НІЩО ЛЮДСЬКЕ ЙОМУ НЕ ЧУЖЕ…
Постать Бандера повернулася в незалежну Україну на початку 1990 р. й опинилася в епіцентрі боротьби, як символ українського визвольного руху. Бути символом за життя і відчувати відповідальність за свої вчинки було найбільшим тягарем для Степана Бандери. Про це він писав: «Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім’ям зв’язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація – це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».
Вияснення приватних сторінок життя Степана Бандери дадуть краще розуміння його постаті, поглядів, вчинків та умов прийняття тих чи інших рішень в контексті складних життєвих реалій й викликів.
Безперечно, сучасні події надають дискусіям нового спрямування, розвінчуватися старі міфи й стереотипи, створюватимуться нові. На думку автора, постать С. Бандери потрібно виводити з біло-чорних тіней, забронзовіння й подавати його погляди, вчинки в контексті подій, а не сучасних світоглядних позиції.
На початку 1940 р. після переїзду до Кракова Степан Бандера мешкав майже півроку на вулиці Страшевського з братом Василем. Тоді він був дуже худий, волосся в нього злегка відросло після тюремного ув’язнення, але ще не настільки, щоб можна було його зачісувати. Мав один скромний сірий костюм, і, можливо, що й псевдо «Сірий», яке він почав тоді вживати, узяв від кольору свого вбрання.
Багато друзів-націоналістів, які опинилися в Кракові після ув’язнення, знайшли в цьому середовищі дружин. Не оминула така доля і 31-річного Бандеру. За дружину він обрав красиву з великими очима 23-річну Ярославу Опарівську, яка народилася в сім’ї священика УГКЦ, член ОУН з 1936 р. Батько Василь служив капеланом в УГА та загинув у бою з поляками. Була студенткою агрономічного факультету Львівської політехніки, член студентської репрезентації Союзу українських студентських організацій під Польщею (1937-39 рр.), політв’язень польських тюрем (1939). В цей період працювала на Лемківщині, займалась громадсько-політичною діяльністю, спортом.
У місцевій греко-католицькій церкві, парохом якої був отець Павло Хрущ, 3 червня 1940 р. Бандера одружився. Їхнє весілля з Я. Опарівською було дуже скромне, з участю не більш як десяти осіб. Вони деякий час мешкали в одному з таборів для переселенців на вул. Лютеранській, 18. Потім, 1940-41 рр., з вимог конспірації виїжджали на декілька тижнів до Варшави на винайняту Романом Малащуком квартиру під прізвищем Гуцул. Їх охорону забезпечував один з найкращих бойовиків Петро Цица.
Про цей період згадує Микола Климишин: «Після одруження Степана Бандери, якихось особливих змін в його життю не зауважувалося. Жив він дуже скромно. Мав дуже скромну кімнату. Там часто відбувалися наради Проводу, зустрічався він з людьми. Бував я також часто в цій хаті, де жила його сім’я. Одно можна сказати, що в него кімната і вся ця хатня обстановка була просто бідна, скромніша, ніж у кого-небудь іншого. Треба мати на увазі, що ніхто не трактував оті свої помешкання, як щось постійне. Це було просто тимчасове, що він повинен тут деякий час побути і може кожного дня відійти в Україну, і тому те помешкання якось обставляти не було ніякого змислу».
В 1940-41 рр. Бандера зумів проявити свої найкращі якості: вміння вести за собою, непересічні здібності і колосальний енергетичний потенціал. Потреба чину була чи не найголовнішою прикметою його характеру. Щоб вберегти вагітну дружину від небезпеки він відправив до її родини у м. Сянок, де 26 травня 1941 р. народилася дочка Наталка.
Через відмову Степана Бандери від співпраці з нацистами його брати загинули мученицькою смертю, а він сам опинився концтаборі. Тим часом український народ розпочав збройну боротьбу проти нових окупантів. Цей рух опору переріс у справжню повстанську війну не тільки проти нацистського режиму, а й проти радянського тоталітарної системи, розтягнувшись на довгі роки. Під іменем Бандери вона набувала масштабності та запеклості, а з його іменем окупанти ідентифікували і пов’язували визвольний рух.
Після виходу з концтабору Саксенгаузен протягом лютого-червня 1945 р. Степан Бандера з родиною мешкав в Відні та його околицях. За спогадами Галини Петренко, всі тоді перебували у великій скруті. Вона з батьком мешкали разом і родиною Миколи і Дарії Лебедів, до яких кожен день навідувався Бандера. Його цікавило все, що відбулось і відбувалось в Україні, від якої він був ізольований цілком. Під час авіа нальотів й бомбардувань усі ховалися по підвалах, але були моменти коли вона з Провідником залишалися пильнували на буржуйці сковороду й каструлю з обідом. Про дружину і доньку він часто згадував з великою турботою, що не може їм приділити належної уваги. Вона згадувала, що: «тоді всі ми були молоді, підпільне життя в Україні позбавило нас «матеріального багажу», і те, що ми були бідні, як костельні миші, нас не турбувало». Наприкінці червня 1945 р. він виїздить з Відня. Мешкає у с. Целль-ам-Зе, згодом в с. Зефельд мав у своєму розпорядженні автомобіль Шкоду і водія «Мікльоша», охоронця Михайла Адріюка і секретарку Марію Гарабач. В 1946 р. Бандера з родиною мешкає в околицях Штанбергу, його особисту охорону тоді забезпечував Юрій Костів.
Щоб уникнути переслідувань радянських спецслужб сім’я Бандери постійно змінювала своє місце проживання, використовує прибрані прізвища Попеля і Карп’яка. Тимчасовими притулками стають помешкання в Німеччині й Австрії: Інсбруку, Зеєфельді, Ґільдерсгаймі, Реґенсбурґу, Брайбруку над озером Амерзе, біля Штарнбеґського озера, поблизу Штарнбергу, Мюнхені та його околицях.
Родина Бандер мешкала в Німеччині під прізвищем Попель і діти, навколишнє оточення не знали насправді хто він такий. Згідно з розробленою легендою, Стефан Попель був журналістом української газети «Український Самостійник» в Мюнхені. Донька С. Бандери Наталка зазначала про атмосферу цього часу: «В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 р. нас було вже троє дітей) жила стиснена в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінг і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька».
В 1948 р. родина Бандер переїхала майже на два роки до табору переселенців в Міттенвальді та мешкала в колишніх артилерійських казармах. Як згадував Осип Бандера, хоч таборове життя було складне, родина могла почувати себе тут краще й безпечніше в оточенні 3–4 тисяч українців. В часі цих вічних мандрівок у подружжя Бандер народилося двоє дітей – Андрій (16 квітня 1946, Мюнхен) та Леся (27 липня 1947, Реґенсбурґ). Великими помічниками для сім’ї Бандер була родина Біласів, яка мешкала в сусідній кімнаті. Степан Бандера приїжджав з Мюнхену на суботу й неділю, але й тоді весь час сидів за друкарською машинкою. У цьому таборі, де була греко-католицька церква, охрестити малих дітей. Тоді ж скульптор Михайло Черешньовський зробив погруддя Бандери. Він завжди відмовлявся від спільних фото з родиною чи друзями з огляду дотримання правил конспірації та безпеки.
Під час допитів від 16 червня 1951 р. в управлінні МГБ у м. Києві шеф СБ ЗЧ ОУН Мирон Матвієйко характеризував Бандеру, як Провідника: по характеру честолюбний, щодо поставлених завдань та цілей — виконує їх із великою завзятістю й оперативністю. Дуже вдало підбирає в Провід ОУН та в інші керівні органи людей, які чітко виконують його завдання. Дуже довіряє тим людям, які йому виявляли повну підпорядкованість й відданість. Під час нарад дуже енергійний, багато працює і завжди доводить до завершення обговорювані питання й проблематику. Значну увагу приділяє читанню різного роду літератури та матеріалів, написанню статей на поточні теми навіть до ранку. Через недосипання і тривогу у нього були постійні головні болі на які він не звертає увагу і працює з притаманною йому енергійністю. Вдома, щоб його не турбували (особливо малі діти), закривається в кімнаті на ключ та опрацьовує поточні організаційні справи. Багато зустрічей з членами ОУН проводить на вулиці і дає вказівки для їх виконання.
Матвієйко характеризував Бандеру, як такого, що не вживає спиртних напоїв, дуже полюбляє м’ясні страви та багато вживає різноманітної їжі. Бували моменти, що він харчувався за трьох і не міг насититися після німецького концтабору. Він був дуже бережливим господарем, не викидав жодних продуктів. У повсякденному житті і всіх справах був дуже дріб’язковим. На перший погляд, виглядає як типовий галицький єврей, має характерну ходу та активно жестикулює руками. Досить бідно одягався, переважно, ходив в світлому плащі та кашкеті. Великий шанувальник зброї, постійно носить при собі різні марки револьверів, має слабкість до красивих жінок, автомобілів та швидкої їзди. Полюбляє багатьох підвозити власним автомобілем Опель та його особисто обслуговувати. З кінця 1940 рр. став дуже релігійним, багато молиться й щонеділі відвідує Службу Божу разом з родиною. Власних дітей виховує у суворій дисципліні, але одночасно їх дуже любить. Місячно родина Бандер платила за помешкання, які дуже часто змінюють, біля 150 марок, витрачає понад 500 марок на утримання автомобіля і постійні організаційні поїздки.
Ярослава Стецько згадуючи про С. Бандеру, в першу чергу вона його характеризує, як батька, друга, товариша. Подружжя Бандерів з 1954 р. мало маленьке помешкання: дві кімнатки і кухоньку, але в них все було чисто, хоч було їх п’ятеро осіб. Діти завжди були акуратно повбирані, хоч скромно, але зі смаком одягнуті. Він старався кожну вільну хвилинку приділити для дітей. Маючи трохи часу Бандера брав із собою маленьку друкарську машинку, знаходив собі вільне місце, сідав і писав чи друкував, хоч мав у розпорядженні дві секретарки. Будучи лівшею мав специфічний почерк. Як і кожній молодій родині, їм завжди бракувало коштів. Постійні переїзди, відчуття небезпеки й ймовірних загроз, що може щось статися лихе з чоловіком. Такий перманентний психологічний тиск дуже на дружину Ярославу та дітей впливав. Провідник ніколи не пив і не курив, навіть на урочистостях чи святах. Був від природи обдарованою особистістю: співав, танцював, грав на багатьох інструментах, умів дотепно розказувати веселі історій, на кухні міг собі раду дати, і автомобіль, електрику чи патефон відремонтувати. Слава Стецько зазначала: «Багато слів не вживав, але кожне сиділо на потрібному місці… Провідник Бандера не був песимістом. Він був реалістом, але все бачив вихід з найважчої ситуації, вмів людям надію дати. Вмів скріпити на дусі. Мав почуття гумору у прикрих ситуаціях. Потрапив знайти якийсь жарт і розвеселити людей».
Від початку 1950 років С. Бандера тримав постійний зв’язок з стрийком Осипом, який мешкав у США. З них ми довідуємося багато цікавих даних про життя і побут сім’ї Бандер. В листуванні вони були дуже обережними, а деколи С. Бандера просив, щоб листи після їх прочитання знищувати. Отримавши від стрийка інформації про сестер на засланні в Сибірі, він писав: «Листи від рідних дуже пригноблюючі, але краще мати прикрі вістки, чим не знати нічого конкретного, тільки жити зі свідомістю найчорнішого положення та з самими здогадами. Напевно і їм там трохи легше, коли мають контакт з Вами, а висиланні пачки бодай на якийсь час порятують».
Про родинне життя С. Бандера писав у листі від 15 листопада 1952 р.: «Ми закінчили ідилію осілого життя. Фамілія просиділа відносно спокійно два роки з малим гачком на одному місці. Трапилася добра і вигідна хата, трохи загосподарились, включно з кількома грядочками на ярину і квіти. У літі діти мали змогу купатись, зимою трохи лещетарювали. Зі школою теж уложилось. Наталя почала ходити до 2-ої кляси реальної школи, вчиться добре і почала вчитись гри на фортепіяні, має до того здібності. Андрійко почав ходити до штуби. При осілому житті і здоров’я сяк-так служило. Тепер це все перервалось, циганська доля знову застукала до дверей.
Ми дістали вістку, що большевицька агентура, яка нишпорить за нами увесь час, знову віднайшла адресу, хату і вже поробила далеко йдучі приготування у відомому напрямі. Довідались, можна сказати, в останній годині. Треба було рахуватися з небезпекою для цілої родини, теж для дітей, на підставі того, що знаємо про давніші їх намагання. Через те прийшлось не тільки самому, але й цілим «кублом» вибиратись. Зачалась нова кочівнича мандрівка. Зрушитись ще легше, але десь осісти на довший час – дуже трудно. Найгірше те, що треба якось усе зміняти, від початку улаштовувати так, щоб відразу не лишити стежки, по якій потягнулись би ці самі «ловці». Найтрудніше з дітьми, зі школою. Досі не вдалось наново влаштуватись на довший час, і не знати, коли це буде. Поки що робимо циганським способом.
Все це було б легше перебути, якби всі були здорові. А то зразу, як вирушили з «пристані», розпочались хвороби дітей. Чистий шпиталь, всі троє в ліжку вже від трьох тижнів. Найперше грипа, ангіна, а як уже вихрапувались і мали вставати – прийшла нова хвиля: Наталя дістала кір, і то другий раз, а обоє молодші захорували на мумс (свинку). Прийшли комплікації, в обидвох ропне запалення мигдаликів, а в Лесі ще й зачався процес у середнім усі. Впорскування пенісиліни, мабуть, завчасу перервуть, але ще біда не пройшла. Ще грозить інфекція кору Лесі. Але в Бозі надія, що все пройде щасливо і скінчиться. Ціле щастя, Слава здорова і сама не занепадає, хоч це все на купу дуже її виснажило і коштує нервів. А я не можу сидіти «в хаті», тільки показуюсь на два дні в тижні. Раз – через роботу не годен всього кинути, а по друге – трудно перебувати вкупі, доки інакше не влаштуємось. Якось то буде. Не тратимо доброї думки і духом усе добре держиться».
Активне «циганське життя» підривало здоров’я й самому Бандері. Доїжджаючи постійно до Мюнхену автобусом чи поїздом, він надто часто, як на його думку простуджувався, хворів грипом, але найбільше йому дошкуляв ревматизм. У листі від 9 листопада 1953 р. зазначав: «У нас усе по-старому. Діти ходять до школи, і знову німецьке середовище відбиває своє п’ятно. В Мюнхені є щосуботи щось ніби садочок чи властиво пополудневі сходини для дітей різного віку. Але від нас задалеко доїжджати автобусом, а я не можу возити їх автом, бо нема часу. Славця здорова, тримається, тільки дається їй взнаки непереривний домашній «керат» і цілковите відлюддя – коли йдеться про українське середовище. Тепер ще менше живемо товарисько, як давніше. У мене старий млин. Тепер якраз від кількох днів переходжу простуду, мабуть прийдеться покластися на два дні, бо перемагає мене. До Мюнхену доїжджаю автобусом, бо автом їздити коштує значно більше. Кожного дня треба встати в 5.30 і щоб на 8 бути в бюрі. А я тепер улаштував свою роботу в бюрі, це виходить зручніше. Я подав адресу Ірки для евентуального надсилання листів з України або з Польщі, з Чехії чи з іншої сателітної країни».
У 1954 р. Провідник ОУН деякий час мешкав з родиною біля Штанберзького озера у лісі в покинутій лісничівці, де воду потрібно було носити відрами, світити свічками чи лампою, а хату обігрівати дровами. У ній був агрегат, за допомогою якого можна було виробляти світло, але його не знала як запускати Ярослава Бандера. Тому коли чоловік був у дома з цим проблем не було і тоді серед лісу сяяло електричне світло. Згодом, періодично почали появлятися різні підозрілі люди на лісових стежках, ніби то шукали гриби. Як виявилося пізніше комуністичним спецслужбам вдалося таки натрапити на слід Провідника.
Тому через декілька тижнів родина Бандер переїхала до Брайбруну над озером Амерзе. Вони винаймали будиночок вже з усіма комфортабельними умовами. Найстарша дочка Наталка ходила до місцевої школи, а маленьких Андрія та Лесю доглядала дружина.
В іншому листі від 1 листопада 1955 р. до О. Бандери писав: «Тільки як позбудуся ревматизму? Часами дуже докучає, головно в раменах і крижах; я не раз не годен ночами спати. Маю електричну машинку до масажу, це не лікує, але зменшує трохи болі, головно по ночах. Лікуватись нема як, головно через брак часу, доки ще годен, сяк-так тягну. Живемо по-старому. Восени лишили були «власну» хату і пустились на циганське життя. Большевицькі агенти розкрили мою адресу і зачали коло неї нишпорити, треба було «змиватися». Але лишився слід, по якім легко знайшли деінде. Така «забава» нічого не дає, тільки, багато клопоту. Тому вернулись на старе місце, хоч воно трохи «на вогні». Я нічого собі не робив би, бо, як кажуть, долі й конем не об’їдеш, але Слава дуже денервується. Якийсь час ще треба сидіти, а може вліті, як діти скінчать шкільний рік, десь переберемось, але вже з соліднішими мірами забезпеки… У місті трохи вигідніше як мені, так і дітям зі школою. Наталя через перенесення з приватної до державної гімназії мусіла стратити рік, але це ще не біда. Вона ходить до 3-ої кляси, а Андрій і Леся в 3-ій і 2-ій клясі народньої школи. На вакаціях були всі троє в сумівському таборі. З перенесенням було чимало мороки й коштів, але при допомозі добрих людей все якось улаштувалося. Хату на селі ще затримали, потрохи уживають свої люди, а теж часом можемо й ми туди виїхати». У ньому він також інформував про заплановану поїздку до США і Канади та просив прислати йому запрошення: «В консуляті (консулові) подав би відразу правдиве прізвище, щоб поступити «фер» (чесно) і щоб потім не мати з того приводу прикростей чи відмови. Зрештою, американська розвідка і так знає, де живу і як називаюся, то може знати й офіційно від мене. Теж Вам, здається, було б краще подати це там, де треба. Але питання, коли це робити, чи заразу чи аж тоді, як виринула б конкретна потреба уже при їзді. Я це лишив би для Вашого вирішення, бо Вам там видніше. Не маю великої надії на отримання візи до США, бо нас недолюблюють відповідні чинники. Але варто спробувати, може вдасться, а як ні, то будемо знати, що скажуть. Якби була збоку відносних урядових чинників така вимога, то я тут і Ви там можемо прийняти зобов’язання, що ця поїздка має характер приватний – відвідини родини і різних знайомих (інкогніто!), без жадних політичних виступів і акцій. Якщо Вам буде це на руку і без клопотів, то прошу прислати мені відносні папери по змозі швидко так, щоб у 2-ій половині січня я міг тут внести подання, бо такі справи тривають досить довго. Теж прошу написати мені дані про Вас, які можуть бути потрібні, якби питалися в консуляті (нпр. теперішня праця і т. п.). Папери для мене треба б виставляти так: Стефан Попель, журналіст, ур. 1.9.1909 в Ярославі, жонатий, замешкалий: Брайтбрунн а. Аммерзее 125, Крайс Штарнберґ, Баєрн (подаю цю адресу, як місце теперішнього сталого побуту)».
За спогадами охоронця Провідника ОУН Василя Шушка – «Крука», дружина Ярослава Бандера була дуже незадоволена поведінкою дочки Наталки і не хотіла відзначити її день народження: «Ми спішилися до Австрії, де Провідник мав зустрітися з полковником Ріко Ярим. Це було у неділю, і вже в дорозі Провідник каже до мене: «Жаль, що Наталка не в ласці з мамою, але негарно буде, коли тато також забуде за неї». Ми затрималися коло двірця, він купив китицю квітів, ми завернули додому і він вручив квіти доньці».
З середини 1950 рр. Провідник ОУН проводив багато дипломатичних зустрічей з іноземцями, переважно в Кельні і Дюссельдорфі. При таких нагодах Степан Бандера майже щоразу брав зі собою дружину Ярославу, а старша дочка Наталка в цей час доглядала за молодшими братом і сестрою. В таку дипломатичну подорож 15 липня – 15 серпня 1956 року Провідник взяв дружину до Іспанії, щоб, як він казав, «розглянутися на місці», а також Дмитра Миськіва і Василя Ніновського. Під час перемовин з іспанськими урядовими колами Бандері запропонували переїздити з родиною до Іспанії та керувати визвольною боротьбою звідти. Зважаючи на далеку відстань до України цю ідею було відкинуто. Ярослава Бандера тоді заявила: «Де мій чоловік, там і я до самої смерти». У підсумку було домовлено, що іспанська влада надасть можливість членам ЗЧ ОУН здобувати військову підготовку в місцевих навчальних закладах.
Полишивши кочовий спосіб життя та з переїздом родини Бандер до Мюнхену у них розпочалось більш-менш спокійніше життя. Діти швидко росли, добре вчилися у школі і тому їм потрібно було присвячувати все більше уваги. Хоч Степан Бандера дуже любив родину, але для неї не міг достатньо приділяти свого часу і тому уся навчально-виховна робота лягла на тендітні плечі дружини Ярослави. Часом, як великий виняток, він з дітьми літом вибирався на прогулянки в гори і в довколишні озера, а зимою кататися на лижах.
Про єдину тривалу відпустку з родиною Бандера писав у листі від 15 серпня 1957 р.: «У мене на вакації зібралось багато роботи. Ще лишилось 2 тижні і хочу їх використати, щоб поїхати десь з Славкою і дітьми, тому викінчую найпильніші справи й лишаю все. Вибираємось до Італії над море. Це буде що найтанше, бо будемо кемпінгувати під шатром, самі варити – отже практично коштує тільки бензин».
За спогадами В. Шушка вони разом Євгенією Матвієйко та родиною Бандер подорожували Північною Італією (відвідали Трієст, Градо, Венецію). Вони не винаймали готелю, а ночували в наметах. Степан Бандера завжди наголошував: «Тяжко зароблені гроші наших людей не можна так легко розтрачувати». При всіх нагодах він заходив до латинських церков в Італії чи Німеччині і говорив: «Не забуваймо про Бога, бо він запорука нашої перемоги і життя українського народу». Провідник відвідав поховання поблизу річки П’яве, де полягло багато українців у червні 1918 р. на італійсько-австрійському фронті.
Василь Шушко, зазначав, що: «Степан Бандера любив спорт, їздив на лещатах і дуже любив плавати. Він так далеко запливав, що одного разу я його застеріг: «Друже Провіднику, Ви добре плаваєте, але підглянуть вороги, виберуть місце, де майже нема людей, підішлють водолаза і потягне Вас на дно…». Він усміхнувся і відповів, що я перебільшую… Не раз після закінчення праці ми виїжджали за Мюнхен до лісу Перлях і бігали. Він завжди казав: «Василю, ми мусимо бути здоровими, бо Україна потребує здорових людей, тілом і духом».
Сучасники відзначала надзвичайну гостинність С. Бандери. Включно з тим, що на вечір застеляв іншим ліжка та подавав чай та гостинці. Всі дивувались, коли він своїм «Опелем», як звичайний водій, відвозив чи підвозив людей з організаційних нарад, обов’язково випроводжав гостей в далеку дорогу чи до потяга. Особливо любив фотографувати і проявляти фото, а також мандрувати горами.
Слухав кожного з увагою і терпеливістю, навіть осіб, які приходили до нього з проблемами і темами, що за їхнім змістом не представляли жодної ваги… Очі мав пронизливі, навіть неспокійні, які виявляли його спритність і спроможність аналізувати в час розмови не тільки тему, або теми співрозмовця, але також евентуальні заміри та задуми, які може мати на меті співрозмовець. При ділових зустрічах і розмовах говорив по темі, оминаючи непотрібні конфронтації та не давав відчути, що про дану справу краще поінформований.
Відчуття у собі Провідника, переконаність у своє призначення відчувалося в усій його діяльності та вчинках. Він сподівався на визволення й незалежність України і цією вірою запалював своїх друзів й послідовників.
