Незавидна доля Кошиця-імміґранта, ч.2

До 80-річчя відходу у вічність

Частина друга

Нелегко було вразливому, але вимогливому до себе і до інших Кошицю здобути визнання втягненої у «міжпартійну гризню» заокеанської української громади. Він почувався відкинутим і спостерігав по відношенню до себе якусь «торжественну мовчанку», «тиху, притаєну заздрість». Заздрячи йому, його таланту, люди часто ставили його в незручне становище, коментуючи на свій лад сказане ним про ту чи іншу особу. Кошиць знав, що деякі співвітчизники в очі говорили одне, а поза очі – протилежне. Він був переконаний, що людська заздрість «туманить голови на всіх кроках і ділянках українського життя, вносить атаманію, хаос, ворожнечу, отрую й гальмує кожний добрий почин». До такого розладу у житті заокеанської української громади у значній мірі й спричинилася брехлива пропаганда московських аґентів та шпигунів, служителів російської православної церкви. Великої шкоди завдавали і свої, вже зрусифіковані українці.

О. Кошиць був людиною надзвичайно працьовитою, старанною. Він був відданий служінню хоровому мистецтву і людям: «нічого не вмію робити “так собі”». Був пунктуальним, ніколи не спізнювався: «Я людина порядку перше всього…». Тому й висловлював своє невдоволення з приводу запізнень навіть тим людям, які займали «певні громадські пости»… Він зізнається, що ще з молодих літ був «трохи гострий на язик, але нікому зла не тілько що не робив, але й не мислив…». Напружені й не дуже приязні взаємини зі «своїми людьми», від яких «за всю свою роботу … не чув доброго слова!», стали наслідком його відчуження та замкнутості. «Кругом така обмежена закутина інтересів, особливо музичних, що я стараюсь як можна менше бачити людей, що мають яке небудь відношення до музики, особливо тих, що «все знають» (таких більше), або тих, які п’яні від першого успіху», – з сумом ділився він своїми роздумами з Павлом Маценком (Відгуки минулого... – С. 30-32).

Доктор мистецтвознавства, композитор та дириґент Павло Маценко став для Кошиця таким же щирим і відданим другом, як Іван Масиченко та Василь Беневський. То ж в особі Маценка він віднайшов колегу і приятеля, якому нарешті міг відкрити свою душу, бо «…коли людині немає з ким поділитися своїми думками то це ще гірше ніж бути німим».

Прибувши до Канади у 1936 році, П. Маценко одразу влився в життя української громади. Він перейнявся невтішними обставинами життя всесвітньо відомого Маестро і вирішив залучити його до культурного життя українських канадців. Як виявилось, обидва митці мали багато спільного і довіряли один одному як у питанні українського музичного мистецтва, так і в особистому житті. Розпочавши листування, вони обмінювалися думками про хорову справу та дириґування, церковну музику та українську народну пісню, її минуле й майбутнє. Кошиць надсилав Маценкові свої композиції і радий був отримати професійну «критичну оцінку». Йому було «…приємно почути слово від людини, що розуміє ту делікатну матерію, якої аромат і цінність заховані для носа й ока наших музик, отруєних газами машинної музики» (Відгуки минулого… С. – 69). Він із задоволенням виконав прохання канадського колеги і надіслав йому «список своїх праць», яких з роками назбиралось чимало. У датованому 13 січня 1940 року листі, жартуючи, писав Маценкові: «…перечитавши [у газеті] той список…, я просто жахнувся, – скільки то чоловік паперу може зіпсувати!». Жарти жартами, але видана у 1970 році в Нью-Йорку книга його «Релігійних творів», в яку увійшли 5 Літургій, 82 Богослужбові співи, 15 кантів і псалмів та 16 колядок, нараховує понад 700 сторінок!

Кошиць і Маценко ділилися й роздумами про присвоєння окремими композиторами чужих праць, що тоді ставало звичайним явищем (Кошиць вживає слово плагіат), звертали увагу на необхідність звукового запису (рекордування) зразків українського фольклору для майбутніх поколінь. Важливо додати, що у важкі воєнні роки Кошицеві з великими труднощами та ще з більшими перешкодами вдалося зібрати хор та записати серію платівок українських пісень під назвою «Слухай! Україна співає», у якій «зафіксовано зразки майже всіх родів нашої пісні». Ці десять платівок у 1944 році він привіз до Вінніпеґу і зі словами: «Оце вам те, що відібрало мені рештку сил», передав Маценкові (Пропамятна книга Українського Народного Дому у Винипеґу. 1949. – С. 425).

Порушували митці й питання фальсифікації більшовиками українських народних пісень: «паскудячи мотиви, наближуючи їх гармонізацію й голосоведення до кацапського, підмінююючи оригінальний текст і сюжети штучним паскудним витвором. Все сплановано на те, щоб понизити, подешевити, довести до заникнення, до забуття, або до цілковитого злиття з кацапщиною в большевицькому кітлі» (Відгуки минулого… – С. 40). І дійсно, в «совєтской культуре» на довгі десятиліття запанували марші, кантати, пісні про партію і «переможну ходу соціалізму», а українські пісні присвоювалися москалями, спотворювалися і ставали «рускімі песнямі».

В листі до О. Кошиця Павло Маценко вперше згадав про літні двомісячні дириґентсько-вчительські Курси, започатковані з його ініціативи Крайовою Екзекутивою Українського Національного Об’єднання (УНО). У 1944 році відповідальність за проведення цих Курсів під назвою Вищі Освітні Курси з розширеною історично-літературною та мистецькою програмами взяв на себе новозаснований Осередок української культури й освіти у Вінніпезі.

Перші літні Курси, метою яких була підготовка молодих спеціалістів в культурно-освітній ділянці життя української громади, проходили у 1940 році в Торонто. На запланований після закінчення Курсів концерт (Академію) П. Маценко запросив О. Кошиця: «Він спочатку не дуже похочував, а потім таки погодився приїхати. Не мав він за що їхати, то я пообіцяв йому оплатити дорогу. А зібрав я гроші на дорогу не від організації, а серед людей на вулиці і спровадив Кошиця до Торонта (з Нью-Йорку) на закінчення тих моїх курсів. Ото й познайомився з ним аж так, що запросив до Вінніпеrу на курси» (Павло Маценко. Музиколог, композитор і громадський діяч. Торонто, 1992. – С. 24-25).

Доречно згадати, що Кошиць мав попередній досвід у справі проведення таких курсів. Ще літом 1908 року він «давав лекції теорії, початкової гармонії, історії співу, та дириґентського мистецтва» для учителів церковних сільських шкіл, які проходили в Київській учительській семінарії.

Ідея заснування та проведення таких Курсів була схвалена Кошицем: «Добру справу підняли Ви з дириґентськими курсами. Це те, про що я говорю безперестанно десять років – і як горохом в стіну!». Опираючись на свій попередній досвід, він дає поради щодо ведення дириґентської справи та розучування пісні усіма хоровими партіями, звертає увагу на недоцільність включення в програму «лемківських пісень, які мелодично словацькі, …тоді як наші курсанти просто не знають української пісні». Також радить приготовити список пісень «в порядку їх трудности» і пише, що «…для навчання дириґентської мудрости практичного характеру, треба мати репертуар відповідний і не головоломний». Особливу увагу Кошиць звертав на «вимову у хоровому співі»: «Спершу читаю текст … і пояснюю його всебічно, поширюючи в прозі поетичний стислий бік поезії. Коли треба, даю історичні чи які інші справки. Далі заставляю весь хор читати слова голосно… Особливо я уважав на вимову слів в піяно: чим тихіше, тим старанніше вимовляти, особливо шелестівки» (Відгуки минулого… – С. 33, 53-54,79).

Оригінальне повідомлення 1941 року про дириґентсько-вчительські Курси у Вінніпезі (фотознімок автора з українського куточка в Домі Пресвятої Родини (Holy Family Home, 165 Aberdeen Avenue, Winnipeg, MB).

Будинок за адресою 609 Church Ave., у якому проживав з дружиною О. Кошиць, перебуваючи у Вінніпезі (фотознімок автора).

Павло Маценко і Олександер Кошиць, 1941 рік (з архівів Осередку).

Згідно замітки у місцевій газеті The Winnipeg Tribune від 16 серпня 1941 року Famous Ukrainian Choral Leader To Direct Concert, літні Курси, у яких брало участь 40 осіб, проводилися в будинку місцевого відділу УНО (260 Dufferin Ave). Серед курсантів були керівники хорів, студенти шкіл, вчителі українських приватних шкіл, духівники тощо, яких єднала любов до хорової музики (https:// www.newspapers.com/article/the-winnipeg-tribune-19410916/51382195/). Дещо менша кількість курсантів подана у брошурі «Вищі Освітні Курси» (Вінніпеґ: Культурно-Освітна Реферантура при КЕ УНО. 1944), яку зберегла курсантка 4-х Курсів, мешканка Вінніпеґу Ольга Солман (Бабух). У брошурі також поміщена стаття О. Кошиця про необхідність та значення Курсів «Раз добром налите серце – вік не охолоне», подано програми, списки курсантів 1940-1944 років, листи, фотознімки тощо.

Олександр і Тетяна Георгієвська-Кошиць біля будинку Рідної школи і Читальні ім. М. Шашкевича у Вінніпезі. Літо 1941 року (з архівів Осередку).

Мішаний хор Літніх Курсів у Вінніпезі. 1941 рік (фотознімок: програмa ювілейного концерту у Вінніпезі з нагоди 50-річчя від дня смерті О. Кошиця з архіву Ольги Бабух).

Популярність цих Курсів зростала з кожним роком, також збільшувалася кількість курсантів, яких приваблювало ім’я Олександра Кошиця. Міцніли й дружні відносини молодого подружжя Маценків і Кошиця, який став хресним батьком їхнього сина, названого в честь славетного дириґента Олександром. Їм було відомо про критичний стан здоров’я Кошиця після того, як його обікрав із заробленого один з банкірів-інвесторів (Voices of Angels: https://www.youtube. com/watch?v=n9rsGUmeVvM).

П. Маценко був глибоко розчарований тим, що «у морі українства Америки й Канади жив наш прославлений усім культурним світом композитор і геніяльний дириrент, великий український патріот – без сталих засобів до життя, …а наша заможна громадськість та її установи, хоч як прикро про те писати, не знайшли можливости помогти своєму великому землякові і навіть не подумали, щоб використати його знання!». Щоби допомогти хворому на серце колезі фінансово, Маценко звернувся до мешканців Вінніпеґу, і ті «складалися між собою і, щоб не образити Кошиця, посилаючи зібране, вітали його з Різдвом, Великодніми Святами, днем народження тощо, просили прийняти … та купити за вислане своїй дружині якийсь дарунок» (Павло Маценко. Музиколог… – С. 36–37).

Перебуваючи у Вінніпезі, О. Кошиць з дружиною належали до української православної катедри Св. Покрови. Він був почесним членом Українського Народнього Дому (УНД), а також одним із засновників Осередку української культури й освіти. Завдяки виділеній федеральним урядом Канади спеціальній субсидії (Digital Access to Heritage), стало можливим оцифрування культурної спадщини Олександра Кошиця. Проект розробила і працювала над ним протягом 2022-2024 років кураторка колекцій Олеся Слобода.

Важливо також відмітити, що з нагоди відзначення 100-ліття від дня народження Миколи Лисенка, О. Кошиць був запрошений дириґувати з’єднаними українськими хорами у Вінніпезі (1942) та в Монреалі (1943).