Ігор Федик
Вищі духовні ієрархи та священики Української Греко-Католицької Церкви традиційно виконували у Галичині роль духовних провідників народу. У першій чверті XX століття греко-католицькі священики та клерикальні організації стали у галицькому суспільстві поважною впливовою силою. УГКЦ перетворилася на цементуючу силу нації, оберігаючи українців від впливів не лише інших релігійних конфесій, а й від розчинення в різних, переважно неукраїнських, політичних середовищах. Керівництво УГКЦ на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким і все священство разом із галицькими громадсько-політичними організаціями зуміли консолідувати українців Галичини, зміцнивши у своєму народі тверду і непохитну віру в майбутнє України.
Зважаючи на вищеозначені обставини, політичні очільники СРСР різко негативно оцінювали УГКЦ, небезпідставно вбачаючи у ній силу, яка послідовно обстоює збереження національної ідентичності українців.
Перший етап репресій проти представників УГКЦ більшовицький режим розпочав ще наприкінці 1939 року, після того як Галичину окупувала Червона армія. Впродовж 1939-1941 років відбувалися переслідування, арешти і вислання священиків та вірних УГКЦ. Особливу увагу радянські каральні органи приділили митрополитові Андрею Шептицькому, на яко-го таємно було заведено карну справу. Такі самі таємні слідчі справи заведено було й на ректора Богословської академії у Львові Йосифа Сліпого та інших владик і священиків УГКЦ. За ним було встановлено цілодобовий нагляд, а у найближчому оточенні церковних ієрархів почали вербувати інформаторів. Перебуваючи під постійним тиском з боку радянської влади та усвідомлюючи імовірні наслідки дій радянських спецслужб для усієї Церкви, митрополит Андрей Шептицький звернувся із посланням «До духовенства», що було опубліковане у «Львівських Архиєпархіальних відомостях» за вересень 1939 року. У цьому посланні митрополит закликав духовенство до розважливості та спокою.
Із збережених документів можна зробити висновок, що митрополит Андрей Шептицький не виключав можливості свого арешту чи вбивства. Зважаючи на це, митрополит звернувся до Папи Римського із проханням уповноважити його на смерть заради віри і церковної єдності. Побоювання Андрея Шептицького не були безпідставні. Ієрархи УГКЦ, зрештою як і більшість галичан, добре знали про те, що більшовики перед тим уже знищили Українську Автокефальну Православну Церкву, фізично ліквідувавши усіх її владик.
Однак, в умовах наближення конфлікту із гітлерівською Німеччиною, Йосиф Сталін не зважився на негайну ліквідацію УГКЦ. Такі події могли збурити галицьких українців, посилюючи серед них антирадянські настрої, що було небажаним для московських комуністичних очільників.
Наприкінці липня 1944 року більшовики вдруге окупували Галичину. У порівнянні з 1939-1941 роками, політична ситуація суттєво змінилася. Масові розправи над невинними людьми, здійснені у червні 1941 року, продемонстрували справжнє обличчя радянського режиму. Місцеве населення позбулося будь-яких ілюзій щодо характеру радянської влади, а тому ще у попередні роки тут розвинулися потужні український підпільний та партизанський рухи, що вели боротьбу проти червоних окупантів. Зважаючи на всі ці обставини, радянська каральна система надалі вже не могла приховувати свої справжні наміри.
У цей час, 7 вересня 1944 року, митрополит Андрей Шептицький виступив на урочистій сесії Львівського Архиєпархіального Собору з промовою «Про ставлення УГКЦ до Радянської влади» У своїй промові ієрарх закликав священиків та вірних спокійно поставитися до повернення більшовицької влади. Водночас Церква почала готувати спеціальну делегацію, яка мала відбути до Москви, щоби там спробувати домовитися про умови діяльності УГКЦ та основи її взаємовідносин із радянською владою. Однак завершити цю роботу Андрей Шептицький не встиг. 1 листопада 1944 року митрополит помер, а його наступником став Йосиф Сліпий.
Відразу після смерті Андрея Шептицького радянська влада розгорнула пропагандист- Клим ську кампанію, суть якої полягала у тому, щоби
звинувачувати покійного митрополита у співпраці з нацистами, у підтримці Української Повстанської Армії та іншому. Для поширення цих звинувачень активно використовувалися всі засоби масової інформації, а у трудових колективах проходили примусові збори, на яких виступали агітатори, що тиражували найнеймовірніші вигадки. А невдовзі розгорнулося систематичне переслідування священиків УГКЦ.
Бажаючи залагодити конфлікт, до Москви зі Львова виїхала делегація УГКЦ, яку очолив рідний брат митрополита — Климентій Шептицький. Перебуваючи у Москві, він принагідно передав для потреб Червоного Хреста СРСР 100 тисяч рублів, які зібрали греко-католицькі парафії. На перемовинах у Москві, які з радянського боку вів уповноважений у справах релігії І. Полянський, делегація УГКЦ отримала запевнення у тому, що влада із належною повагою буде ставитися до Церкви. У міжчассі, з метою детального вивчення церковних відносин у СРСР, більшовики створили Раду у справах Російської Православної Церкви. Прикметно, що цей орган очолив полковник держбезпеки Г. Карпов. У Києві та Львові місцеві органи влади та працівники спецслужб почали збирати матеріал про діяльність УГКЦ, а також персонально на кожного греко-католицького священика.
Вдаючись до погроз та шантажу, працівники спецслужб вербували агентів і секретних співробітників, використовуючи їх для фабрикування компроментуючих матеріалів проти кліру УГКЦ. Особливу увагу звертали на міжнародні контакти Церкви, насамперед — на стосунки з Ватиканом.
План ліквідації УГКЦ у Західній Україні було доручено розробити Г.Карпову, на той час уже генерал-майору держбезпеки. Перший проект плану ліквідації УГКЦ той подав на затвердження Й. Сталіну, В. Молотову та Л.Берії 15 березня 1945 року. Ознайомившись із доповідною запискою та планом ліквідації УГКЦ, Й.Сталін на цьому документі дописав: «Товаришеві Карпову. З усіма заходами погоджуюся. Й.Сталін». Судячи із розсекречених сьогодні документів, уже наприкінці 1944 – на початку 1945 років Москва дала вказівку прокомуністичним силам Польщі, Румунії
та Чехословаччини також готувати ґрунт для одночасної ліквідації структур УГКЦ у всіх цих країнах.
Важлива роль у ліквідації УГКЦ відводилася Російській Православній Церкві (РПЦ), яка на той момент уже перебувала під майже повним контролем комуністичної держави. Отож ієрархи РПЦ також розпочали активну діяльність з підготовки ліквідації УГКЦ. Зокрема, у Львові було створено єпархію РПЦ, яку очолив архиєпископ Макарій. Як свідчать документи, у справі ліквідації УГКЦ цей православний ієрарх активно співпрацював із радянськими спецслужбами.
Для забезпечення інформаційного супроводу кампанії проти УГКЦ радянська влада використала галицького письменника і публіциста Ярослава Галана, який походив із москвофільської родини і був виразно прокомуністично настроєний. 8 квітня 1945 року львівська газета «Вільна Україна» надрукувала його статтю «З хрестом чи з ножем», що була підписана псевдонімом «Володимир Росович». Після цього місцеві органи влади отримали вказівку влаштувати публічні обговорення цієї статті. У ній Я.Галан- Росович звинувачував ієрархію Української Греко-Католицької Церкви в антиросійській і антирадянській діяльності, у службі німецькому фашизмові, підтримці українських націоналістів. У статті дуже часто згадувалося ім’я митрополита Андрея Шептицького, було цілковито перекручено його передсмертну волю, яку замовний публіцист витлумачив як намір повернутися до православ’я. До того ж у статті подавався такий образ покійного
митрополита, що той виглядав цілком протиставленим його наступникові — Йосифу Сліпому.
Іншим напрямком у підготовці ліквідації УГКЦ стало створення так званої Ініціативної групи з підготовки і проведення Львівського собору, що мав офіційно оголосити про скасування Берестейської унії, ліквідацію УГКЦ та передачу її майна РПЦ. Але жоден із владик УГКЦ не погодився увійти до цієї групи. Ця відважна постава церковних ієрархів позбавила режим можливості імітувати легальний характер ліквідації УГКЦ.
Наштовхнувшись на непоступливість греко-католицьких ієрархів та більшості духовенства у справі організації ліквідації Церкви, Москва дала вказівку розпочати масштабні арешти керівників УГКЦ та її вірних. У такий спосіб людей збиралися залякати остаточно.
Масштабні арешти пройшли у Львові 11 квітня 1945 року. Цього дня Собор святого Юра і Митрополичі палати щільно оточили війська НКВС, а після цього в усіх церковних приміщеннях відбулися обшуки. Водночас спецслужби арештували багатьох священиків. А самого митрополита Йосифа Сліпого перевезли до в’язниці на вул.Лонського і вже наступного дня під посиленою охороною відправили потягом до Києва, де ув’язнили у слідчому ізоляторі. Окрім митрополита, у цей день також були заарештовані владики Микита Будка та Микола Чарнецький, крилошани Леонтій Куницький та Олександр Ковальський, багато інших священиків. Тоді ж у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) було заарештовано владику Григорія Хомишина та його помічника — єпископа Івана Лятишевського.
Протягом квітня численні арешти відбулися по всій Галичині. Режим ув’язнив саме тих священиків, які відмовилися служити комуністичній владі й перейти до РПЦ. Так майже у повному складі було заарештовано викладацький склад Богословської академії у Львові і духовних семінарій, що існували тоді у Галичині.
На греко-католицьке духовенство чинився сильний психологічний тиск. Діючи методами шантажу та залякування, владі вдалося змусити частину духовенства до співпраці і перейти до РПЦ. Утім пішла на це зовсім невелика група священиків. Та врешті радянська влада зуміла створити Ініціативну групу. Очолив цю групу настоятель Преображенської церкви у Львові отець Гавриїл Костельник — людина із близького оточення митрополита Андрея Шептицького, відомий проповідник і поет. Також до Ініціативної групи увійшли генеральний вікарій Перемиської єпархії, па-рох Нижанкович отець Михайло Мельник, декан Гусятинського декана.
парох Копичинець отець Антін Пельвецький, а секретарем Ініціативної групи з підготовки приєднання УГКЦ до РПЦ призначили Сергія Хруцького. До групи включено було й частину нижчого духовенства, втім основну роботу виконували саме вищезгадані єпархії.
Зважаючи на персональний склад Ініціативної групи, собор, який руками духовенства збиралися провести більшовики, не міг бути визнаний правочинним. Причиною неканонічності заходу була відсутність на соборі митрополита та інших владик, які були тоді уже заарештовані або ж відмовилися від пропозиції про колаборацію з режимом. Бажаючи надати біль¬шої правдоподібності соборові, радянська влада організувала висвячення отців Мельника та Пельвецького у сан єпископів. Але проблемність цієї ситуації полягала у тому, що обряд здійснили представники РПЦ, які на той момент навіть юридично ще не мали права це робити. Висвячувати ж отця Костельника у сан єпископа влада не зважилася, адже той був одружений. Як свідчать документи, про хід підготовки Львівського собору чи не щоденно доповідали Микиті Хрущову та Йосифу Сталіну.
Від Львівщини на псевдособор влада визначила делегатами 68 священиків та 12 світських осіб. Серед мирян, яких було призначено делегатами, був професор філологічного факультету Львівського університету Василь Щурат та відомий історик Іван Крип’якевич/. Збір делегатів на собор у Львові проходив у цілковитій таємниці, їх звозили у закритих авто та автобусах, побоюючись нападів з боку українського підпілля. Тих, хто прибув з-поза меж Львова, поселили у готелі. Усіх делегатів суворо попередили про режим секретності заходу і за кожним із учасників встановили нагляд: делегатам не дозволяли зустрітися навіть із рідними.
Для харчування делегатів собору влада виділила значні запаси провіанту, включно із алкогольними напоями. Зокрема, горілки для делегатів було виділено 208 літрів, вина — 624 літри, пива — 650 літрів. Харчувалися делегати в одному з найпрестижніших ресторанів тогочасного Львова — «Брістоль». Але вкластися у кошторис усе ж не вдалося і після завершення цього собору за харчування «ліквідаторів» влада повинна була доплатити ресторанові понад 23 тисячі рублів.
Спланований і повністю режисерований собор відбувався 8-10 березня 1946 року у Львові в приміщенні Собору святого Юра. З-посеред
2950 греко-католицьких священиків Галичини та Закарпаття на соборі були присутні лише 216 священиків та 19 світських делегатів. Перед зібранням із великою доповіддю виступив голова Ініціативної групи отець Костельник. І вже першого дня роботи собору, 8 березня 1946 року, була ухвалена постанова про ліквідацію Берестейської унії 1596 року, про розрив із Ватиканом та про возз’єднання
3 РПЦ. Наступного дня собор вирішив звернутися до духовенства і вірних УГКЦ у Західних областях України зі спеціальним закликом. Окрім цих постанов, делегати собору прийняли тексти вітальних телеграм, що були скеровані до лідера СРСР Йосифа Сталіна, секретаря Комуністичної партії (більшовиків) України Микити Хрущова, Вселенського Патріарха Макцидеоса, Патріарха Московського і Всієї Русі — Алексія.
Для того, щоби імітувати «всенародну підтримку», у багатьох містах і селах Галичини місцеві органи влади поспіхом організовували групи підтримки, які висилали на адресу псевдособору вітальні листи та телеграми з подякою за розрив із Ватиканом і «щасливе возз’єднання» з Російською Православною Церквою.Усі присутні на соборі 216 священиків Української Греко-Католицької Церкви прийняли православ’я. Варто зазначити, що, поспішаючи провести ліквідацію УГКЦ, більшовики не стали зважати навіть на чинне на той час церковне право Російської Православної Церкви, яке чітко та недвозначно не визнавало ієрейських свячень «уніатів». З канонічної точки зору, прямий перехід греко-католицьких священиків до Російської Православної Церкви був грубим порушенням чинного церковного права: але ніхто із православних ієрархів не зважувався та й не хотів пояснювати більшовикам юридичну неможливість такого кроку.Усі документи, що стосувалися підготовки і проведення Львівського псевдособору, були засекречені. І доступ до них більш ніж на півстоліття був закритий.
Псевдособор дав поштовх до переходу у православ’я частині тих священиків УГКЦ, які відмовлялися це зробити раніше. Загалом, у православ’я тоді перейшло 1111 священиків: 532 із Львівської, 203 — із Перемиської, 277 — зі Станіславівської, а також 99 священиків з інших єпархій. Влада створила спеціальні списки священиків та монахів, які відмовилися підкоритися рішенню псевдособору. Згідно з цими списками, близько 1,6 тисячі священиків УГКЦ було заарештовано або ж зазнало інших репресій. Врешті, значна частина греко-католицького духовенства загинула в радянських концентраційних таборах,
Але знайшлася також група священиків та монахів, які відважилися на прямий виступ проти рішень цього псевдособору. Восьмеро осіб із найближчого оточення митрополита Андрея Шептицького, яких очолили архімандрит Климентій Шептицький та канцлер архидієцезії Микола Галянт, зібравши 62 підписи священиків, надіслали протест В. Молотову. Заявивши, що вони відмовляються визнавати повноваження Ініціативної групи, священики заперечили правочинність ліквідації УГКЦ і приєднання її до РПЦ. Більшість цих священиків була репресована, а частина духовенства УГКЦ перейшла у підпілля Хоча були й вияви відкритої непокори грубому втручанню влади у церковні справи.) Так, незважаючи на неймовірні залякування, понад ЗО сіл Львівщини відмовилися переходити до РПЦ.
Впровадження у життя рішення Львівського псевдособору 1946 року призвело до ліквідації усіх трьох єпархій УГКЦ у Галичині, а пізніше й — Мукачівської та Пряшівської. Крім цього, було усунуто всіх апостольських адміністраторів .
Заарештовані церковні владики були засуджені до тривалих термінів ув’язнення в концентраційних таборах. Так, митрополит Йосиф Сліпий відсидів у радянських тюрмах та таборах 18 років. Тривале ув’язнення відбув і Володимир Стернюк. Загинули під час ув’язнення та заслання єпископи Іван Лятишевський, Йосафат Коциловський, Микола Чарнецький, Григорій Хомишин, Григорій Лакота, архімандрит Климентій Шептицький. А 1947 року більшовицькі агенти спочатку побили, а потім отруїли Мукачівського єпископа Теодора Ромжу.
Репресії проти українських греко-католиків розгорнулися також у Че-хословаччині, Польщі та Румунії. Так, у чехословацькій тюрмі Леопольдово загинув єпископ Павло Гойдич, а його помічник, владика Василь Гопко, за вказівкою Москви був заарештований. У румунських тюрмах померли владики Іван Сучу, Іван Балан, Валеріян Траян Френчу, Олександр Ручу, довгий час перебував у тюрмі владика Олександр Гросу. Значні терміни тюремного ув’язнення отримали й інші владики УГКЦ: П.Гопко, Й.Федорик, О.Хіра, В.Величковський.
До моменту ліквідації УГКЦ нараховувала 2 913 парафій. А починаю-чи з 1946 року, було передано РПЦ або ж знищено переважну більшість із них — 2 672 парафії. Продовжували існувати лише ті греко-католицькі парафії, що перебували на території країн Західної Європи, США та Канади. Також у складі УГКЦ до Львівського псевдособору перебувало 4 488 церков та 203 монастирі. Частину храмів і будівель передали РПЦ, а решту перетворили на склади, спортивні зали, магазини та клуби.
Мартиролог Українських Церков наводить відомості про близько 300 священиків УГКЦ, які були замордовані комуністичними режимами СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Серед убитих греко-католицьких священиків є парох с. Залуж на Лемківщині Петро Андрійчук (1880- 1945), парох с. Березка, містодекан Бірчанського деканату на Перемшци- ні Олексій Білик (1892-1945), секретар Галицької провінції Чину Святого Василія Великого Євтимій Бобрецький (1892-1944), парох с. Ліщини на Львівщині Михайло Козак (1885-1947) та багато інших. Винищуючи греко-католицьке духовенство, більшовики мали намір позбавити мешканців Західної України духовного проводу, насадити атеїзм, бездуховність, виплекати покоління аполітичних безбатченків.
Відповідальними за ліквідацію УГКЦ і репресії проти її духовенства та вірних є вищі керівники Радянського Союзу, чільні функціонери партійних органів та радянських спецслужб: Й. Сталін (голова Ради народних комісарів СРСР, секретар ЦК ВКП (б)), В. Молотов (народний комісар закордонних справ, перший заступник голови Ради народних комісарів), Л. Берія (керівник НКВС), М. Хрущов (секретар ЦК Комуністичної партії (б) України, голова Ради народних комісарів УРСР), Г.Карпов (голова Ради у справах РПЦ), І. Полянський (голова Ради у справах релігійних культів при Раді народних комісарів СРСР), І. Грушецький (перший секретар Львівського обкому Комуністичної партії (б) України), Воронін (начальник правління НКДБ у Львівській області), Є. Грушко (начальник управління НКВС у Львівській області), П. Ходченко (уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді народних комісарів УРСР), К.Митрин (секретар ЦК Комуністич¬ної партії (б) України з пропаганди та агітації), А. Вишневський (уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді народних комісарів СРСР у Львівській області), П. Кучерявий (уповноважений Ради у справах релігійних культів у Тернопільській області), П. Сердюченко (уповноважений Ради у справах релігійних культів у Станіславівській області), Г. Катунін (заступник Уповноваженого Ради у справах РПЦ при РНК СРСР в УРСР), П. Вільховий (уповноважений Ради у справах релігійних культів при РНК УРСР), М. Козирєв (голова Львівської обласної ради), Алексій (Патріарх Московський і Всієї Русі), Іоан (екзарх України, РПЦ), Макарій (архиєпископ Львівський та Тернопільський, РПЦ).
Прикметною була подальша доля керівників Ініціативної групи — тих греко-католицьких священиків, які погодилися провести 1946 року сумнозвісний псевдособор та виступити із закликом ліквідувати УГКЦ. Гавриїл Костельник, що отримав за свою зраду сан митрофорного протоієрея, восени 1948 року був застрелений у Львові біля Преображенської церкви. Тривалий час радянська пропаганда стверджувала, наче о. Костельник загинув від рук українських націоналістів, хоча переконливих доказів цього не було наведено. Але існують вагомі підстави вважати, що зі священиком розправилися самі більшовики: особливо, якщо зважити на той факт, що сама смерть Гавриїла Костельника знову ж таки була використана для посилення антиукраїнських репресій. Через кілька років після Львівського собору загадково померли під час лікування Станіславівський єпископ Антоній Пельвецький та Дрогобицький єпископ Михаїл Мельник.
Насильницьку ліквідацію УГКЦ засудив Ватикан: апостольська столиця не визнала рішень Львівського псевдособору. Зважаючи на це, структури УГКЦ продовжували існувати у підпіллі, а також у діаспорі. Підпільні структури отримали назву катакомбної Церкви. У період 1944-1990 років радянська влада жорстоко переслідувала катакомбну УГКЦ, але ліквідувати її ніколи так і не змогла.
Врешті, під тиском світової громадськості та Святійшого Престолу 1963 року комуністичний режим звільнив із концентраційного табору керівника УГКЦ митрополита Йосифа Сліпого. Йому дозволили виїхати до Ватикану, а перед тим, як залишити територію СРСР, він таємно висвятив кількох єпископів підпільної УГКЦ. Церква зуміла вистояти. Завдяки цьому, коли у другій половині 1980-х років змінилася політична ситуація в СРСР, УГКЦ почала активно домагатися своєї легалізації. Священики та вірні Церкви організовували масові заходи, проводили масові акції голодування тощо. 1989 року Українська Греко-Католицька Церква остаточно вийшла з підпілля. Вона виграла битву з безбожним і нелюдським режимом. А з проголошенням незалежності Української держави Українська Греко-Католицька Церква розгорнула нову сторінку у своїй історії.
На світлині: керівники підпільної УГКЦ після успішних переговорів про вихід церкви з підпілля. 1989 рік. Москва визнала, що ліквідація не вдалася.
