5 травня цього року, під час святкування Дня міста Львова, відбулася непересічна подія. На церемонії вже традиційного вручення міським головою нагород заслуженим львів’янам було вручено особливу, славну нагороду ветерану Української Повстанської Армії, мешканці Львова пані Вірі Філяк-Крокіс (псевдо “Реня”). Нагорода ця – Срібний Хрест Заслуги УПА. Це була висока і доволі рідкісна нагорода Української Повстанської Армії, яку вручали за особливо великі заслуги.
Дослідник-фалерист Віталій Манзуренко знайшов у архівах наказ Командира УПА, де між іншим йшлося про те, що на основі рішення УГВР (Української Головної Визвольної Ради) від 25 липня 1950 року Срібним Хрестом Заслуги УПА було нагороджено “Реню”.
У підпіллі ніхто нікого не знав ні за іменем, ні за прізвищем – знали тільки псевдо. Тому багато героїв загинуло безіменними – так ніхто і не дізнався їхніх справжніх імен. Те саме стосується і нагород – не так багато справжніх імен героїв відомо. Під час визвольних змагань переважно неможливо й небезпечно було присуджені нагороди вручати.
Однак справедливість повинна бути відновлена, що і сталося у випадку п.Віри Філяк-Крокіс, не дивлячись на те, що з того часу пройшло 62 роки. Стараннями молодого історика Володимира Мороза та з допомогою Ліги Українських Жінок було встановлено, що «Реня» – це Віра Крокіс, з дому Філяк, яка є членкинею Львівської Ліги Українських Жінок. Таким чином нагорода знайшла свого власника.
За сприяння директора Львівського історичного музею Богдана Чайковського, редактора Незалежного культурологічного журналу “Ї” Тараса Возняка та міського голови Львова Андрія Садового було виготовлено копію оригіналу нагороди, що знаходиться в музею, та у відповідності з наказом Командира УПА від 30 липня 1950 року урочисто вручено пані Вірі Філяк-Крокіс.
То хто ж така «Реня» – Віра Філяк-Крокіс?
Народилася вона 29 січня 1924 року у с.Дички Рогатинського району Івано-Франківської області у селянській родині. Батьки – Іван та Агафія Філяки – мали троє дітей і дуже старалися дати їм освіту.
Старший брат у 1937 р. закінчив гімназію, один рік вчителював, потім продовжував навчання у педінститутах Івано-Франківська та Львова, але не закінчив навчання, а вступив у 1943 р. до УПА, де працював пропагандистом. 16 грудня 1946 року він із ще двома товаришами загинув у криївці після запеклого бою з великим загоном чекістів.
Віра початкову освіту здобула у рідному селі, потім у Рогатині закінчила середню школу та однорічну педагогічну школу.
В час німецької окупації вчилась у торговельній школі та проходила практику в українському “Кооперативі”. У той час вона вже була членом юнацької сітки ОУН, багато друкувала листівок-звернень із закликом підніматись на боротьбу за Українську Незалежну Державу. Незабаром нею зацікавилось гестапо, яке велику увагу приділяло діяльності та переконанням української молоді, зробили обшук у її хаті. І хоч нічого того разу не знайшли, і після кількох годин затримання Віру відпустили, Провід організації наказав їй іти в підпілля. Покинула роботу в “Кооперативі” і перейшла на нелегальне становище, отримавши псевдо «Реня».
Влітку 1943 року вона відбула таємний вишкіл організаторів сітки Українського Червоного Хреста. Місяць вона та інші курсантки жили в монастирі у с.Михайлівці Рогатинського району та слухали інтенсивні виклади, які вела лікарка на псевдо «Марта».
Після завершення того вишколу організація ОУН доручила «Рені»-Вірі створювати та навчати кущі Українського Червоного Хреста в околицях міста Галича. Це робилося скрупульозно і з великою конспірацією. Віра організовувала дівчат у невеликі кущі, проводила з ними санітарні вишколи, разом заготовляли запаси ліків та медичних засобів… Одночасно створювала мережу кущів, налагоджувала різні зв’язки.
Не раз доводилося бувати в лісі, серед повстанців, зокрема, в час відправи в лісі Служби Божої та освячення пасок. Згадуючи ті часи, пані Віра акцентує на тому, що в УПА все починалося із спільної молитви.
Із відходом німців та приходом большевиків підпільна праця стала ще напруженіша. Все частіше доводилося надавати медичну допомогу повстанцям, пораненим у боях із новими окупантами. Одного разу і в хаті Філяків надавалася така поміч пораненим.
Незабаром виявилося, що нова влада почала інтенсивно розшукувати Віру та її брата. При цьому жорстоко катували батька, вимагаючи повідомлення про їх місцезнаходження. Батько в результаті катувань став інвалідом, проте дітей своїх не видав. Розлючені большевики прошили батькові лице багнетом, так що він залишився із дірами на обличчі до самої смерті, мав наскрізні рани і голови вже не міг повертати. Мати теж не уникла катувань “визволителів”. В 1947 році її вивезли, але вона зуміла втекти і роками мусила ховатись від радянської влади.
20 травня 1947 року Віру заарештували у Львові, куди вона поїхала за дорученням Проводу, щоб придбати друкарську машинку.
Потрапивши в сумнозвісну тюрму на Лонцького, Віра зрозуміла, що енкаведисти досить поінформовані про її приналежність до організації, знала, які допити її чекають, і щоб не наражатись на мимовільну видачу когось, прийняла отруту, яку все носила при собі. Отрута не подіяла миттєво, і вона пробує викинутись у вікно. В цей момент втрачає свідомість… Коли опритомніла, була на носилках в камері, прооперована, з накладеними швами, в наскрізь окровавленому одязі і під пильним наглядом. Почалися довгі допити її лежачої. Слідчий Ковальчук у Львові виявився досить людяним, не катував, а намагався переконати її у хибності вибраного шляху, у правильності та законності радянських ідеалів. А вона обстоювала право українців на власну незалежну державу.
Коли вона трохи оклигала та змогла ходити, її перевезли до тюрми в Івано-Франківську. І тут почались неймовірні катування, провокації… Найчастіше з допитів її приносили непритомною. Все витерпіла, нікого не видала.
Найбільш її боліли запевняння кагебістів, що їм вдалося всіх переконати, що вона вже все розповіла про свої зв’язки, що підпільники її прокляли. Довго не мала можливості дати вістку про себе, та нарешті одній дівчині пощастило вийти на волю і вона добросовісно розповіла рідним Віри все, що бачила і знала про Віру в тюрмі. Яким щастям було дістати з волі потайну звістку про те, що друзі вірять їй та гордяться її стійкістю!
У грудні 1947 року військовий трибунал засудив Віру Філяк до 10 років ув’язнення у таборах строгого режиму та 5 років позбавлення у правах. (Стаття 54 – 1а, 11).
Пересильний пункт у Львові, сутички із здеградованими рецидивістками, етап, півтора року важкої праці на будівництві дамби на Уралі, пересилка до Магадану, до бухти Ваніно, праця у Вакханці, карцери… – все винесла.
А Провід УПА представив її до високої нагороди.
Відбувши десятирічний термін ув’язнення та виселення в Магадані, Віра з великими труднощами повернулася на рідну землю, в 1960 році вийшла заміж за Юрія Крокіса, який мешкав і працював у Львові. З того часу оселилася у Львові. Через п’ять років повдовіла, бо чоловік помер від раку.
Пані Віра, тепер Крокіс, працювала на різних робітничих посадах на заводі “Електрон”. Довідалася, що за нею слідкує КГБ. Через те мусила дуже обмежувати свої контакти з людьми.
В 1986 році вийшла на пенсію. З початком так званої “горбачовської перебудови” п.Віра Крокіс активно вливається в громадський рух.
Особливо близько контактувала із відомою захисницею Української Греко-Католицької Церкви Стефанією Петраш-Січко, з якою вперше познайомилася в камері Івано-Франківської тюрми, згодом зустрічалися в Магадані. І в час українського відродження вони були не лише однодумцями, а й близькими приятелями. Пані Віра була вірним товаришем усієї славної родини Січків, чим могла, допомагала в їх подвижницькій боротьбі за волю УГКЦ та України. Проте не вступила до Української Християнсько-Демократичної партії, як намовляла пані Стефанія, а лише жертовно допомагала як щирий симпатик. Це, взагалі, дуже характерно для п.Віри Крокіс. Ніде не висуватися наперед, а лише тихенько й жертовно допомагати.
Особливо це виявилося в Лізі Українських Жінок – громадській організації, в якій пані Віра є від часу створення організації. Постійно відмовляючись від обрання на будь-які керівні посади, вона завжди в числі перших бралась за потрібну роботу. І все виконувала тихенько й з великою самопосвятою.
Для прикладу, коли лужанки взялися розчищати 55 поле скраю Янівського цвинтаря, де поховано тисячі помордованих людей у червні 1941 року і де утворилося багатолітнє сміттєзвалище, і коли лужанки залучили до цієї важкої кропіткої праці студентів Вищого професійного училища №29, пані Віра (як і деякі інші лужанки) взяла собі за обов’язок приносити студентам зготовлену нею перекуску.
А коли Ліга Українських Жінок проводила літні дитячі табори для дітей, що не мали змоги виїхати кудись на відпочинок, пані Віра Крокіс найчастіше чергувала в цих таборах. І не лише безоплатно посвячувала дітям свій час, а й випікала для них різні домашні ласощі. І це – самотня пенсіонерка, що живе на мінімальну пенсію! Воістину, потрібно щиро любити всіх дітей, щоб так посвячуватися їм! Воістину материнська любов жінки, якій сувора доля не дала мати рідних дітей.
Взагалі, пані Віра немало труду вклала в різних напрямках роботи Ліги.
Від постаті цієї старшої пані віє лагідний спокій, жіноча ніжність і глибока доброзичливість до людей. Тихенька, небагатослівна й надзвичайно скромна, вона проте вражає всіх, хто знає її життєвий шлях, своєю стійкістю і героїзмом. Високий патріотизм, глибока релігійність, жертовна самопосвята загальній справі й рідному народу – ось головні риси цієї Українки.
Тепер за станом здоров’я пані Віра не бере активної участі в праці організації та замість себе дала організації гідну заміну – свою племінницю Осипу Кулинич, енергійну й жертовну трудівницю, яка стала активісткою Ліги та надійною опорою пані Віри Крокіс. Завдяки Осипі пані Віра є в курсі всіх лужанських справ і благословить всі починання Ліги Українських Жінок своєю безмежною доброзичливістю й незгасаючою любов’ю до України й українців.
Отож, усі знайомі та незнайомі люди, що здатні оцінити таку самопосвяту Україні, яку виявила Віра Філяк-Крокіс – «Реня», привітаймо нашу героїню з отриманою нагородою!
Лідія Купчик
голова Львівської міської організації
Всеукраїнської Ліги Українських Жінок
