступає в Торео, Мехіко, 01.01.1923 – вирізка з газети (з архівів Осередку, м. Вінніпеґ)
Рецензенти називали виступи Українського хору історичними подіями. Майже в усіх періодичних виданнях США можна було прочитати: їхня музика «просто спонтанна за походженням і художньо гармонізована»; це «чудо технічної майстерності» тощо.
Музичні критики і слухачі були захоплені манерою дириґування Маестро – без дириґентської палички, якою він не користувався ще з 1911 року, відколи в Києві під час концерту проколов нею руку і мусів мати операцію. Не менше враження на присутніх справляв хоровий спів без інструментального супроводу – а капелла та нововведення Кошиця – мурмурандо, вперше з великим успіхом вжите ним ще у 1907 році під час виконання композиції Василя Беневського «Вечірня зоря» із студентками Київського Єпархіального жіночого училища. Ці та інші факти із життя та творчості Кошиця відомі читачеві із його листів до одного з його найближчих приятелів, композитора й хорового диригента Василя Беневського. Вони познайомились і стяли добрими приятелями ще в 1902 році у Ставрополі на Кавказі, де Кошиць займав посаду вчителя Жіночої єпархіальної школи. Ці листи, опубліковані у Києві 1998 року окремою книгою «Листи до друга. 1904-1931», допомагають краще пізнати Mаестро Кошиця і як людину, і як митця (С. – 104; 19).
У грудні 1923 року Олександр Кошиць з Українським національним хором вперше загостив до Вінніпеґу. Концерти з участю 40 хористів відбувалися у «переповненій своїми й чужими» найбільшій на цей час міській аудиторії Winnipeg Board of Trade Auditorium (Waters Ave. & Main St.). Англомовна преса писала, що «Вінніпеґ ще такого хору не чув і не бачив». Виступи хору були справжньою сенсацією.
Василь Казанівський, голова хорової секції Українського Народного Дому (УНД), залишив для майбутніх поколінь наступне:
«То була для всіх дійсна сенсація. Уявіть собі випадок, що стався на тім концерті. По скінченні першої частини пісні “Почаївська Божа Матір” зривається якась жінка з крісла ніби в гістерії й біжить до сцени і кричить: “Ангели співають, а де Бог? Покажіть Бога!” Жінку заспокоєно, а ангели співали дальше на славу Україні» (Пропам’ятнa Книгa Українського Народного Дому… Вінніпеґ, 1949. – С. 277). Багато праці і часу у видання «Пропам’ятної Книги…» вклав активний громадський діяч Семен Ковбель, з яким та його родиною зблизився О. Кошиць, перебуваючи у Вінніпезі в останні роки свого життя.
Український національний хор під проводом О. Кошиця (фотознімок з «Пропам’ятної Книги)
Свідками надзвичайної історичної події в культурному житті українців Вінніпеґу, до якої у значній мірі спричинилися члени управи місцевого Українського Народного Дому (УНД), є архіви тогочасної преси.
Оголошення в газеті The Winnipeg Evening Tribune про концерти Українського національного хору 11 та 12 грудня 1923 року
Фрагмент колонки «Музика» з газети Winnipeg Free Press
Фрагмент статті «Український хор і народні пісні» з газети Winnipeg Free Press
В першому оголошенні підкреслено, що на любителів хорового мистецтва чекає музична розрада від зустрічі із хором з далекої України, який в усьому світі славиться бездоганним виконанням української пісенної спадщини (The Winnipeg Evening Tribune, December 12, 1923: https://digitalcollections.lib. umanitoba.ca/islandora/object/uofm:2140476).
12 грудня часопис The Winnipeg Evening Tribune у колонці «Музика» опублікував статтю музичного критика, у якій відмічено, що завдяки чудовому ансамблю голосів український хор є рідкісним явищем, що вважається в хоровому мистецтві чимось надзвичайним.
Особлива увага звернена на баси, які є ключем до оцінки цілого хору, звучання якого можна порівняти з оркестром: «У світі небагато таких місць, якщо вони взагалі існують, де можна знайти такі голоси, як у цих мужчин з України…». І жартівливо додано, що не один з місцевих дириґентів хотів би мати у своєму хорі хоч квартет таких голосів, за які кожен з них віддав би якщо не свою голову, то більшість із своїх басів. Їхній надзвичайно резонансний гуркіт більше подібний до орґáну, ніж до якого-небудь іншого інструменту. Подвійний форте-акорд усього хору, кожен звук якого чується так чітко, як і записано в партитурі, або одне з їхніх “розбиваючих динаміт” крещендо і “коротке замикання” думки, через що хор сприймається як оркестр, є логічно завершеним.
Відзначено також і головне вражаюче нововведення – мурмурандо. Маючи в хорі голоси такого ґатунку, дириґент, завдяки тонким варіаціям якості та сили звуку окремих співаків та всіх хорових партій, добивається надзвичайного хроматизму у забарвленні музичного полотна. Це дійсно чудовий гобелен, який то пломеніє, то згасає з непомітними нюансами у пишності переливів. Ще однією помітною перевагою була якість тону – якби хористів не було на сцені, то слухач міг би припустити, що це тон втричі більшого за своєю чисельністю хору, який, до речі, жодного разу не звучав на всю силу. Включені в програму американські пісні не вплинули на феноменальну вишуканість звучання хору…
Щодо майстерності дириґента відмічено, що йому властиві приємні для ока несподівані рухи рук. Особливо це захопило і збурило всю аудиторію під час виконання «Коломийки» (The Winnipeg Evening Tribune, December 12, 1923: https://digitalcollections.lib.umanitoba.ca/islandora/object/uofm: 2140476).
У цьому ж випуску газети була опублікована стаття про Олександра Кошиця «Великий лідер» (A Great Leader), у якій (з деякими неточностями) описано його життєвий та творчий шлях.
У статті відмічено його працю як етнографа та аранжувальника українських народних пісень, багато з яких виконується хором, щоби ознайомити західний світ з музикою України та її історією. Кошиць також є одним із найвидатніших дириґентів світу і те поліфонічне диво, якого він досяг із своєю «людською симфонічною оркестрою», зробило його однією з найвидатніших постатей свого часу. Він ніби зачаровує виконавців, перетворюючи їх в ідеальний ансамбль.
Хористів, серед яких були і не професійні співаки, автор статті називає трубадурами новітнього часу, які донесли Європі та народам західної півкулі історію далекої України, колишньої Малоросії… Музика України є рисою національною. Вона вразила західний світ своїм ентузіазмом, своєю безпосередністю, своєю майже релігійною відданістю мистецтву, і була сприйнята як відкриття в хоровому співі, як основа нового напрямку в мистецтві…
Щодо релігійних пісень автор висловлює думку, що з огляду на химерне поєднання язичества та християнства, … українська народна музика в цьому плані охоплює всю гаму національного темпераменту, від замогильного до життєрадісного...
Послухати хор важливо й тому, що це допоможе канадцям краще зрозуміти життя українців, які приїхали сюди в пошуках кращої долі, і багато з них вже взяли на себе повну відповідальність як громадяни Канади (A Great Leader/The Winnipeg Evening Tribune, Dec. 12, 1923, p. 4: https://digitalcollections.lib. umanitoba.ca/islandora/object/uofm:2140476). Англо-саксони були приголомшені успішним виступом хору.
Не відставав з похвальною оцінкою українського хору і часопис Winnipeg Free Press. 12 грудня на шпальтах газети з’явилася замітка «Український хор і народні пісні» (Ukrainian Chorus in National Folk Songs) з підзаголовком: Хористи Олександра Кошиця демонструють дивовижне виконання у чудовій програмі.
Автор статті відмічає різноманітність пісень, захоплюючу красу звучання всіх голосових партій, що є абсолютно відмінним від усього того, що тут можна було коли-небудь почути… Дириґент дуже добре тримає співаків під своїм контролем. Ті сорок хористів у національних костюмах були чимось більшим, ніж колоритний співочий ансамбль. Особливо гарно вони звучать у піанісимо, але поступове наростання звуку у фортисимо вдається однаково досконало. Найкраще вони виконують свої власні пісні. Добре підібрано заключну групу американських, мексиканських і креольських творів… Порадувала глядачів «Сюзанна», остання пісня програми (Ukrainian Chorus in National Folk Songs/Winnipeg Free Press: https://access-newspaperarchive-com.wpl-dbs. winnipeg.ca/ca/manitoba/winnipeg/ winnipeg-free-press/1923/12-12/page-11/).
На урочистому прийнятті в честь дириґента та хористів в читальні «Просвіта» (McKenzie St. & Flora Ave.) О. Кошиць, «будучи у дуже доброму гуморі», дякуючи за гостинність, сказав, що «йому Вінніпеґ і українці в ньому дуже сподобалися і що він, коли прийдеться … вмирати, то хотів би тут, між своїми людьми померти»… Чи не є дивним те, що його життя обірветься саме тут, у Вінніпезі? І в тій же читальні «Просвіти», де у 1923 році «так радо його вітали», зберуться тисячі українців і чужинців, щоб попрощатися із всесвітньо відомим Маестро, який – нарешті вільний від усіх земних турбот! – знайде тут свій вічний спочинок (A. Господин. Незабутній.//M. Головащенко. Феномен Олександра Кошиця. Київ, 2007. – Р. 166).
Англомовна преса приділяла значну увагу хористам, але не раз на її сторінках з’являлися дописи, у яких Україну називали Малоросією, а українських композиторів – російськими, писали, що хор виконує російські пісні тощо. Щодо цього варто наголосити: москалеві Рабінову було байдуже, що і як писали в газетах про український хор і про країну, звідки він приїхав. Не він, а окремі свідомі хористи, перетворюючи цим американську сцену на політичну трибуну, намагалися доказувати, що вони не малороси, не росіяни, а українці! А те, що Рабінов з українським хором посилав російських співаків та музикантів, використовували у своїх цілях русофіли та московські аґенти, які фальшували історичні факти і далі робили все можливе, щоби дискредитувати українців як націю…
Виступи Українського національного хору на американському континенті для співаків та їхнього диригента були не просто тріумфальними моментами – їхні успіхи затьмарювала тривога та переживання за рідних у більшовицькій Україні та невпевненість у власному майбутньому. А Маестро Кошиць, відчуваючи якийсь непоборний душевний неспокій, був стурбований не лише станом свого здоров’я, а й конфліктами серед хористів. З кожним днем він усе більше усвідомлював, що розпуск хору неминучий…
Галина Кравчук. Вінніпеґ, Канада
