35 років тому, 8-10 вересня 1989 року в конференц-залі Київської політехніки відбувся Установчий з’їзд Народного Руху України (НРУ)—потужної громадсько-політичної організації, що стала рушієм на шляху до відновлення Незалежності України. Однією із найдієвіших, найпотужніших і найчисельніших місцевих рухівських організацій на Полтавщині була Гадяцька районна. Сьогодні поділюся спогадом про буремний серпень 1991 року.
У Москві ГКЧП. Ми, Гадяцькі рухівці не можемо мовчати. Домовляємося вийти на антикомуністичну акцію протесту до центрального універмагу міста Гадяч, поруч із транспортною розв’язкою, відомою серед містян як «круг». Мій тато збирає усю літературу (газети, листівки), які є в хаті. Мама на друкарській машинці строчить листівки. Коротко, що в Москві сталося ГКЧП, українцям не треба боятися, а брати владу у свої руки і відділятися від Москви.
Беремо прапори, рупор, у брата Івана Юревича був шикарний приймач і програвач. Роздаємо газети, розказуємо людям про ситуацію, включили приймач на всю потужність. Нас ніхто не чіпає, підходять люди, розмовляють, запитують, деякі підтримують.
А міліцейські машини тільки їздять побіля нас туди-сюди. Так з три години. Таки не витримали, посилають до нас наряд-делегацію. Як зараз пам’ятаю, головним був сержант Мормуль. Вимагають щоби ми покинули площу, бо порушуємо порядок. Питаємо, як. Торгівля в не дозволеному місці. Кажемо, ми не продаємо нічого, ми роздаємо. Даремно. Оформляють на мене протокол. Вимагають написати пояснення. Беру їхні папери і пишу: «Я, Дубна Катерина Володимирівна, знаходжуся на площі, щоби розказувати людям правду про переворот і зобов’язуюся і завтра прийти сюди і робити те ж саме. Підпис». А писала величезними буквами, втричі більшими за звичайні. Мовчки забирають, полишають нас.
А ще тоді працювала у Власенка Віктора і ми на сирзаводі облаштовували роботу індивідуальних комп’ютерів, я навчала його працівників роботі з ними. 20 серпня зранку я побігла на сирзавод, набрала листівку і пустила у друк на принтері. Це ж наскільки швидше, та звук страшний. Струйний же. Прибігла працівниця, побачила, що я друкую і побігла до керівництва. Мені не залишалося нічого іншого, як замкнутися зсередини і продовжувати роботу.
Пан Чирка, директор на той час, стукав у двері і кричав: «Дубна, відчиніть». А я допоки не надрукувала пачку листівок не зважала на його слізні прохання. Коли закінчила, подякувала, попрощалася і побігла на площу до наших. Та й міліції обіцяла бути там. Звичайно, після такої витівки моє працевлаштування на сирзавод зазнало краху, хоча перед цим пан Чирка запрошував і оклад гарний обіцяв.
На 22 серпня вирішили їхати у Київ. Там почалися мітинги. Пікетували ВР. Ходили, скандуючи по кругу величезною колоною від Хрещатика і до ВР, бо людей було дуже багато і ніде б не помістилися. На вулиці спека стоїть, людей море, цілий день пробули на ногах. Надвечір підійшли до ВР і вимагали підписання Акту незалежності та виходу України з СРСР. Коли виходить Іван Заєць і каже, що усі комуняки підземним тунелем втекли. Немає кому голосувати. А у мене уже так ноги болять, що і кроку не можу ступити. В руках був транспарант, я застелила землю, сідаю і кажу: «А ми нікуди не підемо, будемо тут сидіти усю ніч». І як було дивитися, коли навкруги мене усі почали сідати на площі і уся площа сіла… Це було так незвичайно. Бо люди усі заморилися і усі просто хотіли передихнути. Отак я «посадила» усю мітингуючу площу перед ВР 22 серпня.
Так ми просиділи, спілкуючись, з годину, співали пісень. Потім до нас стали підходити кияни і запитувати чи є де переночувати. Нас забрала родина інтелігентів з лівого берега. Маленька трикімнатна квартира, вщент заповнена стелажами з книгами. Нас було чоловік 12. Спали на підлозі, на диванах жінки. Зранку встали, попили чай і з 7 години до ВР. Знову до спротиву. Була свідком таких вікопомних подій. Піднесення. Пікетуємо лігво комуністів, вимагаємо закриття і опечатування та зняття прапора із ЦК. Закрили. Опечатали. Зняли. Ми у захваті і піднесенні неймовірному. На вечір сідаємо у машину (їздили власною) тато – Юревич Володимир Григорович, Іра Гулей, Зеник Гулей і ми з чоловіком і їдемо додому у Гадяч, сповнені надій.
Наші соратники по Гадяцькому Рухові ще залишаються у Києві, а у сестри Ірини Гулей серпнева нарада, треба бути в Гадячі. По дорозі плануємо та міркуємо як зранку підемо пікетувати і закривати райком у Гадячі. Проїжджаємо Чорнухи і у нас вириває шарову опору, ледь не втрапили у аварію, На годиннику 12 ночі. Хлопці намагаються щось придумати з ремонтом. Чоловік пішов пішки в Чорнухи до заправки по допомогу. Нам холодно, ніч уже з туманами, прохолодна. Розпалюємо багаття на узбіччі, гріємося. Сестра, завідуюча дитячого садочку 9, зранку на 8 годину серпнева нарада. А на час пікетування у Київ взяла два дні на свій рахунок. Треба бути обов’язково, інакше звільнення. Знають же куди поїхала.
Нас саджають на попутню машину десь о 6 годині ранку доїхати до Гадяча. Прибігаю додому, змиваю з себе циганський дим, набираю телефоном Солдатова Сергія, він тоді був головою РУХу. На зміні. Телефоную Подвезьку Юрію – на роботі, ще декільком намагаюся додзвонитися – марно. Беру рупор і біжу сама одна до райкому. А там двіж повним ходом. Уазики тільки встигають виїжджати загружені добром. З вікон машин стирчать коврові доріжки, стільці, столи. І усі як мурахи бігають через чорний хід на вулицю та тягають повні оберемки наслідків своєї діяльності – папки, заповнені документами. Палять усе це у двох металевих контейнерах у садку.
. Намагаюся припинити це. Так вибігає молодий Гришуня Сафонов – комсомолець, спортсмен – і заламує мені руки, виштовхує з приміщення райкому. Я від безсилля плачу.
Згадую, що в будинку культури проходить серпнева нарада, біжу туди, прошу вийти Басараба і Скаженика, прямо крикнула свою вимогу у зал. Чекаю за дверима декілька хвилин, марно. Я до дверей, а вони зачинені. Тоді я щосили давай бити ногами у двері і кричати, що комуняки усе палять, усі сліди змивають. А на цій нараді було усе керівництво району і пожежники теж. Почули слово палять, подумали що райком горить. Перервали нараду і усі висипалися на вулицю. Наші швидко зорганізувалися, давай фіксувати знищення документації. Змусили органи оформити акти і від мого імені подали в прокуратуру скаргу. Але такі негідні дії були зафіксовані в історії району, принаймні в пам’яті кілька сотень її жителів, переважно директорів шкіл та дошкільних навчальних закладів.
Десь через півроку мене запросили у прокуратуру для знищення у моїй присутності речових доказів (обгорілі папки) цілий мішок. Ото і уся їхня відповідальність.
Та все одно зрушення і злам злочинної комуністичної системи уже почався і йшов. Якби тоді Український народ проголосував за Чорновола як першого президента, то Україна мала би зовсім іншу долю…
Катерина Дубна (Юревич), одна із засновників Гадяцької організації Народного Руху України Полтавської області.
