2018 рік для просвітян Полтавщини позначений двома знаковими датами. Це і 150-річчя з часу заснування товариства «Просвіта», і 100-річчя організаційного оформлення Полтавської обласної структури «Просвіти». У квітні 1917 року відбулися установчі збори Полтавської міської «Просвіти». У добу Української Центральної Ради осередки «Просвіти» запрацювали по всій Полтавщині. А перший губернський з’їзд «Просвіт» відбувся сто років тому – у травні 1918 року. З нагоди цих поважних дат розпочинаємо публікацію цілої низки історико-краєзнавчих матеріалів.
«Історія «Просвіти» на Полтавщині» у 1905-1916 роках: перші спроби легалізуватися, заснування і діяльність Українського клубу
Полтавське губернське присутствіє: «відкриття «Просвіти» загрожує громадському спокою»
Упродовж століть Російська імперія заперечувала існування окремого українського народу, нищила українську мову, культуру. Однією із форм опору колонізаційній політиці стала поява товариства «Просвіта» у Наддніпрянській Україні. На початку ХХ століття тут почали створюватися «Просвіти» як неурядові культурно-просвітницькі організації, які згодом стали центром національного життя українців. Активну участь у діяльності брали видатні діячі української культури – мовознавець Борис Грінченко, етнограф і письменник Олена Пчілка, історик Дмитро Яворницький та інші. Українські інтелектуали підросійської України прагнули поширити досвід однодумців із Галичини, де у Львові ще в 1861 році заснували «Просвіту» як громадську організацію, покликану відроджувати національну свідомість українського народу.
У 1904-1905 рр., після ганебної і нищівної поразки у війні з Японією Російська імперія «дала тріщину». Втім, прагнучи зберегти імперію, свою владу й унеможливити народні виступи, самодержавство вимушене було піти на незначні косметичні зміни у питанні прав і свобод. Серед них Указ царя про свободу заснувань громадських організацій. Цим скористалися діячі українського культурно-просвітницького, національно-визвольного руху, який отримав нагоду організаційного оформлення. Зокрема, у Києві й багатьох інших містах Центральної й Лівобережної України «Просвіти» були зареєстровані вже у 1906 році. Приміром, видатний письменник і громадський діяч Михайло Коцюбинський створив, очолив і зареєстрував разом із колегами Чернігівську «Просвіту» якраз у 1906 році.
Архівні джерела засвідчують: перша спроба легалізувати «Просвіту» на Полтавщині теж датується 1906 роком. Однак намагання полтавської інтелігенції виявилися марними, оскільки на Полтавщині російський імперіалізм утискував все українське особливо жорстко, адже окупаційна влада після трагічної для українців Полтавської битви і невдалого воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи постійно позиціонувала Полтаву як «город русской слави». Отож, 21 червня 1906 року Полтавське губернське присутствіє відмовило українській інтелігенції Полтави в реєстрації статуту «Просвіти». У книзі «Полтавщина в перший рік Української революції» кандидат історичних наук з Полтавського національного педагогічного університету Віктор Ревегук оприлюднив промовисту цитату з цього імперського документу: «Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ, вважаються в нинішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликати безпорядки, а ще до того ж Малоросія становить частину однієї Великої Російської держави і про розбудження національної й політичної свідомості малоросійського народу в той час не може бути й мови, відкриття товариства «Просвіта» загрожувало б громадському спокою, Полтавське губернське присутствіє постановило не реєструвати товариство «Просвіта».
Кого ж так злякались окупанти?
Офіційної реєстрації «Просвіти» у Полтаві домагалися Микола Дмитрієв та Панас Якович Рудченко (літературний псевдонім – Панас Мирний). Життя і літературна спадщина просвітянина Панаса Мирного вивчаються у навчальних закладах усієї України. Полтавський музей цього українського прозаїка і драматурга є одним із найбагатших в Україні за кількістю експонатів. Близько тисячі речей, книжок, документів і фотографій розміщені в семи кімнатах будинку письменника. Оселя пам’ятає голоси Олени Пчілки й Христі Алчевської, Михайла Коцюбинського й Василя Стефаника, Гната Хоткевича й Володимира Самійленка. Клавішів фортепіано торкалися руки Лесі Українки, Миколи Лисенка та Марії Заньковецької. Тут усе хвилює увагу, повертає в часи Панаса Мирного. Люди йдуть сюди, аби вклонитися пам’яті письменника, відчути подих минулого, зрозуміти своє ставлення до нього, а відтак – пізнати себе.
Особистість Миколи Дмитрієва менш знана серед полтавців. Першим вагомим кроком з увічнення його пам’яті стало відкриття в часи президентства Віктора Ющенка (2007 рік, з ініціативи ГО «Жіноча громада») меморіальної дошки на фасаді будинку №3 по вул. Конституції – якраз у цій будівлі мешкав просвітянин. А вже через 9 років потому декомунізаційне законодавство очистило Полтаву від імені Володарського – Мойсе́я Ма́рковича Гольдште́йна – соратника Лєніна, учасника більшовицького жовтневого перевороту, комісара друку, агітації та пропаганди більшовицької Росії. Відтепер ця вулиця з ініціативи голови Полтавського обласного товариства «Просвіта» Миколи Кульчинського та очільниці Полтавського відділення всеукраїнської ГО «Жіноча громада» Валентини Шемчук найменована на честь Миколи Дмитрієва. Він є непересічною постаттю нашої історії й культури: адвокат, учасник Братства Тарасівців, громадсько-культурний діяч, письменник і публіцист, активіст полтавської «Просвіти». Походив з родини урядовця Андрія Степановича Дмитренка, вихідця із селян Козачої Лопані, який майже 30 років служив мировим суддею Харкова. Мама, Олександра Іллівна — з роду Григорія Квітки-Основ’яненка. Початкову освіту здобув вдома, згодом навчався у гімназії, в шкільні роки великий вплив на нього мав Олександр Русов. У 1892 році відбував військову службу в Полтаві. Закінчив юридичний факультет Харківського університету, працював присяжним повіреним у Сумах. У 1893 році розпочав кар’єру адвоката у цукрозаводчиків Харитоненків. Із серпня 1894 року жив у Полтаві. Виступав з публічними виступами на захист селян, останні називали його «своїм адвокатом». Відстоював інтереси Олени Пчілки (мама Лесі Українки, фундатор і перший голова Гадяцької повітової «Просвіти»). Захищав від лихварів українського письменника, мистецтвознавця, фольклориста та етнографа Василя Горленка. Був блискучим оратором, прекрасно формулював думку. Письменник, класик української літератури, драматург, один із корифеїв українського театру Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) іменував Дмитрієва не інакше, як Українським Ціцероном. У 1905–1906 роках Микола Дмитрієв разом з істориком і письменником Григорієм Коваленком редагував і видавав журнал «Рідний край», який, наперекір русифікаторським імперським впливам, виходив українською. А ще видавав твори Панаса Мирного, календарі. Сприяв розвитку українського архітектурного стилю: у селі Яреськи неподалік Шишак замовив архітектору Василю Кричевському будинок у стилі українського модерного бароко. На жаль, цей архітектурний шедевр не зберігся… Микола Дмитрієв вважав, що протидіяти культурній окупації України Російською імперією, зокрема, долати жахливі наслідки зросійщення варто передусім у освітянському середовищі. І не тільки вважав, але й, попри засилля російських чорносотенців і шовіністів, діяв! У 1905 році на губернському з’їзді вчителів проголосив заяву-вимогу щодо організації народної школи з українською мовою викладання, а вже наступного року заснував полтавське видавництво «Український учитель»! У липні 1905 року на квартирі Дмитрієва відбувся з‘їзд представників українських громад, на якому обговорювалося шляхи визволення України з-під ярма російської імперії.
Відкриття пам’ятника Котляревському-Дмитрієв другий зліва направо
Трагічно загинув у Пслі, рятуючи сільську дівчину, що тонула. Сучасники стверджували, що на відспівуванні біля Стрітинської церкви зібралася майже вся Полтава. «Дітище» Дмитрієва – журнал «Рідний край» – так відгукнувся на жахливу звістку про загибель українського патріота: «Смерть шановного Миколи Андрійовича — се велика втрата для України, вона в йому загубила одного із своїх щирих синів і пильних невсипучих робітників». Поховали діяча «Просвіти» на Старому цвинтарі, а у 1982 року могилу перенесли на центральний міський цвинтар Полтави.
Брати Шемети – видавці «Хлібороба»
Невдачею завершилися й намагання братів Шеметів зареєструвати «Просвіту» у місті Лубни. Поштовхом до цього стало проголошення “Лубенської республіки”, яка, хоч і на короткий час, виявила величезне прагнення лубенців до вільного життя. «У 1905 році, коли спалахнула Перша Російська революція, владу в місті взяли проукраїнські політики,серед них брати Шемети. У Лубнах був створений коаліційний революційний комітет. Туди увійшли представники Української соціал-демократичної робітничої партії та інших соціалістичних партій, які проголосили «Лубенську республіку». Органи влади республіки здійснювали владно-адміністративні повноваження у Лубнах та деяких селах Лубенського повіту. Функціонувала Самооборона (Лубенська Самооборона), тобто фактично мілітарний орган, який складався з шести бойових дружин, які протидіяли єврейським погромам та арештам революціонерів. Коли революція програла, то Володимир Шемет постав перед царським судом за організацію «Лубенської республіки». Але його виправдання у апеляційному суді добився адвокат і студентський друг Микола Міхновський»,– сповістив у статті «Хто ці люди, Брати Шемети» (полтавське Інтернет-видання «Трибуна») журналіст та історик з Лубен Роман Грицун.
Володимир Шемет
Історики мало досліджували «Лубенську республіку», і тому однозначної відповіді, чим яким було це утворення – державним чи квазі-державним, зараз у науці немає. Проте не викликає сумніву, що Лубенська республіка була проявом не тільки локальної самооборони, а й мала культурні звершення. Приміром, було відкрито українські школи. Ненадовго, щоправда. Після розгрому Лубенської республіки школи закриють, але в часи Української революції 1917-21 років брати Шемети стануть засновниками приватних україномовних гімназій на Лубенщині. А ще у вітчизняну історію брати увійшли як видавці першої просвітницької україномовної газети на Лівобережній Україні «Хлібороб» (1905 рік).
Редагували видання Микола та Володимир Шемети, втім «душею» газети був ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський, оскільки визначав її ідейно-політичний напрямок. Поява першої україномовної газети спричинила справжній фурор: у Києві її продавали за спекулятивними цінами, розповсюджувачів заарештовувала поліція Російської імперії. Згодом проти Володимира Шемета порушили кримінальну справу, а газету після виходу п’ятого числа заборонили. Ще у 2005 році автор цих рядків ініціював і скоординував заходи Полтавської облдержадміністрації та товариства «Просвіта» (Полтавська і Лубенська організації) з відзначення 100-річчя виходу газети «Хлібороб». Тоді з нагоди ювілею у Полтаві і Лубнах вдалося спільно з Полтавським національним педагогічним університетом провести дводенну Всеукраїнську наукову конференцію, спільно з облорганізацією Народного Руху України встановити разову ювілейну премію ім. братів Шеметів для відзначення журналістів, які утверджували у інформаційному просторі українську національну ідею. А ще коштом обласного бюджету в рамках випуску соціально-значущих видань Управлінням у справах преси та інформації ОДА, яке мав честь очолювати, видано тематичну книгу «Потужна сила рідного слова».
Сергій Шемет
1906 рік видався досить насиченим на події для братів Шеметів. Це і розбудова структур Української радикально-демократичної партії, і спроба зареєструвати «Просвіту» у Лубнах, а ще у квітні Володимира обирають депутатом до Першої державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до Думи під суто національними гаслами).
Важлива історична подія сталася в Лубнах також у 1911 році. Тоді царський уряд Росії заборонив відзначення 50-літнього ювілею Тараса Шевченка. Однак в Лубнах завдяки патріотам, які вже через шість років складуть кістяк місцевої «Просвіти», все ж відбувся вечір з цієї нагоди.
З ініціативи депутата Полтавської міськради Юліана Матвійчука, автора цих рядків та голови міської «Просвіти» Тараса Пустовіта провулок Інтернаціональний у Полтаві перейменовано на честь діячів «Просвіти» – рідних братів, життя і діяльність яких пов’язані із Полтавщиною: громадсько-політичного діяча, члена Центральної Ради Шемета Володимира Михайловича (1873-1933), громадського діяча Шемета Миколи Михайловича (1882-1918), публіциста і політичного діяча Шемета Сергія Михайловича (1875-1957).
Український клуб у Полтаві як предтеча «Просвіти»
Українська інтелігенція Полтавщини не облишила мрію створити легальне просвітницьке товариство. Через чотири роки після першої заборони «Просвіти» – у квітні І910 року – засновується Український клуб. Серед ініціаторів його створення були Панас Мирний; депутат першої Державної Думи, у майбутньому діяч Української Центральної Ради Павло Чижевський; історик, журналіст і письменник Григорій Коваленко; історик, археолог, етнограф Лев Падалка; один із засновників першої політичної сили на теренах Центральної і Лівобережної України – Революційної Української Партії Кость Шаревський та ін. У дослідженні «Український клуб у Полтаві» (журнал «Пам’ятки України») історик-архівіст Тарас Пустовіт зазначає: «У своєму звіті до Полтавського жандармського управління агент «Князєв» повідомляє, що 11 квітня 1910 року в помешканні присяжного повіреного Євгена Сіяльського (вулиця Шевченківська, власний будинок) відбулося зібрання місцевої національної інтелігенції, яка обрала за мету створити у Полтаві Український клуб. Минуло ще довгих три роки, перш, ніж представникам місцевої інтелігенції вдалося реалізувати свій задум. 18 травня 1913 року відбулася офіційна реєстрація Українського клубу, тоді ж було затвреджено і склад старійшин – Є.І. Сіяльський (голова), П.І. Чижевський, Г.І. Маркевич, Г.Г. Ротмістров, В.М. Щербаківський, В.Н. Андрієвський, П.П. Макаренко. Вибір голови клубу здається трохи дивним. Проте, жодної випадковості тут немає. Адже політичну ситуацію, що сладалася у великих містах, аж ніяк не можна було порівняти з «провінційною задухою» невеликих міст зросійщеного Лівобережжя, де всі, навіть потаємно-конспіративні заходи українофілів відбувалися під пильним наглядом поліції і де за кожним неблагонадійним стежили ще й добровільні донощики. І у таких умовах доводилося діяти вкрай обережно, постійно охороняючи від владної опіки дічів із виразною національною орієнтацією… Аби не викликати застережень з боку офіційної влади, головою клубу обрано відомого адвоката Є. Сіяльського. Насправді, провідниками всіх головних національно-просвітницьких заходів у Полтаві, як і раніше, були П. Чижевський, Віктор Андрієвський, Григорій Коваленко, Вадим Щербаківський».
Відкриття Українського клубу відбулося о 16 годині, у суботу 9 листопада 1913 року, напередодні 75-х роковин від дня смерті Івана Котляревського. Спочатку священик о. Феофіл Булдовський відслужив молебінь і освятив приміщення, а потім промову виголосив голова клубу. В числі запрошених гостей були видатний український учений – історик і громадський діяч Михайло Грушевський, редактор часопису «Рада» А. Ніковський, автор маніфесту «Самостійна Україна», один із фундаторів «Братства тарасівців» Микола Міхновський та інші. Український клуб об’єднав декілька десятків представників української інтелігенції Полтави, загалом — близько 120 чоловік.
Приміщення використовувалося для громадсько-культурних заходів, зокрема репетицій хорового гуртка, зібрань музичних товариств. У 1914 році до клубу завітали українці Кубані, видатний учений Федір Вовк, письменник і громадський діяч П. Жаботинський. Значним культурним явищем була бібліотека Українського клубу. Автори книги «Будинок українського клубу в Полтаві: пам’ятка історії доби національного відродження та Української Революції» Тарас Пустовіт, Олександр Супруненко і Володимир Мокляк з’ясували , що «бібліотека Українського клубу нараховувала 2 тисячі томів». Вони повідомляють, що «книгозбірня була неодмінним атрибутом цієї інституції і постійно поповнювалася».
Вступ Росії в Першу світову війну спричинив посилення наступу російського імперіалізму на будь-які прояви національного життя «інородців». Не оминули вони і українських патріотів на Полтавщині. Значна частина заходів Українського клубу блокувалася, скажімо, лекція українською мовою з археології та історії України Вадима Щербаківського. А найбільше обурення серед української інтелігенції викликала заборона провести урочисте засідання до столітнього ювілею Тараса Шевченка. У вересні 1914 року за звинуваченням у приналежності до «мазепинців» і зв’язок з українськими емігрантами було заарештовано секретаря Полтавської міської думи Григорія Коваленка, який одночасно був редактором журналу «Життя і знання». 15 лютого 1915 року полтавський губернатор розпорядився закрити прогресивну газету «Полтавский голос».
Але українське національне життя на Полтавщині не згасло. Згідно з агентурними даними полтавського жандармського управління, агітаційну діяльність у дусі «самостійної України» проводили галичани-«мазепинці», які в період війни не зі своєї волі опинилися в Полтаві. Це колишній директор української гімназії в Яворові Іван Прийма, священик греко-католицької церкви Федір Чайківський та ін. З їх приїздом до Полтави пожвавилася і робота Українського клубу.
Саме Григорій Коваленко та більшість його колег з Українського клубу у 1917 році, в добу Української Центральної Ради таки створять і зареєструють товариство «Просвіта» в Полтаві.
Матеріали систематизував
Олег Пустовгар,
перший заступник
голови Полтавського обласного
об’єднання ВУТ «Просвіта».
Джерела:
Пустовіт Т. Український клуб у Полтаві // Пам’ятки України, №8, 2014.
Ревегук В. Я. Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917-квітень 1918 рр. – Полтава: АСМІ, 2007.
Ревегук В. Я. Полтавщина в огні Української революції (1917-21 рр.) – Полтава, видавець Шевченко Р.В., 2014.
Потужна сила рідного слова. До століття виходу у світ перших українськомовних видань Східної України. – Упорядник Н.М. Сидоренко, колектив авторів. – Полтава: Рік, 2005.
Грицун Р. Хто ці люди. Брати Шемети. – Інтернет-видання «Трибуна» від 16 серпня 2016 р.
В. Мокляк, Т. Пустовіт, О. Супруненко. Будинок українського клубу в Полтаві: пам’ятка історії доби національного відродження та Української Революції». – Полтава: АСМІ, 2016.
Білоусько О. А., колектив авторів. Історія Полтавщини для 6-11 класів загальноосвітньої школи. – Офіційний сайт «Полтавіка» (НРП-Центру дослідження історії Полтавщини).
Історія міста Лубни. – Колектив авторів // сайт «Ехо», 2016.
