Сім годин ранку, 7 квітня 1995 року. Маленьке чеченське село Самашки ще спало, коли на його околиці зійшов морок. Російські війська, всупереч власним обіцянкам, розпочали каральну операцію, яка назавжди впише назву цього села у чорну книгу людських трагедій. Через кілька днів Самашки більше не буде — залишиться лише тлін, біль, сотні вбитих і одна правда, яку Кремль роками намагається стерти з памʼяті.
Рівно 30 років тому, у ці квітневі дні, російські карателі увійшли до Самашок не для того, щоб “знешкодити бойовиків”, як це подавала Москва. Їхньою метою було покарання — показова розправа над цивільним населенням, яке відмовилося схилити голову перед окупантами.
Із розповідей очевидців відомо: ще вранці командування російської армії висунуло селянам ультиматум — до 16:00 передати 286 одиниць стрілецької зброї. Абсурдна вимога, зважаючи на те, що більшість озброєних захисників залишили Самашки після переговорів зі старійшинами — їм обіцяли, що у разі мирного розв’язання війська не увійдуть до села.
Але обіцянки вартували рівно нічого. Штурм розпочався вже о 14:00. Почали з артилерії, потім танки, а за ними — піхота. Усе це супроводжувалося методичним винищенням. Загони “спецназу” прочісували будинок за будинком. Людей витягували на вулиці, били, катували, розстрілювали на очах у родин, спалювали живцем. Часто — просто тому, що “не так подивилися”.
Свідки описували, як в одній хаті спалили одразу кількох дітей. В іншій — вбили стару жінку, бо та не могла встати з ліжка. Один з чоловіків пережив розстріл, прикинувшись мертвим серед тіл. Йому вдалося втекти і він першим доніс світові про те, що сталося в Самашках.
Точна кількість жертв досі невідома. За даними правозахисників, загинуло від 100 до 300 людей. Більшість — цивільні: жінки, старі, діти. Міжнародні організації, зокрема Human Rights Watch, підтвердили факти масових вбивств, тортур і знищення житлових будинків. Але Москва тоді знову промовчала. Нікого не покарали.
Операція в Самашках — це не просто епізод війни. Це концентрат імперської жорстокості, яка не змінюється століттями. Тоді чеченці платили кров’ю за прагнення жити у власному домі, на своїй землі, без вказівок з Кремля. Цей самий шаблон повторюється сьогодні в Україні, Дагестані, Бурятії, Татарстані — всюди, де люди наважуються мріяти про свободу.
Самашки — це не просто село. Це символ. Як Голодомор для українців. Як Хайбах — інше чеченське село, знищене під час депортації 1944 року. Це місце, яке доводить, що російська держава не воює з терористами. Вона воює з ідентичністю. З культурою. З народом.
Сьогодні, через 30 років, історія Самашок знову потребує нашої уваги. Бо саме зараз російська влада повторює ті ж методи: стирає міста дронами і ракетами, затягує у мовчання нації, блокує інтернет і скасовує вибори. Те, що трапилось у Самашках — не виняток, а правило. І поки ми не назвемо речі своїми іменами, такі трагедії продовжуватимуться.
