Леся Бандера (1947-2011)
Леся народилася в Німеччині майже 64 років тому, 27-го серпня, 1947-го року. Їй було дванадцять років коли батько Степан помер з підступних рук кремлівського агента в 1959р. Тільки після батькові смерті молоденька Леся довідалася яке в неї справжнє прізвище, усвідомила чия вона донька. Рік після вбивства, родина іммігрувала до Канади в 1960-му році. Мама Ярослава з дому Опарівська (1919-1979), старші сестра Наталя (1941-85) та брат Андрій (1946-1984) та Леся оселилися в Торонто.
Леся вступила та закінчила гімназійні студії в «HumbersideCollegiateInstitute» в 1964р. З наступного року вчилася в Університеті Торонта до 1968 року, слухала предмети з соціальної та філософічних наук, сучасну історію. Працювала в університетській бібліотеці а також в архівах Визвольного Фронту. В різних часах працювала в канцелярій Д-ра Миколи Остафійчука в Ошаві, в Українській Майстерні Художньої Кераміки під керівництвом пані Ірини Мороз в Торонті та перекладачем для Дослідницького Інституту «Україніка».
Молодою дівчиною в Німеччині була в Пласті. Належала до Осередку СУМ в Торонто, таборувала на Оселях СУМ Веселка, де в 1970 була писарем, та Білогорща в Судбурах. З 1971 по 1975 рік Леся повернулася до Мюнхену, де працювала перекладачем та коректором в редакції газети «Шлях Перемоги». Після повернення до Канади закінчила курс з текстового набору в «ShawCollege». З 1980 року, працювала перекладачем для Комітету людських прав при СКВУ — тоді світова надбудова «вільних українців» — під головуванням Христини Ісаїв.
Леся володіла англійською, німецькою та українською мовами, добре знала французьку, іспанську, італійську, російську та португальську.
Лесі подобалося малювати, вишивати, плести та писати вірші які друкувалися в різних виданнях.
Свої ручні та художні роботи дарувала різним благодійним організаціям – в тому числі Українсько-канадській Суспільній Службі. Коли Лесине здоровя погіршилось, жінки з Суспільної Служби та з Ліги Українок Канади часто її відвідували та допомагали. В останні роки, Леся боролася з рядом недуг, в т.ч. хронічною хворобою шляхів дихання. Серцева недостатність настала в кінці липня, коли Лесю забрала швидка допомога. 15-го серпня спокійно померла в шпиталі Св. Йосифа а Торонті. Попри усіх викликів та негараздів у своєму житті, Леся була дуже скромною, водночас життєрадісною людиною, віддана ідеалам свого батька. Лесю поховали на цвинтарі ParklawnCemetery, поруч з мамою та братом.
В родинному архіві зберігається листування між Лесею та їй батьком які свідчать про безмежну любов дочки та батька. Наприклад, в березні 1955р., коли Лесі було сім рочків, вона написали «Найдорощий Тату! Мені дуже сумно що Тебе нема. В хаті дуже порожно без Тебе. Чого Ти аж так далеко до Ірляндії поїхав. Напиши мені коли ти приїдеж. Приїдь уже незадовго бо мені дуже тужно за Тобою. Цілую Тебе щиро, Твоя Леся.» Молода Леся не знала що їй справжнє прізвище Бандера – родина жила як «Попелі» в Мюнхені після війни. Вона не знала яку посаду насправді займав їй батько: згідно з розробленою легендою, Стефан Попель був журналістом української газети «Український Самостійник.»
Після підступної смерті батька, тринадцятилітня Леся почала ввести щоденник, в якому писала про все приємне і наболіле: про першу любов, про кіно, музику, морозиво, збитки на таборі та пригоди молодої дівчини яка народилася в українській сім’ї в Німеччині, яка готувалася іміґрувати до Канади. В ті перші роки Лесині думки часто поверталися до свого батька, про його роль в її житті. Молода Леся мала достатньо дорослу уяву про Бога, Його волю, та місце людини в цьому світі.
Зі Щоденника Лесі Бандери.
2-го жовтня, 1960р. (коли їй було 13 років)
«Божу волю людина може виконати, до того вона народилася тай жиє; але ніколи людина не може супротивитися Божі волі тай протидіяти її, щоби воля Божа не була виконана. Це є властиво принцип духовний цього світу, добре відомий християнам, підсвідомо в відомості не-християн. Божа воля керує цілим світом, кожним народом, кожною поодинокою людиною та кожною спільнотою людей. Так була воля Божа, передчасно закінчити татове життя героїчної смертю, смертю для України. І тому мусить бути воля Божа залишити нас, родину тата, без батька, щоби ми вступили в боротьбу за життя, щоби ми показали нашу спроможність жити, ми три, тата діти. Але чому ж теж якраз маму мусів трапити такий страшний удар? Чи мама не мала їх вже досить в своїм житті?
Цего я не можу казати, це не є ще в мої силі зрозуміти, хоч ідуть мої думки часто в той напрям. Але я радо вступлю в оцю боротьбу з життям, щоби його побідити.»
29-го червня, 1960р.
«Нараз знов зійшли мої думки до тата. Я часто мушу про тебе думати, в всім я тебе шукаю, в всім що гарне, близьке, загалі всюди я тебе шукаю, твою думку, твоє слово, твою любов, твою силу. Коли я шукаю відповіді на мої питання, і як я її знайду, то мені так є, так якби ти до мене говорив, ти мені радив, і коли я чую, що та відповідь є правильна, то я знаю, що ти мені її сказав, а через тебе мені її сказав Господь Бог. І тоді я така щаслива, бо знаю, хто мене охороняє, хто дає силу, хто дає віру, і що мені дає ту віру. Тоді я знаю, що так довго як цей охоронитель є над нами, ніяка кривда не станеться нам.»
13-го липня, 1960р.
«Нині рано в нас була кінцева Служба Божа, а потім роздали свідоцтва. Я цього року дістала найліпше в клясі, Андрій і Наталка середні свідоцтва. Цим разом навіть Мама досить втішилася, я булу така рада, що я татове ім’я не сплямила, а навпаки відповідно запрезентувала його. Тоді я була в бібліотеці, а потім ми поїхали на цвинтар. Татова могила вже є засаджена. Щойно тоді я собі пригадала, як давно ми вже не були на татовій могилі і як рідко в останніх часах думаю про тата… Тато як би бачив то свідоцтво, то взяв і поцілував би мене, глянув так на мене, що я побачила би, як мене тато любить, і як я тата люблю погляд, якого ціле моє життя не забуду, і тішився би зі мною, навіть як тато би мав дуже мало часу…»
«…Тепер я знаю до чого цей денник є. Хоч як часто я пишу тут про таке, що мене злостить, мене болить чи ранить, то це не має такий великий вплив на мої дальші думки. Але як я тут напишу про щось гарне і велике, то це збуджує в мене таке велике почуття вдячності і любові, яке би без того не було таке велике і правдиве, ніж я можу до когось говорити або писати добре і гарно про інших людей.»
4-го вересня, 1960р.
«… ми зараз почали говорити про актуальну тему, про наш виїзд до Канади. … кілька днів тому ми дістали позволення (дозвіл на іміґрацію – ред.) Маємо їхати в половині жовтня, два дні по річниці смерті тата.
Найдорожчий тату!
Вже майже рік минув від Твоєї смерті, майже рік часу, це довгий час, здавався ніби це вічність, в які жиється тільки теперішнім часом, немає жодної будучности.
Тату, ми жили, ми діти в родині, щасливим життям, життям без біди і лиха, хіба маленького, невеличкого, ми мали справжню родину, знали це щастя, мати батька і маму. Ми мали Тебе як батька. Я мала людину, яку я найбільше в житті любила, перед мною як приклад. Кожного дня Ти мені на ново вказував дорогу, керував моїм життям. Тоді я собі того ще не була свідома, хіба часом я те підсвідомо відчула. Я лише знала, що я Тебе страшно любила… Ти більше заповнював моє життя. Ти для мене часто був все, напевно так само для Андрія і Наталі… знаю, що Ти теж нас всіх однаково любив з цілого серця, та з цілої Твоєї душі. Як ти на довший час виїхав, я за Тобою тужила, і чекала часто нетерпеливо на Твій приїзд. Але одно з того залишилося мені найбільше в серці, в памяті одну подію я бачу і буду все бачити ще цілком виразно перед очима. Вечір, перед спанням, як я тобі казала «на добра ніч», Ти мене переважно цілував перед спанням в личко. Часом я якось не могла підійти до Тебе, але тоді Ти мене все ще з Твоєю усмішкою прикликав. І все одно, чи Ти мав багато роботи чи ні, чи ти був занятий чи ні, Ти все на мене подивився Твоїм батьківським поглядом і усміхався до мене, тай ще переважно заговорив кілька слів. Це було найбільше щастя, яке я до тепер зазнала, і мабуть я такого щастя вже не зазнаю ніколи, Тату. І то, що Ти вкорінив тим Твоїм поцілунком, Твоїм поглядом на мене, Твоєю усмішкою, то залишиться мені на все. В твоїм погляді на мене було все, Твоя любов, вся Твоя вдача, твої клопоти та старання за нас, Твоя втіха нами, Твої бажання та вимоги до нас. Все було в Твоїм погляді та в Твої усмішці. Та якщо я щось добре зробила в цей день, я була горда з того і тішилася, що я Тобі зробила утіху. І якщо я зробила щось зле, то я собі все пригадала тай встидалася за те, навіть якщо ти того не знав, а тоді тим більше, бо це було мені так, якби я Тобі за Твоїми плечима зло вчинила, так як би Ти мені довіряв тай думав про мене якнайкраще, а я Твоє довіря надуживала та й розчарувала Тебе. Тату, і власне в вечір перед твоєю трагічною смертю ти мене знова цілував, глянув на мене, усміхнувся, та запитав ще кілька слів. І в цей вечір я так спеціально відчувала те велике щастя, наче б я мала передчуття, що це останній раз в моєму житті я буду відчувати оце щастя. Ти сидів в великі кімнаті, читав газету, говорив та жартував з мамою, і Ти був такий спокійний, веселий та задоволений, і мама теж. Мені тепер є так, якби я тоді від тебе попрощалася, і цей вечір залишився мені незабутним і найкращим мого дотеперішнього життя. Тату, я довго вже про Тебе не думала, я як тоді лише дуже коротко, бо я мала інше в голові… я довгий час забула про те все, і аж тепер я собі знов освідомила наше положення. Покидати Твою могилу, Тату, місце нашого життя з Тобою, тай залишиться з того тільки спомини тай знимки. Тільки рідко вернутися на Твою могилу, вже не могти бачити місце, де ти ляг спочити, не могти прийти до тебе коли хочеться, все лише в думках. Але Ти все одно все з нами будеш, все Ти будеш нам дороговказом, будеш нас вести правильною, прямою дорогою аж до мети. До Твоєї мети, до тої мети, до якої Ти все сягав та й добивався, але якої ти не міг досягнути і якої Ти не міг добитися, не судилося Тобі, призначив Господь Бог інших до того діла. Тобі судилося, Тату, лягти на полі визвольної боротьби Україні. Ти є символом для цілої країни. Ти є символом для українських націоналістів та патріотів. Ти є нашим провідником, Тату, бо я як дуже я Тебе любила, як ти ще жив, але ще більше я люблю Тебе тепер, коли Тебе більше нема біля нас. І тату, прошу, дай мамі нової охоти та сили до життя. Нехай мама ще бодай трохи полюбить життя та знайде ціль життя і таке щось, щоби мамі заповнило життя.»
Тепло їй чарівної усмішки ніколи не згасить в наших серцях! Вічна їй пам’ять!
Підготував: С. А. Бандера
