Коли влітку 1991-го вели на допит чи з допиту коридорами Лук’янівського Централу Анатолія Лупиноса – я здогадувався в своїй камері – зразу. В нього була специфічна хода. Тягнув і накульгував на ліву ногу. Наслідок «перевиховання» в московських Гулагах і «лікування» в совєтських психушках.
Задля жарту та з метою його моральної підтримки я, ризикуючи бути кинутим в карцер, тоді щодуху волав: «Слава Великому Лупі!». А у відповідь чув його жарт: «Morituri te salutant!».
Лупиніс був сильним, безстрашним, мудрим. І з хорошим почуттям гумору та сарказму.
З плеяди незламних шестидесятників, котрих знав особисто: Хмара, Чорновіл, Сверстюк, Лук’яненко, брати Горині, Микола Горбаль, Олесь Шевченко, Левко Горохівський, Євген Пронюк, Оксана Мешко, Олесь Сергієнко, Григорій Приходько – він виділявся. Може тому, що пройшов совєтську примусову психіатрію, але вижив, вистояв, не зламався. Знаю, що й загартовані борці з системою більшовицько-московського поневолення готові були терпіти зайві роки в тюрмах і лагерях, лиш би не попасти в лапи катів у білих халатах Київської чи Дніпропетровської психлікарні.
Лупиніс був своєрідним й органічним поєднанням Григорія Сковороди й козака Мамая.
5 лютого виповниться 25 років, як Анатолій Лупиніс відійшов у кращий Світ.
Поховання його на Байковому кладовищі в Києві поруч з молодими бійцями УНСО, з котрими він воював проти московського імперіалізму на Кавказі, і Степаном Хмарою та Славою Стецько, з котрими був особливо солідарним у політичній боротьбі вже в сучасній Україні.
Пам’ятаємо.
Слава Великому Лупі!
Слава Україні!
Михайло Ратушний
