У неділю 28 липня 2024 р. за участі трьох священників та невеликої громади активістів Мостищини було відслужено чин панахиди за душі наших земляків, убитих польськими боївками АК.
Спочатку молилися біля пам’ятного хреста, що встановлений на подвір’ї ІІ Мостиської школи. Ведучим цього заходу Зеновієм Мазуркевичем було згадано злочини, що творилися у липні 1944 р. на теренах Мостищини. Зокрема, у селі Пакість (тепер Нагірне) було спалено більшу частину господарств та вбито 23 людини, серед яких семимісячне немовля. 14 річний хлопець Кміть Мирон, який отримав понад десять кульових поранень, на щастя, вижив і став хорошим учителем.
Біля залізничної станції у Мостиськах польські бандити схопили чотирьох дівчат-садівничок (виховательок дошкілля) Ольгу Букарик, Марію Ходак, Павліну (прізвище невідоме), Наталку Тураш. Спочатку їх відвели до костелу св. Яна Хрестителя, а пізніше на Закостілля, де був штаб боївкарів. Там над ними знущалися і по-звірячому закатували. Місце захоронення їх невідоме.
Також молилися за дружину о. Петра Чавса з Крукенич. Вона у своїй хаті отримала від боївкаря смертельну рану і незадовго померла у шпиталю в Перемишлі. Отцеві Петру вдалося чудом залишитися живим.
Юрко Антоняк розповів присутнім про те, що його мама Дмитрів Степанія, 1924 р. н., під час масакри в Пакості чудом і заступництвом Матері Божої залишилася живою. Тоді вона перебувала в селі у родинній хаті, переховуючись від польського терору, який особливо лютував у Львові, де вона на той час постійно мешкала, працюючи вихователькою дошкілля. Польська банда, у складі якоїбув і римо-католицький ксьондз, надійшла зі сторони Пнікута з криками “бій і паль кабануф!” Хата горіла. Мама з сестрами сиділи під плотом, бо сховатися було ніде. Єдине, що встигла винеста з хати її старша сестра Ольга, була ікона Божої Матері. Це їх і врятувало, бо провідник боївки сказав підлеглому: “Нє стшеляй, пшецєж то єст Матка Боска!”
Також виступаючий розповів про історію встановленні пам’ятного хреста та зачитав вірш Івана Франка “Ляхам”.
Пізніше панахида правилася на Закостіллі біля пам’ятника трьом священникам о. Миколі Мацюку, о. Володимиру Радишу та о. Петру Саноцькому, докторові правничих наук.
28 липня 1944 р. з села Волосткова йшли вони у Твіржу до свого гімназійного товариша о. Володимира. На пасовиську за хутором Слабаш їх схопила зграя польських шовіністів і, зв’язавши колючим дротом, фірою відвезла на Закостілля. Там їх закатували і закопали в рові. Тільки через 50 років активістами із села Волостків, зокрема Мирославом Клюфасом, за підказки мостичанки Ярослави Сокрути, їхні останки було знайдено і з почестями перезахоронено у селах, звідки вони походили.
На завершення прозвучали пісні “Не пора, не пора “, “Чуєш, брате, мій” та український Славень у виконанні групи “Майдан” та усіх присутніх.
Присутніми на поминальному заході були педагог, громадський діяч Юрко Антоняк зі Львова, голова громадського об’єднання “Меморіал” ім. В. Стуса Степан Гусяк, просвітяни Михайло Фульмес і Йосип Шевчик, голова громадських організацій Мостищини Зеновій Мазуркевич, краєзнавець Іван Білас, мостищани Іван Марко, Іван Босий, Михайло Ховалко. Також були люди з Хоросниці й інших сіл нашої громади. Нажаль не було нікого з представників Мостиської міської ради.
Велика подяка комунальній службі Мостиськ за підтримання порядку біля пам’ятного хреста. Також жіночкам із Закостілля за гарний догляд за могилою, де були захоронені тіла трьох священників.
