Десь на початку лютого 1953 р., коли мене етапом з ленінградської пересильної в’язниці везли на Воркуту, на одній із зупинок привезли дідуся у наш зеквагон. Помістили його у сусідньому “купе”, де бушували рецидивісти. Зустріли новенького гарячими матюками, запитували: “Ти хто? Батько Махно?! Ану-ка давай хлєб і сало”. Почувши відповідь: “Хлопці, у мене сала нема, я його давно вже навіть не нюхав, а не то що їв”.
-Какой же ти хахол, что сала не їв?
Давай діда тормосити. Я всю цю розмову чула через стіну. Слухаю, що ж то дальше будуть з ним робити. Наказують роздягатись. Дід на милість Божу просить, що йому дуже холодно, бо він вже старий. Прохання не помагають.Чую, що діда вже повалили на підлогу купе і знімають штани, регочуть. Мене пройняв страх. Конвой, який доходив тільки до моїх загратованих дверей, уваги не звертав, що ж то робиться у сусідній камері. Я йому крикнула, що там убивають людину. Він підійшов і сказав: “Всьо, дверь завесілі…”
Раптом як свисне, відразу прибігло декілька солдат разом з начальником конвоя. Старший скомандував: “Бистро несітє наручнікі”. Моментально відкрили двері до камери, витягли діда напівголого, а насильників закували і десь потягли у другий кінець вагону. Старший дуже сміявся з нещасного діда. Говорив, що якраз почав читати дідове “дело”, бо воно не запечатане, а тут поступив сигнал від вартового і все перервав. Дідусь почав одягатись у коридорчику, а начальник конвоя глянувши на мої двері сказав: “Поблагадарі деда єту бандеровочку, она вовремя указала конвою на твойо купе, что там тчо-то неладное творітся”. Старенький щиро подивився у мій бік кажучи: “Спасибі тобі моя доцю, нехай Бог береже тебе від усього злого.”
Солдати питали скільки йому років, а він відповів, що вже 75 років. Старший конвой почав підсміхатись з дідуся говорячи: “Что дєд, хотел пошутіть с нашім велікім вождьом? За то получіл дєсятку, да?”
Старенький усміхаючись жартував, що йому після тої “десятки” буде тільки 85 років. Його назад помістили туди, звідки недавно витягли. Він вже сидів сам, так як і я. Дверей до нього не закривали, натомість мої були на великому замку закриті і тільки через “кормушку” передавали кип’яток. Два рази виводили в туалет. Дідуся поїли гарячим чаєм, чи водою, бо він дуже трясся. Потім чую, як старшина почав питати: “Ану-ка дєда раскажі, ково ти оставіл вместо себя за сторожа?”
Почалась “сповідь”: “Знаете гражданін начальник, а було це все так. Я довгі роки працював сторожем на конюшні й заодно доглядав за породистими кіньми. Це все було зроблено для показу вищому начальству. Інші робочі коні дохли на ходу від роботи і голоду. Їх списували як непотріб. А ось цих, що я доглядав, то треба було берегти, як ока в чолі, бо могли приписати тобі “вредітєльство”, коли кінь падає. І ось одного дня мене попередили, що має прибути велике начальство на огляд коней. Має бути чистота і порядок. Це все я зробив. Приїхав голова колгоспу, привіз великий портрет Сталіна. Почепили ми його над дверима конюшні. Прикрасили різнокольоровими лампочками, коли приходив вечір ці лампочки включали і вони освітлювали вхід до конюшні. Ця треніровка робилася десь з тиждень. Я навіть до дому не ходив, ночував там. Все сподівався, що ось-ось навідається начальство, а мене немає. І одного разу все-таки я десь пішов. На мою біду приїхало декілька машин з високопоставленим начальством, а мене немає. Давай мене шукати, найшли, бо я був у магазинчику, купував хліб. Голова як налетів на мене: “Ах ти, такий-сякий, де лазиш?” Кажу, що їсти захотів, та й пішов у магазин по хліб. Ця відповідь його не влаштовує і давай мене лаяти знову різними нецензурними словами. Знову питає, а на кого ти лишив конюшню, а я возьми та ляпнув, що у мене є другий сторож і показав на портрет Сталіна.Той аж побілів, а я дурнисько собі з того нічого не роблю і почав сміятись. Кажу тим начальникам, що від коли повісили портрет дорогого вождя, то ніхто не заглядає сюди, бо бояться. Предсєдатєль почав вимахувати руками кричучи:”Вот гдє спрятался врєдітєль советской власті, треба провчити його, щоб другі знали і боялись.” Начальники поїхали, а на мене завели “дєло”.Через пару тижнів мене почали викликати на допит. Все допитувалися, а може мене хтось намовив так говорити. Кажу, що ні, бо я собі так пожартував сам.Через місяць мене забрали таки з тої конюшні у тюрму. Декілька раз, ще викликали на допит і сказали підписатись, що я винний і прошу пробачення, що більше не буду так говорити. Я підписався і чекав, що мене відпустять.Та ба, а мене потягли на суд в наручниках, як якогось злодія. Думаю, що суд буде справедливий і відпустять мене.Та де там, мені пришили політику, що я є враг народу і займався агітацією протів совєтскої влади. Доказую, що син пропав на фронті безвісті, а брат загинув.То ж який я ворог? Нічого не помогло, дали “десятку” і сказали: “Поїдеш діду чесною роботою іскупать свою віну!”
Дідусь тяжко зітхнув, а старшина заспокоїв його словами: “Так дєд, нас учат всю жізнь, а ми уміраєм всьоравно дуракамі”.
Якось стало на диво тихо у вагоні. Лише чіткі кроки вартового вичисляли час…
Мені якось стало ніяково. Дуже жаль стало цього вже немолодого чоловіка. Цю історію можна було б назвати іронією долі? Подібних доль за часів панування тоталітарного режиму було безліч. Одну з яких описала і я.
Сорочак-Малишевська Галина.
22 травня 2002 р.
Галина Сорочак-Малашевська, позивний “Надія Хміль”, з весни 1943 р., у підпіллі, член ОУН, медсестра та друкарка в рядах УПА. Весною 1952 року, внаслідок провокації та зради потрапила до рук КГБ (м.Рівне). Криївка була закидана газовими шашками, поранена та без пам’яті опинилася в руках озлобленого ворога.
Засуджена військовим судом на 25 років позбавлення волі, у трудових таборах. Термін відбувала у м.Воркута.
“Надія Хміль” жертовно присвятила своє життя на боротьбу за незалежність України.
