Громадський сектор Євромайдану
Чоловіка в Україні не було, та й сама я того вечора вже мала збирати речі, щоб 19 лютого вилетіти до нього в Тбілісі…. Так хотілося відпочити….
Зранку, збираючи дітей до школи, яка знаходиться на вулиці Лютеранській, відганяла від себе нав’язливі думки, що мабуть краще дітей не везти в центр міста ….
Про пішу ходу до Верховної Ради було оголошено ще за кілька днів до неї. Визнаю, потай все ж таки покладала надії ні ту ходу – дуже хотілося прориву, перемоги… Але ж не такою ціною!!!!
Вже в офісі, близько 11 години ранку прочитала стрічки новин. Сутички на Інституцькій і Шовковичній, газ і шумові гранати, снайпери на дахах будинків – так близько до школи…
Подзвонила мамі, попросила приїхати і чекати на платформі станції метро Льва Толстого, а сама з колегою побігла до школи евакуювати дітей…. Паніки не було, а було якесь заціпеніння. При цьому, дії були чіткі. Дивно, все ж таки влаштовані люди – ніколи не знаєш, як реагуватимеш на небезпеку. Особисто я не можу зарахувати себе до сильних , безстрашних, рішучих…
Вибухи було чути вже від Шота Руставелі. На Бессарабській площі від ляскоту шумових гранат підкошувались ноги. Було видно чорні стовпи диму.
На диво, вулиця Лютеранська була пустою, спокійною, залитою сонцем – взагалі то був дуже теплий і сонячний день, справжня весна, яка абсолютно не пасувала до подій в центрі міста….
Не пам’ятаю, як під гору забігли в школу. Вестибюль, перерва, повно дітей, все буденно – крик і веселощі. Охорона як завжди не пропускає. Намагаюсь додзвонитись дітям і класним керівникам. Якщо класний керівник молодшого сина відпустила без питань, то іронію класного керівника старшого треба було ще вгамувати – школа була не попереджена про загрозу життю дітей, а вчителям не йнялося віри, що події можуть розвиватися за настільки кривавим сценарієм…
Я точно була першою, хто забрав своїх дітей. Пізніше бачила, що деяких дітей батьки забирали зі школи вже після 4 години вечора, коли метро вже було зачинено. До слова, співробітничків КМДА було розпущено додому відразу по обіді….. Цинізму влади не було меж!
В офісі не сиділося. Перші атаки на Майдан вже відбулися. Близько 15:00 стало відомо про штурм Майдану, запланований на 18:00. Побігли на Майдан. Картина була сюрреалістична… Повний Майдан людей. Захід сонця. За монументом Незалежності згарище. На схилах біля Жовтневого на сонці виблискують щити і шоломи силовиків. На Майдані характерний запах газу і диму. На Інституцькій, де ще вчора були барикади – теж щільний заслін з щитів силовиків…
Очі людей, які збиралися на Майдані не забуду ніколи – жодного страху, можливо, занепокоєння і питання: “Невже вони на це підуть?”.
Моя колега пішла на розвідку до Профспілок. Я заклякла біля Головпоштампту – влізла в фейсбук (мобільний інтернет працював). Дізналися, що потрібні вода, молоко і лимони. Почали згадувати, де є найближчий магазинчик – Лютеранська…
Вхід до метро Хрещатик вже встигли забарикадувати – ходили чутки, що звідти теж може вийти беркутня. Намагаємося вийти на Лютеранську через незабарикадований вузький прохід за будівлею-входом до метро Хрещатик. Хлопчики, які на Хрещатику продавали каву з яскраво рожевої машини-равлика намагаються витягти цю машину через той же прохід – застрягли, все одно тягнуть… Чекаємо…. Навколо сміх, хоч і дуже напружений, тих, хто спостерігає за нервовою метушнею хлопчаків. Пропонуємо залишити машинку в дірці, як барикаду…. Ні, подряпали, але все ж таки витягли…
Швидко, як тільки можемо, йдемо наверх по Лютеранській. Як вже писала вище, зустрічаємо кілька дітей з батьками, що йдуть зі школи. В малесенькому магазинчику повно таких як ми. Встигли набрати корзину лимонів, пакетів з 10 молока і дві великі пляшки води… Моя колега прибігла від каси назад – якісь хлопці запропонували допомогу (хлопці явно не київські і без грошей). Беремо ще кілька великих пляшок води… Тягнемо все до Профспілок….. Хлопці біжать за нами слідом. По дорозі під сценою зустрічаємо Балогу (хто не знає, колишній Міністр надзвичайних ситуацій у 2010, колишній голова секретаріату президента-бджоляра)– невеликого зросту, з папіроскою в руці, спілкується з людьми, хоч виглядає досить спокійним, рухи видають знервованість …
Зі сцени весь час просили жінок покинути Майдан – ніхто не рухався. Підійшли до монументу Незалежності, обійшовши його зліва, пішли в напрямку вулиці Інститутської. Навколо згарище. Чоловіки дивляться на нас як на ідіоток – видок у нас іще той: платтячка, чобітки, тоненькі колготочки – офісний планктон у дії… Ані тобі касок, ані масок. Але ніхто не коментує і не вмовляє звідти йти… Німе питання в очах: “Дєвочки, Ви взагалі адекватні?”
Десь до 7:30-7:40 простояли на Майдані. Оголошеного штурму не було. Всі вдивлялися один в одного з явним напруженням – зусібіч чекали тітушок і провокаторів… Страшно змерзли, бо, як писала, були у офісному одязі. Я ніг просто не відчувала – одягла новісінькі напередодні куплені осінні чобітки – готувалася до зустрічі, що повинна була відбутися вдень… Вирішили погрітися у колеги вдома – на Круглоуніверситетській.
Йти було страшно – начитались страшилок в медіа, але тітушок так і не зустріли – прилеглі вулиці як вимерли. Взагалі ця революція, особливо під час активних дій, дивувала тим, що за кількасот метрів від Майдану плинуло звичне життя. Мене це просто вбивало і дратувало – готова була кидатися і видряпувати очі всім всміхненим і зайнятим своїми справами перехожим на київських вулицях, а особливо в магазинах. Таксисти (не всі) – це окрема історія. Взагалі, моїй агресії не було меж…. Каюсь!
Пройшовши дворами через ліцей, вийшли на Круглоуніверситетську. Тиша, ні душі, волають сирени швидких…. Навпроти мого колишнього офісу стояв якийсь джип. В нього люди в формі лікарів намагались всадити пораненого. Ще одна група лікарів стояла і спілкувалась з явно не київським дядечком, якого за його ж словами побив беркут. Підійшли, спитали, чи потрібна допомога. Дядечко почав розпитувати нас, яким шляхом потрапити на Майдан і чи немає по дорозі беркуту…. Після кількох наших запевнень, дядечко якось непомітно розтанув… Лікарі, попросили винести води, щоб помити руки…… Поки збігали за водою, вони всі вже кудись щезли, як і не було…. Вулиця стала зовсім пустою….
На сходах до квартири колеги отримала sms від чоловіка про БТРи збоку Європейської – 19:52 – і з закликом “Уйди оттуда!!!”. 19:55 – sms про початок штурму – у мене вперше за цей час почалася паніка! На Майдані залишались співробітники…. Що відчувала, спостерігаючи за кадрами в телевізорі не пам’ятаю…. Отримали sms від співробітників – в безпеці… Далі просто заціпеніння і пустота…
О пів на 11 вечора зі ступору вивів дзвінок колеги, яка була під лікарнею в Лабораторному провулку – потрібні були знеболювальні, кровозупинні препарати та шовний матеріал… В аптеках біля лікарні вже нічого не було…
Швидко одяглися і вибігли. Для захисту від тітушок схопили… увага… по літровій скляній пляшці з-під молока наповненій водою… Зараз розумієш, який то був брєд, але ж бит у нас не було, а інформація в медіа про безлад на вулицях робила своє. Інстинкт самозбереження працював як міг – схопили те, що було під рукою, запакували в пакети, якими можна було розмахнутись і добряче вмазати тітушці по мордяці або ще по чомусь… Вийшли на вулицю, а там всі наші…. Щастя…
Довго стояли в черзі в аптеці на Бессарабці. Забрали все що там було. Вирішили спробувати і попросити допомоги у таксистів, що стояли біля ринку… Перший же з них швидко погодився довезти і безкоштовно….. Пробка до лікарні починалася на прилеглих вулицях. Хтось з тих, хто приїхав на допомогу, на перехресті біля лікарні регулював рух.
Біля лікарні повно людей. Пробитися до входу важко. Зустріли Чорновола – мабуть займався координацією. Весь час підвозили поранених. Тих, кому надали першу допомогу, відправляли по іншим лікарням, або по домівках. Купа волонтерів відвезти, куди скажуть, або забрати до себе.
Запам’ятався чоловік років 45 з пораненням ока. Його вивели з лікарні під руки і мали завезти в Жовтневу в офтальмологію. Він впирався і з криком вимагав повернути його на Майдан – мовляв, чекав цього більше 90 днів…
Вивезли труп молодого чоловіка…. Нема слів… Комок!
Так зустріли новий день.
19 лютого:
Колега, яка і закликала нас приїхати в лікарню підвезла назад до Бессарабки. Київ не спав – машин було сила-силенна…. Ми з пляшками в руках вирішили пройтися Хрещатиком і зайти на Майдан….. Нащо нам пляшки, Бог знає, всюди були наші… Але руки не випускали пакет! Штурм тривав. Всюди стомлені очі чоловіків…. Дехто спить просто на землі… Жінок немає, або ми їх просто не бачили…
На Майдані дуже близько підійти не наважились – стояли метрів за 30-40 від сцени…. Лунали сирени швидких, ляскали вибухи гранат, дихати не було чим. По дорозі назад, вже майже на виході з Майдану біля Головпоштампту прямо повз наші носи пролетіла шрапнель і зашурхотіла по дверях туалетів і стіні будівлі. Самооборона не зразу зрозуміла, що то було…. Коли до всіх дійшло, стало лячно….
Початок другої години ночі. Пам’ятаю страшну нудоту і важкість у ногах. Вирішила викликати таксі і поїхати додому – хотілося лягти. На диво, машину подали дуже швидко і за 15 хв я вже була вдома. Трохи заснути вдалося тільки о пів на 5 ранку – телевізор не виключала. О 6:30 чомусь підскочила – картинка на екрані незмінна, хіба що світанок… Нудота не відпускала…. Прокинулись діти – перелякані, занепокоєні…. Побігли до телевізора. Мама казала що звечора не могла їх вкласти – весь час сиділи біля екрану….
Майдан SOS просив про їжу. Побігла в супермаркет…. Полаялася з товстою касиркою, яка обговорюючи Майдан сказала, що вони нікуди не підуть, бо всіх по одному постріляють і “всьо равно по його [Яника] буде”…. Нерви здали, накричала на неї, обізвала болотом. Каюсь!
Як готувала, не памятаю…. Протягом години видзвонювала таксі…. Машин не було…. Схопила пакети, великий термос з кавою, ключі від своєї машини і вибігла на вулицю… Вже в ліфті зрозуміла, що за кермо сісти не зможу – нудота і тремор по всьому тілу могли призвести до нікому непотрібної жертви… Driver з мене і при хорошому самопочутті, чесно кажучи, нікудишній!
Почала ловити машини… Водії кількох машин, почувши слово Бессарабка/центр, сахалися як від хворої. Я їх матюкала на все горло… Каюсь! Крім того, могла ж і в п’ятачок отримати! Тільки потім це дійшло…
Нарешті, служба таксі підтвердила виклик…. За 20 одинадцята я вже їхала по Бажана в напрямку Південного мосту… Щастя…
Проїзд на Бессарабку по Басейній перекрито – гаїшники з автоматами …. Моя подорож закінчилась на розі Еспланадної/Басейної. Зателефонувала колезі – домовились зустрітись біля Il Patio на Бессарабській площі…. Схопила пакети – потягла… По дорозі – аптека, забрала останній шовний матеріал.
На Майдан вийшли з боку Прорізної… Яскраве враження від польових шпиталів біля МсDonalds. Зайшли до одного з них, запропонували лікарям їжу. Спочатку відмовлялись, але дізнавшись що маємо заварну каву, погодились. Поставили термос на стіл і почали розливати, роздавати ще теплі яйця і сосиски з бутербродами…. Тут нас і застав хірург – накинувся, що розклалися на столі для операцій – а хто ж знав, що звичайний стіл, це стіл для операцій … Почали прибирати, витирати, лікарі підключилися…. Хірург повернувся: “А кава у вас справжня?”. Взяв стакан, бутерброд – вперше посміхнувся…. В горлі комок… Нема слів…
Пішли вглиб Майдану годувати інших… Чорні обличчя, серйозні очі…. Молодий священник на стільці – дуже втомлений, але очі посміхаються…. Пропонуємо їжу – відмовляється…. На клумбі купка простих чоловіків, дуже бідно вдягнених. Одному з них добрих 80. Пропонуємо їжу. Наймолодший звертається до старого: “Батьку, ви ще нічого не їли сьогодні”… Сухенький дідок невпевнено тягнеться рукою в пакет з ще гарячими сосисками…. Комок….
Ще купка досить молодих чоловіків… Спочатку відмовляються, потім почувши, що їжа гаряча, беруть і починають загравати…. Жартуємо з ними… В цей час зовсім поруч горить будинок Профспілок. Лопаються вікна і скло сиплеться до низу. Десь зовсім-зовсім близько щось вибухає…
Підходимо до сцени ззаду…. Трійця – дуже гарний високий хлопець років 30 і двоє дівчат пакують коктейлі Молотова. Біля них купа пляшок…. Страшний запах газу і бензину, від чого всіх їх страшенно нудить – всі прояви на асфальті… Їсти не хочуть, каву беруть з задоволенням….. Як сказала потім моя колега, відірвати очі від процесу приготування коктейлів не було сил… В цьому було таки щось магічне. Але часу не було… Крім того, моя нудота, яка не проходила ще з ночі не давала мені можливості довго стояти на місці…
Лунають сирени машин… З криком носять поранених в бік Михайлівської…
Ще одне яскраве враження за день – дівчина-лікар років до 25… Розклала ліки на клумбі за сценою для першої медичної допомоги при легких пораненнях… Повний макіяж, довгі вії, каска. Стоїть на лінії, де її вже не захищає сцена від куль… В очах спокій. Згоджується на каву і дякує…. Комок!
Йдемо назад. В нашому напоєному кавою госпіталі кипить робота – тяжкопоранений на столі… Недалеко від того місця зустрічаємо колегу – з самого ранку організувала роздачу їжі. Робота кипить: розкладається по тарілках каша з тушонкою, ріжеться ковбаса….. Залишаємо одноразовий посуд і їдемо за шовним матеріалом і пінцетами до оптового постачальника – аж у Вишневе…..
Вперше з часу токсикозу в період вагітності мене закачало в машині…. Ледь доїхала від Вишневого до парку Шевченка… Тягну пакет до Михайлівського, де знаходиться основна хірургія Майдану… Ноги ледь пересуваються. Думка одна, якщо зустріну тітушок (а про тітушок на Володимирській і Михайлівській в той день писав чи не лінивий) навіть крикнути не зможу… Натомість біля СБУ зустрічаю самооборону… Щастя.
Михайлівський. Повно людей. Організована метушня. Всі щось тягнуть туди і назад. Лунають сирени швидких. На подвір`ї теж купа людей. В когось питаю, де хірургія. Бреду туди. Вистоявши в черзі віддаю пакет… Повертаюсь, бачу священників в касках… Комок! Просто плачу!
Через чергу і поток машин ледь вийшла з подвір’я. Вирішила зайти в польові госпіталі і спитати, чи ще щось потрібно. Йду вниз по вулиці Михайлівській… Маленька худенька дівчина разом з якимось дядьком займаються бруківкою: він видовбує і розбиває її молотком, а вона складає її до мішків… Зупинилась, приєдналась, хоча сил після безсонної ночі не було…. Після хвилин 20 нашої роботи – зупинився молодий симпатичний хлопчина і сказав, що ми все неправильно робимо. Прочитав нам цілу лекції щодо розміру каміння. Великим важко поцілити [в ментів]… Вивертаємо все назад, розбиваємо на менші шматки… Чомусь пам’ятаю, що дівчина весь час щось тріщала. Голос був противний і пискучий… Пам’ятаю, майже кожному камінчику бажала, щоб той полетів до цілі… Чомусь не спитала, звідки дівчина, але зробила висновок, що зі Львова. Мені було погано, дівчина (її голос) мене дратувала, хотілося лягти…. Ще за кілька хвилин невідомо звідки набігло купа люди… На цьому я вирішила покінчити з бруківкою і піти до шпиталів… Там мені підтвердили, що поки все мають….
О пів на п’яту вечора. Вирішила піти додому – дуже хотілося спати…. Нудило…
20 лютого
Ранок. Чекала на приїзд чоловіка… Далі день якось пам’ятається смутно… Страшні черги в магазинах – люди як подуріли: гребли все і по кілька екземплярів…. Як борошно, то мінімум пачки три. Явно не на Майдан….
Ледь вистояла зі своїм запасом для Майдану. Дратувалась дурнуватою панікою…. Яскрава картинка – жіночка жлобського виду з чоловіком і сином років 15… Напакували купу всього – це все в процесі стояння в черзі… Туди-сюди, туди-сюди… Хотілося стукнути… Останній ривок – 2 пляшки горілки… В голові – щоб ви вдавились, скоти! Каюсь!
Знову накупила продуктів, наварила літрів з 10 супу… Годині о другій, коли врешті до нас змогла доїхати мама, поїхали на Майдан… Віддали суп в КМДА… Дівчатка дуже раділи…
Забрали колегу і поїхали шукати сотника з 4 Козацької сотні… Зібрали для його сотні трохи грошей….
Сотник був з Хмельницького. Як ми зрозуміли, був свідком розстрілу людей під Хмельницькою ОДА, що стався на початку тижня… Весь час провів на Майдані, а перед цими подіями поїхав трохи перепочити…В середу, ледь доїхав до Києва… Подзвонив, був десь у Михайлівському – втомлений, розбитий. Кілька з його хлопців за ранок було вбито….
Виконавши місію, їдемо за каністрою в гараж і на пошук шин… Тричі завозимо хлопцям бензин… По смітниках шукаємо шини – в “прілічних мєстах” їх вже розібрали… Налагоджуємо контакти з місцевими псами – шкодую про викинуті вранці кісточки від бульйону….
Яскравий момент за день – підвозили від ЦУМу хлопця на вулицю Костянтинівську. Юнак років до 25… Родом із Сімферополя, але вже 18 років в Києві… Російськомовний. За його словами брав участь у діях на Інституцькій. Мав побиту спину і страшний біль у попереку…. Показував відею з побитим дядьком на Інституцькій: з голови просто тече кров, рвота… Той дядько помер…. Дивилась, а думка одна, як цей хлопець з усім цим житиме? Він не задумуючись почав показувати це відео мені…. навіщо? Але сказати йому було нічого – я просто дивилась…. Таких як він буде багато після цієї війни – це проблема, з якою потрібно працювати вже зараз, щоб запобігти ще більш загрозливим її проявам потім.
