В одній словацькій народній казці хитруватий пастух Кубо, не бажаючи віддавати старості свою випещену корову в якості штрафу за якусь там дійсну чи вигадану провину, відвів її до різника, а свіжиною вирішив розпорядитися так: «Скажу дружині напекти м’яса, наварити; покличу всіх сусідів в гості, а потім лиш бровою моргну – сусіди радо частуватимуть мене з жінкою та дітьми, от і перебуду якось зиму».
Як подумав, так і зробив. Зібрав гостей та все припрошує:
-
Їжте, сусіди мої любі, будьте, як удома, беріть, як зі свого: послав мені Бог м’яса, частую вас і я!
Наїлися дорогі сусіди, напилися, подякували й пішли собі. А згодом геть чисто всі забули про гостинного Кубо.
Сусідам до пастуха байдуже, а от удома жінка щодень лиш одну пісню співає:
-
Дай мені що в горщик покласти, коли вже корову змарнував! Хіба не бачиш, що діти на печі з голоду пухнуть?
Політична верхівка українського суспільства разюче схожа на того пастуха. Так само, як пастух Кубо м’ясо своєї корови, вона роздає сусідам по шматках територію нашої держави − праотчу спадщину українського народу – сподіваючись на їх вдячність. А про збирання воєдино української етнічної території, тобто соборність України, навіть і не заїкається.
Звихнута «логіка» тутешніх «кубо» приблизно така: ми поступаємося сусідам власною територією задля здобуття їх приязні й добросусідства. Взамін вони підтримають наші зусилля у справі євроатлантичної інтеграції України. А в Євросоюзі які там кордони? Такі ж, як у колишньому Радянському Союзі. Тобто – адміністративні межі. От і будемо щасливо жити, тепер уже не в Московському, а в Брюссельському колгоспі, пити румунську цуйку (горілка, аналог словацької слив’янки) і закусювати українським салом. Ляпота!
Але якщо відійти від казкових уявлень про навколишній світ, то побачимо, за більш як 30 років співіснування, ми так не отримали від сусідів взаємності за наші «широкі» жести доброї волі, як і той казковий пастух Кубо від своїх односельчан. А втративши внаслідок «щедрості» нинішніх правителів України рідну землю-годувальницю, чи не будуть нащадки сучасних українців пухнути колись з голоду, як діти пастуха Кубо? Та схоже, «отці нації» цим не переймаються. Почасти – через своє невігластво й темноту, а почасти – через продажність. Один із прикладів їх «міжнародної діяльності» – справа т.зв. «Придністров’я».
Придністров’я — це вузька смуга землі вздовж лівого берега річки Дністер площею 4163 км2. 25 серпня 1991 року тут було проголошено створення окремої від Молдови незалежної Придністровської Молдавської Республіки (ПМР). Та міжнародного визнання вона не здобула. Хоча один із колишніх керівників ПМР Ігор Смирнов у своєму інтерв’ю українській газеті «Україна Молода» сказав з цього приводу так: «Знаєте, ваше запитання щодо міжнародного визнання ПМР – філософське, бо визнання — це категорія визнання самим народом. А наш народ визнав. Інші держави нас не визнають, але не можуть не помічати. При цьому десь 87 держав iз нами торгують. І нормально, визнають!»
Сказане має своє пояснення. Як стверджують експерти, Придністров’я наприкінці 80-х років ХХ ст. мала потужні засоби виробництва, характеризувалася розвиненою інфраструктурою. Тут розташовувалися майже 130 виробничих і науково-виробничих об’єднань, комбінатів і підприємств, з яких близько половини можна було віднести до крупних і середніх. Найпотужніших було близько десяти підприємств, в тому числі Молдавська ГРЕС, металургійний завод (м.Рибниця), «Молдавкабель», «Електромаш», бавовняний комбінат тощо. Молдавська ГРЕС (c.Дністровськ) забезпечувала 90% електроенергії для потреб усієї Молдови. Багато підприємств Придністров’я – завод ливарних машин ім.Кірова, «Молдавізоліт», «Електромаш» та інші – мали всесоюзне значення і виробляли унікальну продукцію. Наприкінці 80-х років ХХ ст. промисловість Придністров’я виробляла на рік 13,5 млрд. кВт/год електроенергії, більше 700 тис.т сталі і близько 600 тис. т прокату, 3,4 тис. великих електромашин, 10,4 тис. силових трансформаторів, 957 одиниць технічного обладнання для ливарного виробництва, 185 тис. електродвигунів малої потужності тощо. Ha експортоорієнтовані підприємства припадало близько 70% обсягу промислового виробництва регіону. Союзні зовнішньоторговельні організації експортували придністровські товари сотень найменувань у десятки країн світу, в тому числі в Англію, Бельгію, Болгарію, Угорщину, Індію, Іспанію, Канаду, Румунію, Фінляндію тощо. Через електромагістралі міжнародної енергосистеми «Мир» Молдавська ГРЕС щорічно постачала в Болгарію і Румунію значні обсяги електроенергії.
Але офіційному Києву початку 90-х років минулого століття, зайнятого тоді «дерибаном» велетенського народногосподарського комплексу УРСР, схоже, все це здалося зайвим. І в коментарі до згаданого вище інтерв’ю І.Смирнова «Україні Молодій» читаємо: ««Позиція України: ми не визнаємо Придністров’я як незалежну державу і виступаємо за цілісність Молдови. Ми робимо все, щоб активізувати переговори з придністровського врегулювання у форматі «5+2»: Молдова, Придністров’я, Росія, Україна, ОБСЄ та спостерігачі — ЄС і США». Сергій Пирожков, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Республіці Молдова.
А що про це думають українці ПМР? Адже ПМР розташована на українському (лівому) березі Дністра, а суходільна придністровсько-українська межа має довжину 405 км. Етнічні українці складають значну частину півмільйонного населення Придністров’я. Тут вони є корінним народом і традиційно прихильні до України. Свого часу голова Спілки українців Придністров’я Леонід Ткачук в одному зі своїх інтерв’ю пояснив це так.
«Ви знаєте, що історично Придністров’я належало Україні. Коли приймалося рішення про створення Молдавської автономної Радянської Соціалістичної Республіки у складі України у 1924 році, ніхто не питав українців, які мешкали на цій території, чи хочуть вони того. Рішення приймали десь там «нагорі». Коли у 1940 році Молдавська АРСР, яка знаходилася у складі України, об’єднувалася з Бессарабією, знову ж, ніхто не питав українців, як вони ставляться до цього. Не питали їх і тоді, коли розвалювався Радянський союз. Тому у 1990 році, коли було засновано Придністровську Молдавську Республіку (ПМР), українці, які створили свою організацію — Товариство українців Придністров’я, прийняли програмне рішення: якщо прийматимуться рішення без урахування думки українців, вони залишають за собою право провести референдум, аби визначитися і повернутися до України».
І справді, наші предки з часів Трипільської культури господарювали в межиріччях Дністра, Прута й Серету і вниз по них до Дунаю і Чорного моря. Пізніші Бессарабія, Буковина й Закарпаття у середні віки входили до складу Київської Русі і її наступника у державницькому житті українського народу Галицько-Волинського князівства. Про це свідчать і численні топоніми колишнього галицького Пониззя. Наприклад, нинішні Ясси у складі Румунії – це літописний галицько-волинський Ясський Торг на Пруті, згаданий у «Списку руських городів» XIV ст., через Ясський Торг проходив торговий шлях з Кам’янця-Подільського до Білгорода-Дністровського; нинішній Галац у складі Румунії – це літописний Малий Галич на Дунаї, заснований галицько-волинським князем Ярославом Осмомислом (1153 – 1187), у ХІІ ст. – центр Берладської землі у складі Галицько-Волинського князівства; Бирлад у складі Румунії – це літописний Берладь місто Берладського удільного князівства, відомого, зокрема, спробами князя Івана Ростиславича Берладника (бл.1112 – 1161/1162) зайняти у 1144 році Галицький стіл; Сучава, згадується в українських літописах ХІІ ст. як торгівельний осередок (від Сучави до Львова – 365 км, в ХІІІ ст. підпорядковувалася воєводі Сторожинця, а в 1372 – 1375 – столиця князя Юрія Коріатовича, володаря Поділля; Серет, згаданий у «Списку руських городів» XIV ст., на території якого знайдено давньоукраїнське поселення трипільської доби, Тирговіште (від слов’янського «търгъ», торг, торговиця, ярмарок) й інші.
Коли в XIV ст., Галицько-Волинська держава впала під ударами іноземних завойовників і Галичину захопила Польща, а Волинь – Литва, бояри і воєводи галицького Пониззя взяли на себе відповідальність за долю краю. А це була важка ноша. Бо тут стикалися інтереси Угорщини, Польщі, Золотої Орди, на зміну якій прийшла Туреччина, а згодом – Австрії та Росії і, навіть, Англії, Франції та Італії.
Воєводи-господарі галицького Пониззя, відомого пізніше як Молдавія, давньоукр. мовою – землѧ Молдавскаѧ (від річки Молдава в Мармарощині, українській етнічній території, на якій була розташована одна з резиденцій воєвод-господарів Байя), фактично продовжили державну традицію Галицько-Волинської держави. Суспільний устрій, господарська діяльність, право, православна віра довго залишалися такими, як і в часи Галицько-Волинського князівства. Давньоукраїнська мова була офіційною мовою краю, а граматика базувалася на кирилиці, а не на латиниці. Тому й не дивно, що напис на надгробній плиті воєводи Богдана I зроблено давньоукраїнською мовою: «Благочестивый господарь Земли Молдавской Ио Стефан воевода, сын Богдана воевода, украси гроб се своему прадеду, старому Богдану воеводе в лето 6988 (1480) месеца января 27».
Наші предки історію України знали краще, ніж теперішні «інтелектуали» і предківської спадщини не цуралися, не роздавали її чужинцям, а навпаки, єднали. Тому й бачимо неодноразові спроби представників української еліти ХVI – XVII ст. зайняти стіл молдовських господарів. Це зробив, наприклад, у 1563 році волинський магнат і засновник Запорозької Січі Дмитро «Байда» Вишневецький (1516/1517 – 1563). У 1652 році відбувся династичний шлюб між сином Богдана Хмельницького Тимошем і Розандою – дочкою молдавського господаря Василя Лупу. Дехто пояснює це тим, що Богдан Хмельницьки виводив свій рід від згаданого воєводи Богдана І-го.
У свою чергу, Петро Могила – син молдавського господаря (у 1606 – 1607 роках) Симеона увійшов до української історії як митрополит Київський, засновник Києво-Могилянської академії, навчальних колегіумів у Вінниці та Кремінці.
Знає історія і воєнні союзи козацьких гетьманів з молдавськими господарями. Так, 1574 року на запрошення молдавського господаря Івана ІІІ Води Лютого до Молдови прибув з козацьким військом наказний гетьман Іван Свирговський. За 53 дні війни об’єднані українсько-молдавські сили розгромили стотисячну армію турків і волохів, зайняли територію Валахії (Румунії), у Бухаресті посадили на престол воєводу Вінтілу, взяли кілька турецьких фортець. Але згодом союзники стали жертвою підступу і зради. Та з їх перемог над турками розпочався поступовий воєнний занепад Османської імперії на суходолі. (Петро Горохівський. Гетьман Іван Свирговський у молдавсько-турецькій війні 1574 року).
У 1859 році внаслідок складних зовнішньополітичних комбінацій західноєвропейських монархій та Османської імперії – переможців Росії у Кримській війні, на захід від р.Прут виникла держава Румунія. Це була штучна клаптикова держава з вигаданим родоводом, вигаданою назвою, вигаданим народом і вигаданою мовою (поняття «румуни», «румунський народ» і «румунська мова», створена трансільванськими книжниками на латиниці, були придумані в кінці XVIII ст. у Трансільванії, яка тоді входила (до 1918 р.) до складу Австро-Угорщини). Єдине, що там було справжнім, то це амбіції тамтешньої верхівки. Звідси й назва «Румунія», що мало символізувати історичний зв’язок із величним Римом і Римською імперією, до складу якої у давнину входила провінція Дакія на північному березі Дунаю. Відповідно, населення новоствореної Румунії названо «румунами», тобто «римлянами». Правда, як стверджують дослідники, у середньовіччі слово «румун» (rumân) означало «кріпак», тобто мало соціальний зміст. Але в 19 столітті з ним відбулися певні метаморфози: з «румун» воно перетворилося в «роминія» (român), мабуть для того, щоб вчорашнім тутешнім слов’янам-кріпакам приписати «римське» етнічне походження. Із 1866 року, відповідно до Конституції, держава починає офіційно називатися Румунією, тобто «країною римлян». До складу цієї країни її вінценосні західноєвропейські засновники включили територію Валахії і західну частину Молдавії. Східна частина Молдавії у межиріччі Прута й Дністра із 1812 року перебувала у складі Російської імперії згідно умов Бухарестського мирного договору. І тут теж відбулися певні лінгвістичні цікавинки. Зокрема цю територію росіяни назвали Бессарабською областю, трансформовану пізніше у Бессарабську губернію.
Власне Бессарабом чи Бессарабією (землею Бесарабів) називався тоді лише південно-західний окраєць цієї території. Філологи виводять цю назву від турецького bassara «душити, гнобити», що рівнозначне латинському oppressore, oppressor «душитель, гнобитель» – звідси в українській «опришок» (розбійник) і російській «опричник». Можливо, у давнину це було феодальне володіння офіційного засновника Валахії воєводи Бесараба І (володарював десь у 1310 – 1352 роках). Характер у цього історичного персонажа, схоже, відповідав вищезгаданим термінам, бо згадується воєвода в тодішніх угорських документах то як «наш вірний трансальпійський воєвода», то як «невірний святій короні».
Але російська адміністрація межиріччя Прута і Дністра у ХІХ ст. не надто переймалася термінологією (мабуть, цим страждали не тільки росіяни; згадаймо «Манхеттен» (Я Вас не розумію!) чи «кенгуру»…). І так Східна Молдавія стала Бессарабією, тобто, фактично… «країною розбійників (опресорів)». Під такою назвою вона увійшла у ХХ століття. І в ньому пізнала справжній розбій.
У 1918 році, користуючись розпадом Австро-Угорської та Російської імперій, Румунія окупувала й анексувала українську Північну Буковину і Бессарабію, в якій українці теж складали значну частину населення. Керівництво Української Народної Республіки в бессарабському питанні займало, принаймні на початках своєї діяльності, державницьку позицію. Рішенням від 18 липня 1917 p. Уряд УНР заявив, що «Україна простягається від Карпат до Кавказу» і що Бессарабія є її складовою частиною. Глава Української Центральної Ради М.Грушевський був професійним істориком і добре знав, що каже. Однак скована воєнними діями на українсько-російському фронті, Українська Народна Республіка не змогла перешкодити румунській воєнній агресії. Місцеве населення, беззбройне й слабо організоване, самостійно не змогло вчинити румунам дієвого опору.
Після окупації, а за нею – анексії більшовицькою Росією території Української Народної Республіки (1921 – 1924) проблема Бессарабії перейшла до нових-старих хазяїв. І вони взялися її вирішувати на свій лад. Як пише український історик Володимир Сергійчук, невдовзі від українських земель на Лівобережжі Дністра відрізається чималий шмат для утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки.
Ініціатором створення Молдавської автономії був «герой» т.зв. «громадянської» війни (замолоду – кримінальний злочинець-рецидивіст) Григорій Котовський, якому, схоже, дуже кортіло отримати власне «удільне князівство» і зайняти історичний трон молдавських господарів (правителів). У лютому 1924 року він скерував свою хитромудру пропозицію до ЦК РКП(б). Оскільки Бессарабія, на яку мав око Котовський, вже була окупована Румунією, він пропонував утворити МАСРР на українській землі. Для обґрунтування своєї оборудки Котовський маніпулював демографічними даними й стверджував, що начебто на лівому березі Дністра компактною масою проживають не менше 500.000 — 800.000 молдаван, а, посилаючись на заяви румунів, мовляв – і до 2.000.000. Одразу ж слід зауважити: ці цифри були дуже завищені, майже на порядок. Але це була така політична гра. Бо вже далі в згаданому листі Котовського зазначалось чорним по білому: «Молдавская Республика может сыграть зту же роль политически, пропагандистского фактора, что и Белорусская республика по отношению к Польше и Карельская — по отношению к Финляндии. Она служила бы обьектом привлечения виймання и симпатий бессарабского населення и дала бьі еще больший повод претендовать на воссоединение с ней Заднестровья (Бессарабії — В. С).
С зтой точки зрения напрашивается необходимость создания именно социалистической республики, а не автономной области в пределах УССР. Об’ъединенное Приднестровье и Заднестровье служили бы стратегическим клином СССР по отношению к Балканам (через Добруджу) и к Центральной Европе (через Буковину и Галицию), который СССР мог бы использовать в качестве плацдарма в военных и политических целях» (Наука і суспільство. — 1993. —№ 5 – 6. — С. 30).
А ось слова Льва Троцького, сказані у вузькому колі в Тбілісі 11 квітня 1924 року: «Не признаем захвата (Бессарабии – В.Сергійчук) и открыто об этом заявляем трудящимся всех стран, прежде всего трудящимся Бессарабии и Румынии. Это раз. А затем вижидаем. Обстановка меняется, и многие страны, которые были под боярами или меньшевиками, стали хорошими советскими странами. Эта же судьба может и должна случиться и с Бессарабией, а затем и с Румынией. Так что у нас здесь политика, я бы сказал, выжидательная, не вполне нейтральная и, во всяком случае, не очень «благожелательная». (Там же).
Представники уряду УРСР поставилися до пропозиції Котовського створити «під нього» таке собі «соціалістичне князівство Молдавію» стримано, м’яко кажучи. Особливо різко проти цієї авантюри виступив Микола Скрипник. Але тоді взявся проштовхувати її заступник Голови Раднаркому УРСР Міхаіл Фрунзе, котрий звернувся до Сталіна зі спеціальним листом.
І все вирішилося на засіданні ЦК РКП(б) 24 липня 1924 року:
«…а) Считать необходимым прежде всего по политическим соображениям, выделения молдавского населення в специальную Автономную Республику и предложить ЦК РКП(б)У дать соответствующие директивы украинским советским органам.
б) Предложить ЦК КП(б)У сделать сообщение в Политбюро ЦК РКП(б) через месяц доложить о ходе работ по организации Молдавской Автономной Республики.
в) Поручить т.Фрунзе наблюдение за быстрейшим проведением этого вопроса».
Тобто, Сталін примусив кремлівських маріонеток в Україні вкотре поступитися територією т.зв. «УРСР» в інтересах не українців. До складу МАСРР включили 11 районів Одеського, Балтського та Тульчинського округів України з населенням 540.567 осіб (за даними 1925 року). Цю автономію важко було назвати «молдавською» — молдаван у новому державному утворенні налічувалося лише 31,56 відсотка, або 172 514 осіб. Основна маса населення тут — українці. їх було 271562, що становило 49,69 відсотка, росіян — 6,71, євреїв — 7,94, німців—1,88, поляків — 0,81, болгар — 1,1, інших національностей — 0,30. Цікавий і такий факт: у столиці МАСРР — Балті на 17.178 осіб молдаван припадало лише 13 чоловік. Та й керівництво нової «республіки», як правило, мало не молдавські прізвища: перший секретар обкому партії — І. І. Бадеєв, голова ЦВК МАСРР — Г. І. Борисов, голова РНК — О. І. Строєв (Г.Котовського вбито у 1925 році під час кримінальних «разборок»).
При створенні МАСРР не було взяте до уваги ні те, що молдавани становили на цих землях меншість населення, тоді як українці – більшість, ні те, що ця територія ніколи не входила до складу ні середньовічного Молдавського князівства, ні до складу проголошеної на території Бессарабії у грудні 1917 року Молдавської Народної Республіки. Для Сталіна більш важливим було дати зрозуміти офіційному Бухаресту, що СРСР (колишня Російська імперія) не відмовляється від Бессарабії, а лише відкладає її повернення до свого складу на більш сприятливі для Москви часи.
Але, на думку українських науковців (Василь Боєчко. Північна Буковина і Придунав’я – споконвічний терен України), цей сталінський маневр у Бухаресті витлумачили по-своєму – як нібито вимушене визнання «історичного права» Румунії на землі між Дністром і Бугом (саме між Дністром і Бугом розташоване нинішнє Придністров’я). І, з другого боку, реагуючи на утворення МАСРР, Румунія різко активізувала румунізацію українського населення Придунав’я і Північної Буковини, щоб позбавити його національної свідомості і бажання возз’єднатися з Україною
У визначених Москвою межах МАСРР залишалася до літа 1940 року. Тоді, користуючись таємною домовленістю з Гітлером про поділ сфер впливу в Європі, Сталін примусив Румунію відмовитися від Бессарабії та Північної Буковини і ввів туди Червону Армію.
Після утворення у 1940 році на території колишньої Бессарабії Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки з центром у Кишиневі, т.зв. «МАСРР» стала непотрібною. У цій ситуації логічним було б повернення її території до складу УРСР. Однак Москва вирішила справу по-іншому. Колимський, Котовський, Балтський, Ананьївський і Красноокнянський райони МАСРР повернули Одеській області України. Інші ж райони зі складу колишньої МАСРР — Слободзейський, Тираспільський, Дубосарський, Рибницький, Кам’янський, Григоріопольський передали до складу новоствореної МРСР. Тобто, Москва не повернула Україні всі, відірвані від неї у 1924 році, землі на лівобережжі Дністра. Так московськими верховодами було закладено «бомбу сповільненої дії» в регіоні, який нині називають Придністров’ям.
У роки існування СРСР під час будівництва на території нинішнього Придністров’я промислових підприємств тут з’явилася певна кількість етнічних росіян. Частково вони тут й осіли. Тобто, дві третини населення Придністров’я – це слов’яни, а одна – молдавани. Так, саме молдавани, а не румуни. «Зверніть увагу, що ми не прибрали з назви республіки слово «молдавська»… Хоч десь кажуть уже, що не існує молдаван, є тільки румуни. А наші ж молдавани придністровські взагалі унікальні! Бо зберегли істинну молдавську мову на кирилиці. У нас навчають дітей офіційно історії молдаван, а не румун, як цього навчають у Молдові та в Румунії… мовляв, не лише Дністром обмежуються їхні землі, а аж до Південного Бугу, бо там кістки їхніх загиблих румунських воїнів лежать. Розумієте, з такою логікою можна далеко зайти в територіальних претензіях». (І.Смирнов). Отже, територія – українська, переважна більшість населення цієї території – слов’яни, але претензії на володіння Придністров’ям висуває, фактично, не стільки Молдова, як…. Румунія.
Бо офіційний Бухарест і не приховує свого наміру поглинути Молдову. Із часів горбачовської «перестройки» й досі Румунія здійснює відповідні заходи з його реалізації. Тобто ті в Україні, які наполягають на приналежності Придністров’я до Молдови, насправді віддають Придністров’я Румунії, яку безумовно тішить перспектива отримати плацдарм на українському березі Дністра (Трансністрію). Схоже, румунська еліта вирішила використати ослаблення України внаслідок російської агресії для відновлення своєї експансії на Схід. Адже – більше земель – більше підданих – більше податків – більше прибутків. Типове мислення середньовічних феодалів-землевласників, яке в новітні часи оформилося в імперошовіністичну теорію «Великої Румунії».
Теорія створення «Великої Румунії» шляхом відторгнення суміжних українських, болгарських та угорських земель постійно присутня в румунській зовнішній політиці. До розробки концепції «Великої Румунії» залучалися провідні румунські історики Н.Йорга, К.Джуреску, А.Ксенополь, І.Ністор та інші. Їх зусилля були скеровані на пошук «аргументів», які підтверджували б етнічні, історичні й географічні «права» Румунії на всю територію Трансільванії, Добруджі, Буковини, Бессарабії, Південно-Західної України. Ця ідея широко пропагувалася і всередині країни і за її межами.
Особливо приклався до розробки цієї концепції І.Ністор. Спекулюючи на окремих історичних фактах, у своїх працях «Історія румунів Трансністрії», «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень за Дністром», він активно просував ідею, що за Дністром — на теренах України — лежать виключно землі румунів, на які вони мають «абсолютне право».
Для реалізації теорії «Великої Румунії» офіційний Бухарест уклав союз із гітлерівською Німеччиною і на її боці взяв участь у російсько-німецькій війні 1941 – 1945 років. Румунські війська повторно окупували Бессарабію і Північну Буковину, а після тривалої облоги захопили Одесу. Тут було встановлено жорстокий окупаційний режим. Корінне українське населення зазнавало грабежів і знущань.
У серпні 1941 р. Гітлер дозволив румунському диктатору І. Антонеску, в обмін на подальшу участь румунської армії у військових діях проти СРСР, створити на українських землях між Дністром і Бугом так звану румунську провінцію Трансністрія (Задністров’я) площею 40 тис. км2 і населенням 2,2 млн. чоловік.
Хоч Німеччина дозволила своєму румунському союзнику лише тимчасово адмініструвати Трансністрію, на засіданні уряду 26 лютого 1942 р. кондукеторул І.Антонеску заявив: «Я не схильний випустити з рук те, що придбав. «Трансністрія» стане румунською територією, ми її зробимо румунською і виселимо звідси все чужонаціональне населення. Ми маємо створити життєвий простір для румунів».
Лише військова поразка німецького вермахту влітку 1943 року та відступ її румунських союзників на Захід унеможливили реалізацію нелюдських планів етнічної чистки окупованих румунами українських земель від автохтонів-українців.
У 1944 р., коли російські війська вступили на територію країни, Румунія визнала свою поразку і приєдналася до антигітлерівської коаліції. «Перестрибнувши» в останній момент у табір переможців, румунська правляча верхівка уникнула воєнного трибуналу.
У повоєнні часи в румунській літературі тема «румунських земель України» притихла. У 40 – 80-х роках ХХ ст. більше писали про участь Румунії в антигітлерівській коаліції. Однак комуністичний лідер – Н.Чаушеску – все ж піднімав тему Великої Румунії, хоч і не так голосно, як його напівфеодальні попередники.
Частково реалізувавшись у перші десятиліття XX ст., концепція «Великої Румунії» нині переживає свій ренесанс, маскуючись, до пори до часу, під різні євросоюзні та євроатлантичні проекти.
Зовнішньополітичні інтриги Румунії щодо Молдови відіграли не останню роль у виникненні Придністровського конфлікту. Не без впливу румунських емісарів 27 серпня 1991 р. парламент Молдавської РСР прийняв закон № 691 «Про декларацію про незалежність», який оголошував що не має юридичної сили закон 2 серпня 1940 р. «Про утворення союзної Молдавської РСР, підкреслюючи, що “не запитавши населення Бессарабії, півночі Буковини та області Херца, насильно захоплених 28 червня 1940 року, а також населення Молдавської АРСР (Задністря), утвореної 12 жовтня 1924 року, Верховна Рада СРСР, у порушення своїх конституційних повноважень, прийняла 2 серпня 1940 року закон «Про утворення союзної Молдавської РСР». Але саме цим законом 1940 року МАРСР була приєднана до Молдавської РСР. Логічно припустити, що одним із наслідків скасування цього закону автоматично стало й скасування згаданого «приєднання». Однак, ймовірно не без впливу румунської сторони, керівництво новоствореної Молдови взялося силою примушувати Придністров’я залишитися у її складі. Та похід молдовської поліції на Тирасполь і Бендери провалився. Водночас невдачею закінчився й візит І.Смирнова у 1991 році до Києва, де він пропонував Президентові України Леонідові Кравчуку приєднати Придністров’я, етнічний склад якого на 70 відсотків складали тоді українці, до України. Хоч він пропонував зробити це не свавільно, а згідно норм міжнародного права, шляхом референдуму: «Якщо вирішить народ бути з Україною, значить так тому і бути!»
Важко нині сказати, що вплинуло на таке рішення офіційного Києва: вплив російського лобі, яке, намагаючись зміцнити свій вплив у Молдові, певний час намагалася врегулювати Придністровський конфлікт на користь Кишинева, хворобливе бажання сподобатися чиновникам Євросоюзу своєю «поміркованістю», а, точніше, безхребетністю у визначенні й відстоюванні національних інтересів, зокрема й перед Румунією. Адже ця держава всі роки незалежності України вела відверто ворожу політику щодо нашої держави. Про це свідчить і конфлікт довкола острова Зміїний 2004 – 2009 років, і конфлікти в дельті Дунаю, і конфлікти з приводу викидів важких металів з румунських шахт у річку Тиса, яка протікає через територію Угорщини, Словаччини і України і т.д і т.п.
В основі східного вектора зовнішньої політики сучасної Румунії лежить та ж, відома з часів Антонеску, концепція об’єднання всіх «румунських історичних провінцій в «унітарну мононаціональну державу», причому українські землі північної Буковини і півдня Бессарабії розглядаються як частина «Великої Румунії». Цій меті підпорядковане і стимулювання сепаратизму в регіонах України з компактним проживанням румуномовної національної меншини. Емісари з Румунії розповсюджують між громадянами України, що проживають в прикордонних областях, румунські паспорти. Так вони намагаються штучно збільшити чисельність румунської меншини в Україні для її подальшого використання у власних інтересах.
У Румунії створена радикальна молодіжна організація «Ноуа Дряпта» («Нові Праві»), члени якої вважають себе послідовниками «Залізної гвардії» – формування, що у 30-х роках сповідувало фашистські ідеї та існувало на теренах Румунії. У статутних засадах «Нових Правих» серед інших цілей окремим пунктом виділено боротьбу за «повернення Румунії території Бессарабії та Північної Буковини». Подібні погляди сповідують члени інших румунських громадських об’єднань: «Бессарабія – румунська земля», «Акція 2012» й інші. Цікаво, що в своїй антиукраїнській діяльності вони солідаризуються з російськими «євразійцями» О.Дугіна й іншими московськими екстремістами.
Все це мало би привернути до себе увагу офіційного Києва і змусити його до відсічі агресивним діям румунської сторони. Але хто буде робити: неукраїнці у вищій владі України, для яких наша земля є лише місцем особистого збагачення всіма, без винятку, способами, чи «вишивані» горе-патріоти, ідеалом яких є власний феодальний хутір з кріпаками-односельцями, а не потужна й авторитетна на міжнародній арені держава з високим рівнем добробуту всіх її громадян?
Кажуть, що «вустами дитини промовляє Бог». Якось моя мала дитина попросила мене підібрати їй у бібліотеці книжки для читання. Вибір україномовних книжок там був там невеликий. І в числі інших я запропонував їй прочитати «Румунські народні казки», видані українською мовою. Згодом дитина мене запитала: «А чому румунські народні казки так схожі на українські?» І я відповів: «Бо румуни – це одне з українських племен, якому хитрі книжники з Трансільванії силою нав’язали зліплений нашвидкуруч жаргон, дали видумане ім’я і змусили у все це повірити. Але не змінився землеробський спосіб життя цих людей й відповідна ментальність. Що й відобразилося у фольклорі».
Я не згідний з тими, які виступають за приєднання Придністров’я до Молдови. Це – частина української етнічної території і повинна, врешті, повернутися до України. А Молдові, можливо, слід допомогти повернути її західну частину, щоб румунсько-молдовський кордон проходив не по річці Прут, а, принаймні, по річці Серет. З огляду на схожий спосіб життя, ментальність і спільну історію Україна і Молдова могли б вибрати якусь більш тісну форму міждержавного співжиття. І румунський трудящий народ, розігнаний своєю владною верхівкою по заробітках у країни Євросоюзу, міг би над цим теж задуматися.
Євросоюз, кажете, буде проти… і НАТО теж, і ООН теж, і дядько «Байда», і тітка Камала, і ще хтось там теж…Так… А я можу додати до цього переліку ще СЕАТО, СЕНТО, Антанту, Священну Лігу, Перший Афінський морський союз та ще купу різних «міжнародних» трупів. І де вони?
Воєнно-політичні союзи укладаються і розпадаються. А рідна земля – залишається. Якщо про неї дбати.
Офіційному Києву не слід забувати, що турбота про закордонних українців є складовою частиною зовнішньополітичної програми України. І що Придністров’я – це українська етнічна територія, де, за умови її повернення до рідної хати, цю турботу найлегше було б проявити. Адже, словами Т.Шевченка, «…в своїй хаті своя й правда, і сила і воля».
P.S. Коли стаття вже була написана, в українському інформаційному просторі з посиланням на румунський телеканал Digi24 та газету România liberă з’явилося повідомлення, що сенаторка парламенту Румунії Діана Шошоаке подала законопроект, який, фактично, пропонує денонсувати договір про добросусідство і співробітництво офіційних Бухареста і Києва. Шошоаке відкрито закликає до анексії територій України.
Зокрема у змінах до закону 129/1997 про ратифікацію документа вона пропонує таке: «Румунія приєднує історичні території, які їй належали, а саме: Північну Буковину, Герцу, Буджак (Кагул, Болград, Ізмаїл), історичний Марамуреш та острів Зміїний».
Ось так нам майбутній “партнер” по Євросоюзу! Як у народі кажуть: “Лише дай йому один палець — відкусить всю руку!”
Сергій Рудюк
