15 квітня виповнилося 90 років з дня народження видатного історика і публіциста Валентина Мороза, багаторічного політв’язня, який став символом українського опору 60-70-х років минулого століття.
З нагоди цієї дати пропонуємо спогад Анатолія Радигіна з книги «Життя в мордовських концтаборах зблизька».
Ред.
Чекісти зробили помилку. Випадкові зустрічі в’язнів у коридорах тюрми суворо заборонені. Але цього разу щось зламалося в добре наладженому механізмі. Гримнули двері у вестибюлі ІІ-го бльоку і ми з Валерієм Ронкіним опинилися віч-на-віч з людиною у смугастому одязі рецидивіста. Хвилеве замішання. Нестерпно болюче розпізнавання один одного і раптовий стрибок друга до друга: «Валерію!»
– «Валентине!» Короткі півобійми і ось уже розлючені й насуплені наглядачі, матюкаючись пошепки (не дай, Господи, довідається начальство, що вони дозволили таку зустріч), розтягають двох давніх знайомих.
Коли за нами й за зустрічним в’язнем затріснулись двері, за кожним свої, Валерій запитав мене, чи я пізнав його. Я відповів, що ніколи з ним не зустрічався, але чув про нього, чув багато, позаочно шанував його, співчував йому, але навіть я, що бачив багато дечого за 10 років тюрми, з трудністю уявив собі, що людину можна допровадити до такого стану.
Це був Валентин Мороз. Кожному українцеві напевно знайоме це прізвище. Мабуть, кожний українець за кордоном бачив його портрети. Тепер не вірте тим портретам! Московські жандарми потурбувалися про те, щоб ця людина з тонким інтелігентним обличчям й розумними очима вже ніколи не була подібна до свого портрета. Худина! Хвороблива і страшна, сполучена із смугастою уніформою, разюче і моторошно нагадує фотографії недобитих жертв Освєнціму. Арештанська роба (одіж) теліпалася на тілі цього високого чоловіка, як на тонкому дротяному каркасі. Рідка, кущувата щетина на землистій висохлій шкірі, а сама шкіра, зеленаво-пергаменова, страшна, як у мумії, обтягала високе чоло і загострені вилиці… Очі… Ні, я не зумію висловити того, що я побачив у тих очах за кілька коротких хвилин цієї зустрічі…
Пізніше ми довідалися, що Валентина вкинули до сусідньої з нашою камери. Особливу наполегливість проявив Осип Тереля, для якого Мороз був божком. Ми цілий місяць, не рахуючись із небезпекою, намагалися пов’язатися з Валентином, намагалися перестукуватися, кликати, але нещасний був так зацькований донощиками і камерними провокаторами, що доки випадково не впевнився, що у сусідній камері дійсно ми, а не провокатори, які вільно розмовляють українською мовою, – не відповідав на стукання і не брав наших записок із сховків. Він так привик (якщо до цього взагалі можна привикнути) до щоденних чекістських провокацій, до шантажу, разючої і безнастанної винахідливости тюремних інквізиторів, що лише за місяць, побачивши нас особисто крізь випадково незачинену «кормушку», почав перекликатися з нами та обмінюватися журналами і записками. Але тільки тоді, коли його співкамерника викликали на допит, до лікаря або на прогулянку. Тоді Валентина провадили одного мимо нашої камери і він, випередивши конвоїра, встигав напівшепотом сказати приготовлену фразу, якої ми чекали, сховавшися за дверима.
Важко було повірити, що це той самий вольовий, темпераментний і мудрий Мороз, якого ми знали з розповідей та з його книжок, цитати з яких дійшли до нас. З його камери часто доносилися зойки і галас бійки, туди часто вривалися з тупотінням наглядачі «буцкоманди» (оперативної групи втихомирення) – когось кудись волікли і хтось надсадно жалівся. Потім все затихло, щоб за кілька годин початися наново.
За кілька місяців я мав вийти з тюрми, тому постійно запитував Валентина, що передати на волю. Він болісно морщився і повторяв, повторяв з настирливою упертістю:
«Передайте лиш одне: мене тримають із божевільними, мені створюють постійне пекло! Намагаються зробити з мене божевільного, такого як ті, кого вкидають. Я не маю чим дихати!» І так кілька разів тими ж самими словами…
І я повторюю: один із найчесніших і найталановитіших українських публіцистів доведений до стану повного знесилення, близького до божевілля. Його нинішнє буття – моторошна суміш голодного карцеру і кімнати дому божевільних. Він зазнає нападів напівзвірів, які цілковито втратили людський вигляд, втратили будь-які національні та соціяльні риси. Ані на один день не припиняються фізичні і моральні тортури Валентина Мороза.
Пам’ятайте про це!
Анатолій Радигін
