Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели науковий семінар «Етногенез українців у науковій спадщині Омеляна Партицького».

У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич висловив світоглядні думки про походження українців, про давню історію нашої нації у контексті пошанування українського ученого, мовознавця, етнографа, історика, педагога, редактора, громадського і політичного діяча, автора праць:

Провідні идеї в письмах Тараса Шевченка,1872;

Темні місця в «Слові о полку Ігоревім», 1883;

Слово о полку Ігоревім. Текст з перекладом і з поясненням староруських правил акцентових і ритмічних, 1884;

Червоная Русь в часах предісторичних, 1863;

Скандинавщина в давній Руси, 1887;

Велика слов’янська держава перед двома тисячами літ, 1889;

Гуни – предки Русинів, 1890;

Трацка історія в традиції Слов’ян, 1891;

Старинна історія Галичини Т.1. (Від VII-го віку перед Христом до року 110 по Христі), 1894.

Називання праць без коментарів вже саме говорить про Омеляна Партицького як про українського ученого. Назви праць свідчать про патріотизм вченого – бо прагнув говорити про прадавню історію української нації, про її славу і про її Пророка, і про вершину давньої української літератури «Слово о полку Ігоревім» – в тому, що обирав для дослідження вчений, є його сутність і мотивація.

Давнє походження української нації, давня слава дідів, давня славна історія надто важливі для національної свідомості, для поширення націєтворчих і державотворчих ідеологій націоналізму, традиціоналізму, розвою патріотизму, почуттів національної гідності, служіння нації, творення національної культури, цивілізаційної місії у світі, розбудови української ідентичності, оборони і утвердження її тривання у прийдешніх часах.

Омелян Партицький першим зробив спробу окреслення концепції нашої стародавньої історії. Основу історичної концепції Омеляна Партицького становлять теорія про фракійців – траків як предків слов’ян і тези про гетів і гунів як предків русинів.

Тему семінару «Гуни — не предки русів, а власне руси: продовжуючи дослідження Омеляна Партицького про походження гунів» подав поет і літературознавець, директор Центру наукових досліджень давньої української літератури «Інститут Слова» Павло Салевич.

Учений розпочав із того, що в праці «Гуни — предки русинів» Омелян Партицький поставив важливе питання: «якої народности були гуни та в яких границях мешкали …первістно», перед приходом у Західну Європу і намагався розв’язати його за грецькими, римськими та готськими джерелами, вкінці скромно вважаючи власну розвідку частиною ширшої наукової праці українських істориків.

За наведеними джерелами гуни (гуни — у римських джерелах, уни — у грецьких): жили «межи Збручем та Азовским морем» (римський географ Клавдій Птолемей, ІІ ст. н.е.); в области Дніпра (грецький географ Маркіян з Гераклeї, V ст. н.е.); були «жителями наддніпрянських сторін», там первісно мешкали, а після смерти Аттили повернулися з території Західної Європи «на свою давню вітчину над Дніпром» (готський історик Йордан, VІ ст. н.е.); вийшли з-над Дніпра і лиш королівський престол перенесли в Угорщину, в осередок слов’янських земель (візантійський історик Пріск Панійський, V ст. н.е.).

Серед згаданих джерел, — продовжував Павло Салевич, — вирізняється жива, найповніша та найправдивіша характеристика гунів секретаря візантійського посольства до Аттили 448 року Пріска Панійського, який кілька тижнів жив серед гунів (див. сю характеристику також у повнішому обсязі в праці Юрія Венеліна «Дорожні записки візантійського посольства до двору Аттили, писані секретарем його ритором Пріском»). За сею характеристикою гунів проглядають звичаї і традиції русів-українців: у пирах при дворі Аттили, подібних до пирів українських козаків, де отамани за предківським звичаєм послуговувались дерев’яними чашами і полумисками; у зустрічах гунських дівчат піснями-славою короля Аттили, який повертався з походу; у моральності і справедливості гунів, що були «тими маґнетами, що навіть римлян і греків притягали до себе»; у гостинності гунів до грецьких послів і частуванні їх напитком званим по гуньски μεδoς (мед), і просом стравою (їжею); у справлянні тризни — «страви після смерти Аттили на його могилі»; у вживанні гунів руських (українських) слів: мед, просо, страва. З наведених прикладів характеристики гунів Омелян Партицький робить висновок, заперечуючи версію про їхнє хунно(сюнно)-китайське походження: про номадне життя гунів нема у Пріска ні найменшої згадки — в характері нема нічого монгольського й «ані нічого такого, що пригадувало б дикі норови колишніх мадярів».

До наведених фактів стосовно походження гунів в Омеляна Партицького доповідач навів деякі інші факти учених і власні такі.

1. Історик шведського походження Олександр Вельтман у книзі «Аттила і Русь IV і V століть. Збірник історичних і народних переказів» проаналізував подорож візантійського посольства імператора Феодосія в 448 році від переправи на Дунаї до столиці Аттили, яку детально описав її учасник Пріск. Порахувавши всі переїзди, зупинки, переправи через ріки Серет, Прут і Дністер, автор виявив, що столицею Аттили був Київ, а не поселення в Угорщині.

2. Сучасний український історик Галина Водяк у дослідженні «Гуни – нащадки черняхівців з території сучасної України та сарматів» наводить важливі висновки: «ДНК не підтверджують монгольське походження гунів», а «межі імперії гунів простягались від Дунаю до Каспійського моря. Ніяких мегаімперій від Маньчжурії, Байкалу до Карпат не існувало ані в період історичної Скіфії, ані в часи панування гунів».

3. Зауваження Павла Салевича:

а. Московитів за їхньою прибраною теперішньою назвою росіяни у фіноугорських мовах називають вене тому, що так давно називали балтійських русів-українців (германці називали вендами). Порівняймо: грецькі і римські назви русів: уни, гуни, фіноугорську назву русів: вене і германські назви русів: венди, вінди.

б. Ім’я батька Аттили Маджак — таке ж, як за арабським істориком аль-Мас’уді у короля руської (української) волинської держави бужан і дулібів «Валінана».

в. У «Слові о полку Ігоревім» збережено сакральну інформацію про існування протягом семи століть руської держави Трояні (держави унів) із ІV ст. н.е. у Києві. Інформація міститься в оповіді про прославлення (проголошення) полоцького князя-чародія Всеслава Брячиславича київським князем у 1067 році. Автор «Слова» каже, що се прославлення (проголошення) князя-чародія Всеслава київським князем відбулося на сьомім віці руської держави Трояні. Віднявши від 1067 року 7 століть (700 років), отримуємо 4-е століття (370-і рр. н.е.) — початок імперії у Києві гунів-унів-русів, початок руської імперії верховного короля Аттили, початок руської імперії Трояні із центром у Києві, якій належали землі Німеччини, Балтики та України.

Промови на науковому семінарі виголосили відомий історик Іван Сварник «Громадсько-політична і просвітницька діяльність Омеляна Партицького»; професор ЛНУ імені Івана Франка, завідувач кафедри давньої історії України Ольга Щодра «Наукові погляди Омеляна Партицького на етногенез українців: лінгвістичні та етнографічні джерела»; кандидат філософських наук Віктор Маринюк «Етногенез як цивілізаційна місія українського етносу»; кандидат технічних наук Василь Багрійчук «Незнищенність українського етносу».

Участь у науковому семінарі, окрім уже згаданих учасників, брали доктори економічних наук Борис Карпінський, Ірина Ревак, Олег Підхомний, доктор технічних наук Роман Базилевич, кандидат філологічних наук Ольга Антоник, кандидат технічних наук Ксенія Базилюк, перекладач з іспанської Галина Чубай, редактор журналу «Наша спадщина» Андрій Левик, громадські діячі Юрій Антоняк, Зеновій Бермес, Іван Вівчарівський, Мирослава Кушнір, Юрій Путас, Олег Подвірний, студенти Львівського державного університету внутрішніх справ та інші.

Світлини Ігоря Колісника та Олега Подвірного