Частина перша
Рівно 110 літ тому в Європі розпочалася Перша світова війна, трагічні наслідки якої не минули канадських русинів-українців
Похід до Емерсон
Емерсон, Манітоба… Невеличке канадське містечко на кордоні з Америкою, в якому сьогодні проживає лише шість українських родин, стало місцем події великого історичного значення в житті українців Канади. 17 вересня 2022 року у приміщенні Emerson Complex було відкрито та освячено монумент інтернованим переселенцям з Європи «Похід до Емерсон», які у травні далекого 1915 року вирушили з Вінніпеґу до Америки в пошуках роботи. З понад тисячі осіб безробітних, більшість з яких були українцями, подолавши пішки віддаль понад 100 кілометрів, до Емерсон дісталося приблизно 200.
Мер містечка Кесселмен (Ezra Casselman), дізнавшись про жалюгідне становище голодних та вимучених довгою дорогою чоловіків, розпорядився їх нагодувати та надати місце для ночівлі. Та невдовзі, за розпорядженням уряду Канади, всі вони були арештовані як “ворожі чужинці” і перевезені до табору для інтернованих у манітобське містечко Брендон. Звідси деяких з них було перевезено до інших таборів, а декотрих відправлено на примусові роботи до місцевих фармерів.
Тригранний монумент «Похід до Емерсон»
Роз’яснююча панель монументу
Роз’яснююча панель, на якій затримані учасники походу сфотографовані на фоні залізничного моста (CN bridge), є складовою частиною інформативного меморіалу інтернованим. Це фото є одним із збережених архівних фотознімків, відзнятих в Емерсон у травні 1915 року.
Панелі тригранного монументу в українській, англійській та французькій мовах (фотознімки автора, 17 вересня 2022 року).
Відкриття та освячення цього монументу та роз’яснюючої панелі в містечку Емерсон є яскравим проявом вшанування пам’яті інтернованих українців. Авторами проекту монументу, копітка робота над яким була сповільнена пандемією коронавірусу (COVID -19), є Українсько-канадська фундація громадянських свобод (Ukrainian Canadian Civil Liberties Foundation – UCCLF) та муніципалітет Емерсон-Франклин, які також у співпраці з Манітобською провінційною радою Конґресу українців Канади зорганізували відкриття та освячення монументу. Кошти на зведення монументу виділено з Канадського фонду визнання жертв інтернування в роки Першої світової війни (Canadian First World War Internment Recognition Fund). Завдяки цьому Фонду декілька історичних пам’ятних знаків, монументів та меморіальних дошок інтернованим у 1914-1920 роках встановлено в Канаді.
Урочисте відкриття та встановлення монументу планувалося в місцевому парку, але через несприятливу погоду відбулося в закритому приміщенні Emerson Complex. Освячення монументу здійснили священики д-р Роман Божик та о. Михайло Хоміцький з допомогою Лариси Климків та Катрусі Басараб.
У своєму вступному слові Вейн Арсені (Wayne Arseny), координатор з питань туризму муніципалітету Емерсон–Франклин (Municipality of Emerson-Franklin Tourism Committee), відмітив, що не дивлячись на те, що в Емерсон затримані перебували короткий час і нам не відомі їхні імена, ця подія залишається частиною історії Канади, про яку ми повинні знати і «вчитися на своїх помилках».
Зі словом до присутніх про значимість відкриття монументу інтернованим в Емерсон та про інтернування в роки Першої світової війни також звернулися: Джо-Aнн Древняк (Jo-Anne Drewniak) – від імені комітету з питань туризму муніципалітету Емерсон-Франклин; Карола Лендж (Carola Lange) – від імені Канадського фонду визнання жертв інтернування в роки Першої світової війни; Джоан Левандовскі (Joan Lewandowsky) – від імені Манітобської провінційної ради Конґресу Українців Канади; Давид Karlson (David Carlson), голова муніципалітету Емерсон-Франклин; Тед Фалк (Ted Falk), член парламенту, Провенчер (Provencher); Джош Ґуентер (Josh Guenter), член законодавчої асамблеї, Бордерланд (Borderland).
Серед інтернованих були члени родини канадського політика українського походження, депутата Палати громад Джеймса Безана (James Bezan). У своєму слові на церемонії відкриття та освячення монументу він поділився спогадами своїх рідних. Між іншим він зазначив, що вони змушені були завжди носити документи, що посвідчували особу, і регулярно відмічатися у поліції. Для цього їм потрібно було добиратися двадцять кілометрів, а то й більше.
Мoнумент пам’яті інтернованих у містечку Емерсон (фотознімок автора, 11 липня 2023 року).
Увагу присутніх, особливо новоприбулих з України, привернули слова Бориса Сидорука, голови Комітету інтернування при Конґресі Українців Канади (Ukrainian Canadian Congress National Internment Committee), який також очолює Українсько-канадську фундацію громадянських свобод (Ukrainian Canadian Civil Liberties Foundation – UCCLF):
«Я народився та виріс у місті Калґарі. Виростав, любуючись горами, бував у них не раз. До 1989 року я, як і більшість канадців до сьогоднішнього дня, не мав поняття про те, що тут сталося з тисячами українців та інших європейців в роки Першої світової війни, на яких було начеплено ярлики “ворожі чужинці” (“enemy aliens”). Я не знав, що в наших національних парках, в Скелястих горах (Rocky Mountains), куди кожного року прибувають мільйони людей, щоб милуватися прекрасними краєвидами, існували табори для інтернованих».
Перш ніж зрозуміти сказане Борисом Сидоруком та щоб зрозуміти, чому та як доля познущалася над канадськими українцями в роки Першої світової війни, необхідно повернутися крутою стежкою історії у минуле, бо, не знаючи та не шануючи свого минулого, важко прокладати дорогу у майбутнє.
Стежкою історії в минуле
Понад 130 літ тому перші поселенці з етнічних українських земель, більшість яких були під владою Росії та Австро-Угорщини, в пошуках землі, волі та кращого життя для себе та своїх нащадків опинилися в чужій, далекій та не дуже привітній Канаді, колонії Великобританії, заселеній тоді переважно британцями та іншими “бажаними” переселенцями.
Однією з головних цілей уряду Канади після прийняття Закону про землі домініону 1872 року було перетворення канадських степів в агрикультурний регіон. Відчуваючи брак робочих рук, уряд, часто вдаючись до обману, розпочав вести дуже активну аґітацію за переселення в країнах Європи, обіцяючи потенційним еміґрантам мало не “золоті гори”. Внаслідок цього в Канаді почали оселятися й нетрадиційні, “небажані” переселенці, серед яких були тисячі українців.
Як відомо, етнічні українські землі на межі ХІХ-ХХ століть знаходилися у складі двох великих імперій – царської Росії та Австро-Угорської імперії. Офіційною назвою українських підданих Австро-Угорщини, які складали переважну більшість її населення, була назва русини [від назви Русь] (Енциклопедія історії України: http://resource. history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe=Rusyny). Крім русинів, тут проживали поляки, угорці, румуни, німці, євреї, росіяни тощо.
Найбільше наших переселенців походило з Галичини, Буковини, Закарпаття, де над простим людом домінували чужинці: в Галичині – польська шляхта, в Буковині – румунські бояри, на Закарпатті – угорські пани. Крім цього, малосвідомий люд був деморалізований москвофілами (русофілами), які ширили свою єресь про те, що ніякої української нації немає, не було і не буде (що путінська росія продовжує робити і сьогодні, в ХХІ столітті!).
Переглядаючи списки пасажирів транспортних корабельних компаній, державні архіви Канади вказаного періоду, можна побачити, що наші переселенці були записані не за національним походженням, а за місцем їхнього проживання, територією, звідки вони походили. Тому в еміґраційних списках одні були записані як галичани, буковинці, інші – як австрійці, мадяри, росіяни, ще інші – як поляки, румуни тощо. Англомовна преса (Manitoba Free Press, Winnipeg Tribune, Daily Nor’Wester та ін.) всіх їх загалом називала ґалішенс – Galicians. Русинами (не плутати з назвою росіяни!) їх почали називати лише з 1905 року (Yuzyk Paul. The Ukrainian Greek Orthodox Church of Canada. – Ottawa, Canada: University of Ottawa Press, 1981. – C. 30). Усталеною назвою українці наших поселенців у Канаді почали ідентифікувати лише перед Першою світовою війною.
Нелегкими були на чужині початки “небажаних” переселенців, яких на відміну від “бажаних” поселяли на найгірших землях, серед непрохідних хащів та боліт. З роками тут будуть прокладені дороги й залізниці, засіяні поля… Українці разом з народами інших національностей перетворять канадські степи в найбільшу у світі житницю та спричиняться до зростання та розвитку Канади, однієї з найбільш процвітаючих країн.
За перші і найважчі десятиліття українці зуміли пустити глибоке коріння в землю Канади. Своя церква та школа, українські товариства, громадські організації… Згідно канадського законодавства ті поселенці, які прожили в Канаді три роки, були ‘натуралізовані’ (вважалися підданими Великобританії; закон про громадянство Канади було прийнято в 1947 році). Вони отримали право брати участь в політичному та громадському житті країни, право голосувати, мали своїх представників в місцевих радах. Це означало, що канадські українці могли похвалитися не лише культурними й релігійними здобутками, а й політичними: «українська етнічна група дала про себе знати, що вона є і з нею треба числитися» (В. Верига. Українці поза межами України…: http://www.interklasa.pl).
Одного бракувало ще тоді – своєї організації, яка б об’єднувала та узгоджувала роботу усієї громади та представляла її перед урядом Канади. Така організація, яка отримає назву Комітет українців Канади, буде створена аж у 1940 році (офіційна назва з 1989 року – Конґрес українців Канади – КУК).
Великої шкоди нашим поселенцям завдавала оманлива русофільська пропаганда, вірні служителі російського “православія”, соціалісти, комуністи і навіть зрусифіковані рисини. Вони сіяли ворожнечу серед нашого народу, розбрат у їхньому національно-релігійному житті, вони принижували їхню віру. Ревні служителі щедро фінансованого царською росією “православія”, вихідці із росії та підвладних їй українських етнічних земель, і тут, в Канаді, продовжували горланити, що ніякої української нації нема, не було і не буде… Великої шкоди завдавали радикали та атеїсти, а також протестанти, особливо пресвітеріани. Англосаксони-протестанти прагнули перетягнути всіх чужинців, не лише українців, на свою віру та переслідували мету якнайшвидшої їх канадізації та асиміляції. Їм це не вдалося…
Зробивши за перші десятиліття значний поступ вперед, українці вже вбачáли своє майбутнє на вільній землі Канади, як в Європі при кінці липня 1914 року, внаслідок конфлікту між Австро-Угорщиною та Сербією, вибухне Перша світова війна. Війна принесе чисельні жертви та суцільну руїну на рідній землі, а українці Канади, яка вже стала їхньою другою батьківщиною і яку вони ще вчора разом з іншими народами розбудовували, чи не за один день стануть її… ворогами.
Європа початку ХХ століття була поділена на два ворожі військово-політичні блоки великих держав, які, не приховуючи своїх загарбницьких намірів, прагнули до світового панування, – це Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія), до якого в ході війни приєдналися Османська імперія та Болгарське царство, та Антанта (Російська імперія, Великa Британія, Франція), до якої пізніше перейде Італія та такі держави, як Сербія, Румунія, Японія, США та ряд інших.
Поступово смертоносне полум’я війни охопить дві третини світу. А події в Європі розвивалися так швидко, що українцям в Канаді важко було зорієнтуватися. Необхідно мати на увазі й те, що майже всі канадські українці, крім їхніх дітей, народжених вже в Канаді, були переселенцями із земель, підвладних і царській росії, і Австро-Угорщині, які належали до ворожих військово-політичних блоків.
Коли ж 4 серпня 1914 року на боці Антанти у війну вступила Велика Британія, у стані війни з державами центральної Європи та їхніми союзниками автоматично опинилася і колонія Великобританії – Канада. Це матиме надзвичайно важкі і трагічні наслідки для канадських українців, бо відразу після вступу Великобританії у Першу світову війну федеральний уряд Канади прийняв Надзвичайний закон про воєнні заходи (The War Measures Act of 1914). Цей Закон, згідно якого переселенці з держав ворожого Великобританії та Канаді табору вважалися “ворожими чужинцями” (“enemy aliens”), був чинним від 22 серпня 1914 до 10 січня 1920 року і надавав федеральному уряду широкі повноваження щодо підтримки безпеки та порядку під час «війни, вторгнення чи повстання». Відповідно до Закону, уряд міг конфіскувати приватну власність, затримувати та депортувати людей без звинувачень чи суду. Уряд також мав право арештувати та інтернувати людей за політичні переконання (https://historyofrights.ca/encyclopaedia/main-events/war-measures-act/).
Цей Закон послужив причиною арештів тисяч осіб українців, німців, австрійців, угорців, поляків, румунів, болгарів, чехів, словаків, сербів, хорватів, італійців, євреїв та інших. Конфісковувавши все їхнє майно, їх без ніякого суду відправляли в табори для інтернованих (internment camps) з позбавленням права голосувати. Не в одному випадку у таборах опинялися цілі родини з малими дітьми.
Місця розміщень таборів для інтернованих та приймальних станцій у Канаді в 1914 -1920 роках: Ukrainian Canadian Internment Map: https://www.uccla.ca/internment-camps-maps
Таких таборів та приймальних станцій (receiving stations) у Канаді нараховувалось 24. У них у жорстоких умовах перебувало 8 тисяч 579 осіб, серед них – понад 5 тисяч українців. 80 тисяч осіб так званих “ворогів” Канади та Великобританії, в переважній більшості українці, які ще не були натуралізовані, наражалися на безконечні переслідування. Вони змушені були носити при собі документи, які посвідчували особу, та регулярно відмічатися в поліції (А. Василенко. Інтернування осіб українського походження в Канаді під час Першої світової війни…: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/1249/Vasulenko.pdf; L. Luciuk. In fear of the barbed wire fence: Canada’s first national internment operations and the Ukrainian Canadians, 1914-1920). До 1980-х років лише дехто знав про існування в Канаді таких таборів.
Щоб засвідчити свою відданість Канаді та Великій Британії, люди постійно збирались на сходини та віча. Одним з найбільших було громадське віче у Вінніпеґу 9 серпня 1914 року, на яке зібралося понад три тисячі українських канадців. Вони зійшлися, щоб не лише засвідчити свою лояльність короні та імперії, а й запевнити уряд Канади, що вони живуть справами країни, яка стала їхньою другою батьківщиною (Пропамятна книга Українського Народного Дому в Виннипегу. 1949. – С. 291).
А тих, які опинилися за колючими дротами розкиданих по всій Канаді концентраційних таборів, очікувала важка фізична праця на лісоповалах, у шахтах, на прокладанні доріг, мостів, залізниці тощо. Це їхні руки розбудували частину одного з найкращих державних парків Канади – Banff National Park в Альберті, який нині користується великою популярністю туристів з усіх куточків світу.
Над інтернованими знущалися, їх принижували… Там їх очікував голод та холод, що призводило до захворювань, самогубства та… могил. Забутих десятиліттями могил… Противлячись несправедливому ув’язненню, інтерновані намагалися утікати, а у деяких гірських таборах страйкували. У травні 1916 року в таборі Капускасін (Kapuskasing), Онтаріо, 1200 інтернованих навіть піднялися на бунт. Щоб його придушити, знадобилося 300 озброєних солдатів (https://www.thecanadianencyclopedia.ca/en/article/ukrainian-internment-in-canada).
Щоб уявити ситуацію, в якій канадські українці опинилися в роки Першої світової війни, слід лише переглянути архіви тодішньої преси. Особливо це стосується часопису Manitoba Free Press, органу канадських лібералів, зі шпальт якого суцільним брудним потоком лилися напади на українців. Їх називали ворогами, зрадниками, яким треба якнайскоріше забратися з Канади.
Щодо подій 1914 року варто згадати, що коли почалася війна між Австрією та Сербією, серед українців Канади постало питання, як їм, як колишнім підданим Австро-Угорщини, поступати в цій ситуації. Єпископ русинів-католиків Никита Будка вважав своїм обов’язком роз’яснити ситуацію своїм вірним. Сповіщення Австро-угорських консульств в Канаді про мобілізацію австрійських підданих на військову службу спонукало єпископа Будку звернутися до духовенства та всіх своїх вірних у Канаді з пастирським листом, який він написав 27 липня 1914 року. Він боявся, що його рідну землю захопить Росія, і закликав русинів підтримати Австро-Угорщину і, якщо вони мають військові зобов’язання перед Австро-Угорською імперією, повернутися додому, щоб захищати свою батьківщину. Цей лист був опублікований в часописі «Канадийский Русин» 1 серпня 1914 pоку (Legislative Library of Manitoba), після оголошення Австро-Угорщиною часткової мобілізації. Мало хто тоді сподівався, що Канада буде втягнута у цю війну.
Фрагмент тижневика «Канадийский Русин» від 1 серпня 1914 р. з оголошенням про часткову мобілізацію в Австро-Угорщині (Legislative Library of Manitoba).
Кількома днями пізніше Великобританія та Канада опинилися у стані війни. Єпископ, виходячи з поточних обставин, 6 серпня 1914 року пише другий пастирський лист («Канадийский Русин», 8 серпня 1914 р.: Legislative Library of Manitoba), в якому просить вважати його перший пастирський лист недійсним. Підкреслюючи, що протягом останніх кількох днів політична ситуація цілком змінилася, він закликає своїх вірних, які живуть під британським прапором, бути лояльними британській короні. Він наголошує, що тепер їхній священним обов’язком є стати на захист Канади, країни, яка дала їм притулок та волю (M. H. Marunchak. The Ukrainian Canadians. – Winnipeg, Ottawa: Ukrainian Academy of Arts and Sciences (UVAN) in Canada. 1982. – C. 325). Але тоді вже було запізно щось змінити…
Фрагмент титульної сторінки тижневика «Канадийский Русин» від 8 серпня 1914 р. і другого пастирського листа єпископа Н. Будки (Legislative Library of Manitoba).
Не бракувало і зібрань, на яких єпископа Будку осуджували як зрадника. На цих збіговиськах українців та їхнього єпископа не лише критикували, принижували, а й проклинали. Іґноруючи другим пастирським листом єпископа, газета Manitoba Free Press (newspaperarchive.com) продовжувала звинувачувати його в тому, що він закликає людей до австрійської армії, щоб воювати з Великобританією та її союзниками.
В своїх цілях становище українців використували противники католицької церкви. Зі сторінок газет як кулі летіли в усі боки слова: вороги, зрадники, осудити, засудити, покарати, виселити, проклясти… Слова – не кулі, але рани, нанесені словами, є не менш болючими і часто залишаються невиліковними.
З часом життя наших людей у Канаді ставало ще гіршим. Були закриті всі українські двомовні школи. Також в Манітобі та Саскачевані були закриті бурси, які підготовляли вчителів для українських двомовних шкіл. Р. С. Торнтон (R. S. Thornton), тодішній міністр освіти, виконуючи розпорядження прем’єр-міністра Манітоби Т. С. Норріса (T. К. Norris), наказав спалити надіслані з Англії посилки з українськими двомовними підручниками. Це сталося на площі перед будівлею законодавчої асамблеї у м. Вінніпеґ (M. Г. Марунчак. Історія українців Канади. Т. І. – Вінніпеґ, Канада: Українська Вільна Академія Наук в Канаді. – C. 142-144; 148-149; А. Господин. Початки українських шкіл в Канаді. – Вінніпеґ, 1990. – C. 11).
Крім жахливої расової дискримінації, українцям наносили значну матеріальну шкоду. Невдоволені своїм становищем, вони постійно сходилися, щоб обговорювати ситуацію, в якій опинилися, і намагалися знайти якийсь вихід. Українці висловлювали своє обурення урядом, який запрошував та переконував їх їхати до Канади і якому вони довірили своє життя. Їм було боляче і прикро від того, що уряд призивав їхніх чоловіків та синів до їхньої армії і одночасно вважав їх ворогами Канади.
Недобрий то був час для українців в Канаді. Часто, в хвилини розпачу та туги за рідним домом, вони розкаювалися, що кинули рідний край, але з тогочасної преси знали, що вдома було набагато гірше. Вони журилися долею своїх рідних, від яких місяцями не отримували жодних вістей. З цього приводу вартою уваги є коротенька замітка «До тих, що хотять писати до старого краю» з порадою:
«Листи до повітів східної Галичини можна слати лише через Росію, для того побічно звичайної адреси треба на долїшнім розі коверти написати по англїйськи: Galicia, Russia. До повітів середньої Галичини (на захід від Львова) і до західної Галичини та цілої Буковини листів не слати, бо не дійдуть по причині воєнних операцій» (цитовано за оригіналом: Канадийский Русин. 27 січня 1915 р., ч.5/Legislative Library of Manitoba).
Галина Кравчук, Вінніпеґ, Канада
