В той час, коли Верховна Рада обговорювала законопроект про визнання ОУН і УПАборцями за незалежність України, в Маріуполі після важкої хвороби відійшов у вічність ветеран національно-визвольної боротьби Любомир Стефанович Гудз. Він першим підняв в Маріуполі національний синьо-жовтий стяг, стояв у витоків відродження маріупольської “Просвіти” і шкільної освіти українською мовою.
Він народився 15 листопада 1931 року в Дрогобичі, під час Другої світової війни, навчаючись в гімназії, залучився до антифашистського підпілля ОУН. Після окупації Дрогобича сталінським СРСР, був одним з тих, хто створив підпільну організацію “Юнак”, яка боролася за національну незалежність України.
1946 року Любомира вперше заарештували, проте його батькові вдалося викупити на волю.
У листопаді 1947 року, напередодні свого 16-річчя, Любомира за доносом зрадника було схоплено чекістами. Під час арешту його було важко поранено в груди і в обидві ноги, проте лікувати його не стали, рани затяглися самі. У нього був вилучено пістолета, яким Любомир не встиг скористатися. Під час слідства йому влаштували показовий розстріл, стріляючи над головою. До речі, в одній з книг з історії ОУН в Дрогобичі, Любомира Гудза оголосили розстріляним органами держбезпеки.
В результаті слідства, Любомир був засуджений до 10 років таборів, ув’язнення відбував на шахтах Воркути. 1955 року його випустили по амністії.
Після звільнення Любомира Стефановича було відправлено до тодішнього Жданова під нагляд КДБ, повертатися додому йому заборонили. Він поступив електриком на металургійний завод ім. Ілліча, на якому працював до самої пенсії. Закінчив без відриву від виробництва технікум, працював майстром в конвертерному цеху. Його начальником цеху був одного часу Анатолій Голубченко, майбутній перший віце-прем’єр-міністр України.
Незважаючи на тяжкі умови життя під контролем КДБ (за словами Любомира Стефановича, контроль послабився лише після незалежності України) Гудз не припиняв контакти з рідним Дрогобичем. Звідти він отримав 1989 року два синьо-жовті прапори, один з яких він підняв в Маріуполі під час святкування 176-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка 9 березня 1990 року.
Під час перебудови навкруги Гудза почали гуртувати українські патріоти. Саме у його будинку 10 вересня 1989 року було створено Товариство української мови (ТУМ ім. Шевченка, в майбутньому “Просвіта”), а сам Любомир Стефанович став одним з чотирьох його співголов. За його активної участі в червні 1990 року Маріупольське ТУМ відмітило 215-річчя зруйнування Запорізької Січі, а також були відкриті перші українські класи в СШ №66 і 69. Крім того, він створив в Маріуполі міське відділення Руху за перебудову (у майбутньому НРУ) і відновив діяльність ОУН, перервану репресіями червоного окупанта.
Любомир Гудз був співголовою Донецького братства ветеранів ОУН і УПА, почав писати спогади, які не встиг закінчити, бо останніми роками важко хворів – позначилися роки воркутинской каторги. За останні 20 років жодні патріотичні збори або мітинг не обходився без його нього. За його участі в квітні 2010 року в Маріуполі відкрився прихід Української Греко-католицької Церкви. Вже будучи хворим, приймав у себе бійців добровольчого батальйона “Свята Марія”.
Навряд чи в Маріуполі знайдеться людина, що має такий багатий досвід національно-визвольної боротьби. Він тільки дві години не дожив до визнання Верховною Радою учасників визвольної боротьби борцями за незалежність України.
За його волею тіло патріота перевезли для поховання на його малу Батьківщину, до Дрогобича.
Пухом йому земля…
Вадим Джувага
Маріуполь, Донеччина
