Микола Посівнич
З раціональної точки зору тодішнє становище України, окупованої чотирма державами внаслідок цілковитої поразки визвольної боротьби 1917–1921 рр., виглядало доволі безнадійно, і саме тому своєю діяльністю ОУН прагнула викликати бажання змін, а згодом і втілити їх. Визнаючи незаперечним право нації на опір й визвольну боротьбу проти окупантів, ОУН бачила вихід у вихованні та накопиченні «національної енергії», що зможе бути спрямована на здобуття Української Самостійної Соборної Держави.
У загальних положеннях, ухвалених Конгресом у 1929 р., зазначалося: Організація не визнає міжнародних актів, у яких закріплено наявне поневолення України. ОУН поборюватиме всіх, хто заважатиме їй втілювати задекларовані принципи в життя; вона вестиме політику соборництва українських земель і ставить собі за мету оздоровити стосунки всередині нації та викликати максимальні державотворчі зусилля. Організація, будучи в основі всеукраїнською, не обмежуватиметься у своїй діяльності певними територіями, а змагатиме до опанування національного життя на всіх етнічних землях. Остаточна мета націоналістичного руху – формування такої політичної сили, яка б забезпечила українській нації належне місце серед інших народів світу.
ОУН вдалася до концепції опертя на власні сили і тактики малих справи – копіткої повсякденної підготовчої праці напередодні майбутньої боротьби, усвідомлюючи, що боротьба ця буде жорсткою і принесе з собою численні втрати. Аналізуючи українську історію, націоналісти прагнули зосередити фізичні й моральні сили для здобуття незалежності та подальшого її захисту від зовнішніх ворогів. Вони ставили реальні завдання, продумуючи наступні кроки, але водночас і розуміючи, що на цьому шляху вони не застраховані від невдач та поразок.
Територію, на якій діяла Організація, поділили на краї та округи (в Україні) та терени й держави (в еміграції). Структурами ОУН в краю – в Галичині і на Волині – керувала КЕ ОУН на ЗУЗ. До її складу входив Крайовий провідник, його заступники та референти, які виконували окремі організаційні функції. Територію Західної України згодом поділили на десять округ – Львівську, Стрийську, Станіславівську, Коломийську, Бережанську, Тернопільську, Перемишльську, Сокальську, Луцьку, Рівненську. Відтак округи поділялися на повіти, а повіти – на райони та підрайони, які охоплювали три–п’ять сіл. Найнижчою структурною одиницею ОУН були п’ятірки та трійки. Якщо в певній місцевості не було належної кількості членів, то керівником призначали станичного. В перші роки існування ОУН діяла як військово-політична організація. За програмою ОУН, її члени поділялися на три вікові групи: доріст (8–15 років), юнацтво (15–21 рік) та повноправні члени (після 21 року). Прихильників ОУН називали симпатиками. Вони допомагали організації поширювати підпільну літературу, підтримували її фінансово, виконували різні доручення в суспільно-громадській роботі.
Кадровою базою ОУН на західноукраїнських землях став Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), в якому згуртувалась активна й талановита молодь. СУНМ мав значні ідеологічні напрацювання та інтелектуальний потенціал. Саме з його рядів вийшла нова генерація українських націоналістів, які піднесли весь рух на якісно вищий рівень. Студентське середовище Академічного дому у Львові, яке представляли Степан Охримович, Степан Бандера, Іван Ґабрусевич, Степан Ленкавський, Дмитро Мирон, Ярослав Стецько, Дмитро Грицай, Олекса Гасин, Роман Шухевич, Ярослав Старух, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський, Зенон Коссак, Іван Мітрінґа та ін., виробило свою тактику, яка вилилася в концепцію «перманентної (постійної) революції». Згідно з нею, в умовах окупації український народ зможе здобути свободу лише шляхом силового натиску на ворога. Тому ОУН повинна працювати на те, щоб підготувати суспільство до повстання, а для цього слід широко розгорнути пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби.
Дотримуючись засад суворої конспірації та організаційної дисципліни, ОУН використовувала різні методи боротьби: політичні демонстрації і протести, страйки, бойкот польських товарів, проведення «шкільних акцій» тощо. Найдієвішими засобами, на думку самих націоналістів, була збройна боротьба. Основні їх заходи – замахи проти одіозних представників польської державної адміністрації – проводилися відповідно до принципів, які 1929 р. були опубліковані в газеті «Сурма». Зокрема, ОУН використовувала революційний терор як засіб самооборони, він мав стати найстрашнішою зброєю в руках підпілля. Але водночас це був її остаточний і найсильніший аргумент у час, коли всі інші аргументи вже вичерпано. На думку націоналістів, революційний терор мав моральне виправдання ще й тому, що був, по суті, адекватною відповіддю на насильство окупанта.
Безперечно, це був заслабкий засіб для усунення польської влади, але дієвий, щоб осягнути цілі самооборони. Політичне значення революційного терору полягало в тому, що він створював напруження, яке перешкоджало закріпленню окупаційної влади. Він підривав авторитет і силу ворожої держави, зміцнював упевненість і надії поневолених. Бойові акції ОУН розгорталися в двох напрямках: 1) оборонному – для захисту структур Організації від провокаторів; 2) наступальному – мали демонструвати силу і дієвість Організації її прихильникам і противникам. Пік масових бойових акцій припадає на перші роки існування УВО та ОУН. Замахи на представників польської адміністрації та українців, які з нею співпрацювали, мали виразне політичне забарвлення і не супроводжувалися жертвами з боку цивільного населення. Боротьба ОУН проти польської колонізаційної політики не передбачала фізичного знищення осадників, а лише ліквідацію їхнього майна. За допомогою бойових акцій вони хотіли привернути увагу світової громадськості до політики утисків щодо українців.
Основною базою української нації було селянство і члени ОУН, переважно студенти, які в 1930 р. масово почали працювати на місцях зіштовхнулися з проблемами на які не мали відповіді. Що запропонувати загалу, яку ефективну структуру діяльності та подолання соціально-економічних негараздів. Тому націоналісти почали будувати державу з місцевої громади / села, яку організовували через різного роду громадські організації та кооперативи, каси взаємодопомоги які одночасно ставали легальним прикриттям їх діяльності. Гасла: «Свій до свого по своє», «Українські гроші в українські руку», «Купуй українське» ставали ефективними засобами в боротьбі за побудову українського світу та держави у державі.
Активними й масовими виступами ОУН не лише заманіфестувала свою появу, але також зуміла поширити вплив на селянство, особливо, молодь. Саботажні акції ОУН виявилися вдалими в плані вибору засобів боротьби. Підпали були найпридатнішим способом зреволюціонізувати селянські маси. До того ж вони не вимагали великих фінансових витрат і були безпечними для виконавців. Основним рушієм саботажної акції, що розгорталася в час шкільних канікул, стали кадри Юнацтва ОУН. Боротьба українських націоналістів проходила не тільки у збройній площині. Одним із найважливіших її фронтів було ідейне протистояння, відповідно вся діяльність ОУН була спрямована в першу чергу на зміну свідомості українського загалу, виховання його на прикладах героїзму та самопосвяти. Тому таке важливе місце в діяльності цих структур відводилося питанню збереженню пам’яті про визвольну боротьбу.
Поруч з матеріальними аспектами члени ОУН запустили нову форму суспільної архітектури, яка базувалася на ВІРІ (Десять Заповідей Українського Націоналіста (Декалог), 12 Прикмет характеру Українського Націоналіста, 44 Правила життя Українського Націоналіста). Саме віра стала невичерпним джерелом «націоналістичного двигуна», який гарантував сталий розвиток руху і матеріалізовувався в реальні вчинки. Гасло «Бог і Україна» концептуально вплітає християнські цінності в націоналістичну ідеологію. Членські внески – десятина – стали надійною фінансовою базою для визвольного руху. З іншого боку націоналістичні лідери почали творити культ героїв й могил, які полягли за волю України, боротися за душу української дитини в польських школах, проводити антиалкогольні і тютюнові компанії, пропагували здоровий спосіб життя.
Важливим аспектом організованості націоналістичного активу на місцях стала постійна підготовка й навчання з суворими екзаменаційними випробуваннями. Постійний ріст у різних напрямках діяльності членства ОУН був запорукою подальшого успіху. За міжвоєнне десятиліття загальна чисельність ОУН сягнула від кількох сотень, за підрахунками різних науковців, на 1939 р. сягала 12–14 тис. членів, без урахування Юнацтва та симпатиків. Постійний ріст у різних напрямках діяльності членства ОУН був запорукою подальшого успіху. Адже нові виховники / провідники не могли б у свою чергу підготувати якісні кадри. Також цікавим феноменом і каталізатором усієї діяльності ОУН стало ув’язнення та тюремні вироки багатьом націоналістам. Саме цей «фільтр» дозволив побачити якість кожного члена і подальшу його діяльність в підпільних структурах. Більшість націоналістів використала свій присуд для навчання чи вдосконалення своїх навиків, отримавши свої «університетські освіти» від побратимів, які водночас були суворими учителями і учнями для себе.
В переважній більшості націоналістів, польська влада обвинувачувала: державній зраді; порушенні публічного спокою і заворушеннях; насильстві; зневажанні розпоряджень влади і підбурювання проти влади. Стандартними вироками тільки за саме членство в УВО-ОУН були 1-4 роки тюремного ув’язнення. У загальній кількості засуджених на тюремне ув’язнення в 1921-1939 рр. члени УВО-ОУН становили понад 2510 осіб. За даними провідного діяча ОУН та історика Петра Мірчука польська поліція і служба безпеки заарештували понад 20 тисяч осіб за націоналістичну діяльність. За орієнтовними підрахунками проти націоналістів було проведено понад 606 політичних процесів. На них польський суд виніс 17 смертних вироків та 27 пожиттєвих ув’язнення, а інших в’язнів було засуджено в сукупності на понад 5870 років тюремного ув’язнення.
В той час коли націоналісти були затримувані, заарештовані чи потрапляли у в’язницю, до оборони найчастіше залучалися кращі адвокати Західної України спершу із Українського Горожанського Комітету, згодом Союзу Українських Адвокатів (СУА). Саме кваліфікований адвокатський захист мав першочергове значення при звільненні чи зменшені терміну ув’язнення. Саме СУА безоплатно надавала для захисту націоналістів у 1921-26 рр. своїх членів та створила спеціальну Колегію Оборонців, яка була дорадчим органом при політичних процесах. Згодом, в переважній більшості, оплата праці адвокатів здійснювалася збірками, які проводили націоналісти в Північній Америці і в Західній Україні заходами Комітету політичних в’язнів.
Тактика захисту адвокатами націоналістів повинна була бути політично й ідеологічно вивіреною та мала характеризувати світогляд підзахисного. В ході політичних процесів за рекомендаціями керівництва УВО-ОУН адвокати мали всіляко піднімали питання визвольної боротьби поневолених народів, насамперед поляків, що під час повстань і підпільної діяльності застосовували такі ж методи, як підсудні. Апелювати, що поневолювачі також засуджували їх на смерть та пожиттєві ув’язнення. Підсудні націоналісти мали перетворювати політичні процеси на форуми пропаганди ідеї національно-визвольної боротьби серед українського суспільства та світової громадськості, також вони звинувачували Польщу в окупації та в знущанні над українським народом. Адвокати професійно обороняли націоналістів від безпідставних політичних репресій польської влади, а також постійно зміцнювали своїми виступами свідомості українського суспільства права національного і державного самовизначення.
Одночасно відбувалася й мілітаризація ОУН на західноукраїнських землях. В кожному структурному підрозділі ОУН – окружних, повітових, районних проводах – існували посади референтів військового вишколу. Основною їхньою роботою стали теоретичні курси та навчальні табори. В КЕ ОУН за підготовку та проведення вишколів відповідали референти – бойовий та військового вишколу. Щороку літом для членів ОУН влаштовували, переважно в Карпатах, спеціальні двотижневі військові курси. Під час вишколів інструктори відбирали найкращих у бойову референтуру. Головну увагу приділяли масовому залученню до Організації молоді та її військовій підготовці, вбачаючи в ній кадрового резерв майбутньої національної армії. ОУН закликала, щоб кожний українець служив в іноземній армії в інтересах нації: чи для набуття військових навичок, які придадуться при творенні національної армії, чи для руйнування ворожої.
Відновлення незалежності України мало ґрунтуватися на «теорії побудови держави від першого села». Її автором був військовий референт Крайової екзикутиви ОУН, воєнний теоретик та полковник Карпатської Січі Михайло Колодзінський – «Гузар», а найбільшим популяризатором – провідний діяч ОУН Богдан Кордюк – «Дік». Відповідно до цієї теорії, в разі захоплення влади під час воєнних дій, у будь-якому українському населеному пункті члени ОУН повинні були проголошувати Українську Державу і народну революційну владу. Потому влада мала би встановлюватись і централізовуватися в повітовому місті й так далі. В результаті створювалися б «повстанські республіки», які б пізніше об’єднувалися в загальну державну структуру. Стратегічною метою було визначено проголошення української влади на рівні столиці держави.
Організація Українських Націоналістів, її ідеологія та воєнно-політична програма були закономірним наслідком втрати державності і окупації України. Вважаючи українське питання ключовим у встановленні стабільності в Центрально-Східній Європі, націоналісти намагалися спиратися на власні сили та використати усі сприятливі геополітичні обставини для відновлення української державності у вересні 1939 р., червні-липні 1941 р., а також протягом 1940 рр. у формі повстанських республік на Волині, Карпатах і Закерзонні. Подальший хід подій засвідчив, що ОУН у 1940-80-х роках залишилася чи не єдиною реальною політичною силою, яка репрезентувала українську націю та зуміла очолити її боротьбу за свободу незалежної держави.
