До сторічного ювілею
«В/ш Ст. Вол. Ленкавському на знак моєї глибокої пошани», — такі слова дедикації написав 16 липня 1956 Петро Кізко на тільки-но випущеній з друку книжечці «Устим Безрідний» — одному зі своїх небагатьох окремих видань. Ці слова не просто данина люб’язного тону. Степана Ленкавського та Петра Кізка пов’язувала тісна співпраця у таких виданнях Закордонних Частин ОУН, як «Українська трибуна», «Український самостійник», «Сурма» і особливо в газеті «Шлях Перемоги» та й загалом на ділянці пропагандивної роботи.
28 лютого 1976 року Петро Кізко помер. Стаття Степана Ленкавського «Невтомний борець», надрукована в газеті «Шлях Перемоги», якій Петро Кізко віддав понад двадцять років свого життя — це вдячний посмертний спогад соратника по боротьбі.
Передрук здійснюється за виданням «Шлях Перемоги» (14.03.1976 р.).
Олександр СИЧ
Петро Кізко — поет, письменник, редактор, журналіст. Автор поезій, оповідань, байок, фейлетонів і безліч статей на актуальні теми дня, які здебільшого не були підписані прізвищем, або сиґновані криптонімом чи різними псевдонімами, вигаданими для одноразового вжитку. Грізні роки, в яких він висловлював свої незалежні погляди, часто примушували його писати анонімно, щоб не підпасти під підозру окупантських цензорів. У цьому трудність зібрати приблизну характеристику його багатої творчої літературної і журналістичної праці.
Свої перші літературні і журналістичні праці Петро Васильович почав друкувати перед Другою світовою війною в комсомольській газеті на Харківщині «На зміну». І дописався до того, що НКВД ув’язнило його як «ворога народу» і заслало до Безим’янського концтабору, 12 км під Куйбишевом (Самарою), у листопаді 1940 р. працювати вантажником у будівельній бригаді в морозних вітрах, голоді й під терором кримінальних бригадирів. Нелюдські умовини побуту підірвали його здоров’я і внаслідок тих пошкоджень його організм не переборов пізніших тяжких захворінь, які по довгому безуспішному лікуванні закінчилися його смертю 28 лютого 1976 р. в німецькій лікарні.
Петро Васильович Кізко народився 29.6.1913 р. в селі Стара Водолага, Нововодолазького району Харківської області (40 км на південний захід від Харкова), яке було наприкінці XVII ст. військовим поселенням козаків і кріпаків на лінії оборони перед нападами кримських татар. Змалку зазнав твердого життя і праці юнака з працьовитої української колгоспної родини. Найтвердіші удари почалися з роком його ув’язнення 1940, про що докладніше він описав у книжечці «Безимлаґ» під псевдонімом Василь Савченко, виданій в Авгсбурзі 1948 року «Лігою Українських політв’язнів» (58 сторінок). «Який з мене вантажник, можна уявити з того, що вага мого тіла тоді становила щось із 48 кілограмів, а зріст не сягав більше 150 сантиметрів», — пише він у цьому спогаді. «Працювали ми 12 годин денно, без вихідних днів. Вагони з вантажем приходили й у неділю й не могли чекати. Мусіли працювати день-крізь-день».
При кінці 1941 р., коли большевицькі фронти валилися, приїхала до Безимлаґу комісія набирати в’язнів до Червоної Армії. Петра Кізка призначили до 41-ї Дивізії Червоної Армії, т. зв. Дивізії в’язнів, яка в травні 1942 р. загинула в боях під Харковом. П.Кізко попався в німецький полон і знову став в’язнем нового окупанта. Заходами українських установ вдалося наприкінці війни витягнути невелику групу українських інтелігентів і письменників з полону до видавничої праці, між ними й Петра Васильовича, де він попався знову під уважний нагляд німецьких цензорів.
Але незабаром Німеччина війну програла, і Кізко опинився серед заливу тисяч утікачів у таборі «бездержавних чужинців» під довгомісячною загрозою, що бувши колишнім совєтським громадянином, може бути насилу виданий у руки большевикам. Коли ловля за людьми закінчилася, Кізко вертається з запалом і завзяттям до письменницької і журналістичної праці, живучи далі злиденним життям серед безнастанного гамору табору для втікачів.
Коли почали в Західній Німеччині появлятися українські видавництва, П.Кізко співпрацює як редактор, співробітник, письменник чи журналіст головно у таких газетах: «Час» (1945-49) у Фюрті, «Українська Трибуна» (1946-49) і «Український Самостійник» (1950-52) у Мюнхені, «Авангард» — виховний журнал сумівської молоді з 1947 р. як його головний редактор (Авсгбург —Мюнхен), «Сурма» 1952 (Регенсбург), «Шлях Перемоги» з 1954 [р.] двадцять років (спершу як головний редактор) у Мюнхені. Висилає також і до деяких заокеанських газет свої оповідання, фейлетони, також і байки для дітей і старших (під псевдонімом Аркан Пчхи).
Окремими книжками появилися лише: «Безимлаґ» [в] 1948 р.; «На скривавленій землі» — новели, Мюнхен, 1952; «Устим Безрідний» — повість, том І, Мюнхен, 1956 р. Решта слідів його працьовитого, невтомного таланту розсипана по багатьох українських періодичних виданнях, через які він діяв на формування незламних переконань молодих поколінь.
