Молодь завжди була двигуном змін в країні. Революція на траві, на граніті, Помаранчева і тепер Революція Гідності, яка завершилась менше місяця тому – усі ці події поєднує воля молодих українців, що першими реагували на загрозу державності та виходили на вулиці. Як і майже 100 років тому під станцією Крути – ми, молодь, мусили спинити ворога.
Іноземці, які приїжджали на Майдан, також відчували це – сам дух, який панував на Хрещатику весь час. Саме про Революцію Гідності та сприйняття її європейцями я говорила з італійським фотографом-фрілансером Якобом Бальзані. Ми познайомились 10 лютого під час акції під управлінням міліції. Грінпісівець та пацифіст, він досі не розуміє, як і, головне, навіщо, в Україні розстріляли 100 людей.
27 листопада. Ліве крило Українського дому. Намети «Інфоцентру», роздачі теплих речей та їжі починають активно згортатись – оголошено про об’єднання Майданів. На Європейській площі перед сценою все ще стоять кілька десятків людей. Акції протесту в Україні почалися ще 22 листопада, коли уряд заявив про припинення євроінтеграційних процесів.
4-а година ранку. Моя зміна на харчовому наметі триває вже 12 годин. За ще три треба йти в університет – революція-революцією, а заліки здавати доведеться. Біля столу з бутербродами постійно крутяться хлопці у сірих куртках з написом «ВО «Батьківщина», посміхаються, знайомляться і забирають канапки тарілками. «Дівчатка, а чай є?». Відказую вже, мабуть, вдесяте, що поки що немає окропу. Намагаюсь посміхнутись та кажу, щоб зачекали. Нещодавно нам принесли багато дволітрових термосів, але набирати в них окріп все ще проблематично – далеко не всі кафе на Хрещатику погоджуються допомагати протестувальниками. Навколо метушаться люди – хтось зносить до автівок пакети з речами, витягнуті з наметів, хтось прибирає. Нестримним потоком, навіть вночі, приходять благодійники. Хтось скручує купюри по 200 грн і кладе їх у скриньку для пожертв, хтось привозить величезний армійський термос із бульйоном, хтось – домашні млинці з вишнями. Кожен намагається бути корисним, бо розуміє, що зараз революцію творять усі. Наступного дня наш харчовий намет переїде під накриття біля «Глобусу», щоб там профункціонувати ще 2 доби. Людей на Майдані стане невимовно більше, хтось стоятиме під стелою вдень, хтось – вночі. Цілодобово з імпровізованої сцени гратиме музика та звучатимуть маніфести.
«Я приїхав в Україну 23 листопада, коли мали бути 80-і роковини Голодомору. Після урочистостей біля меморіалу того дня, разом з натовпом, я пішов на Майдан. В той вечір моя подруга, у якої я жив, перебуваючи в Києві, сказала, що людей зібралося зовсім мало, на Помаранчеву революцію це було мало схоже. На ранок я повернувся, тоді були сутички під Кабінетом Міністрів. Перший досвід спілкування з «Беркутом» увінчався першим у житті ковтком повітря з перцевим газом…
Тим часом європейські медіа почали згадувати про події в Україні, але тоді про неї особливо ніхто не знав, а зацікавленими настільки, щоб самим щось дізнатись, були одиниці. Потім ваш президент не підписав угоду у Вільнюсі. Дивно, спершу я думав, що Янукович відмовився від євроінтеграції через певні економічні причини. Згодом сів і розібрався у всьому, що пропонував Митний союз та ЄС і побачив – корінь проблеми не в економіці. Люди ж на Майдані стояли далеко не за ЄС. Вони відстоювали свої права та справжню незалежність. Для розуміння цього мені знадобилось немало часу. На жаль, тоді їх кількість була невеликою і я не бачив продовження протесту».
30 листопада. Ранок. Неділя, майже повна відсутність голосу і ноутбук – найкращий ранковий набір. Сьорбаю чай, паралельно вмикаючи комп’ютер. Відкриваю браузер – новинна стрічка у соцмережі рясніє гнівними фразами та затемненими фотографіями, на яких фігурують озброєні люди у формах. «Вночі Майдан розігнали, усіх, хто там був, – жорстоко побив «Беркут»!», – читаю в пості. За годину вже виходжу з метро на Майдані Незалежності. Площу щойно захопили протестувальники.
Наступного дня, після народного віче, натовп прямує під Адміністрацію Президента. Нам тим часом пропонують зробити своєрідний штаб у Будинку письменника. Коли мітингувальники відступають з вулиці Банкової, «Беркут» вривається у зайняту нами будівлю. Ламає двері, вибиває шибки. Б’ють працівників, які намагаються врятувати своє майно. Моя подруга Марія, тендітна руда дівчина, вибиває рукою вікно, тікаючи від наступаючих силовиків. Ллється кров, забрискуючи куртку. Поруч біжать двоє медиків, на ходу дістають бинт, поглядаючи на закривавлену руку дівчини.
Мирний спротив набуває нових оборотів, коли приходить розуміння – музикою на площі Незалежності змінити ситуацію не вдасться. “Дискотеці – ні, революції – так” – наше гасло стає першим на Майдані знаком того, що революція неминуча і це єдиний шлях.
Ми ж тим часом починаємо зголошувати людей до Самооборони Майдану. Тоді її ще називають Народною Міліцією.
«Насправді, події в ніч з 29 на 30 листопада нічого особливо не змінили у ставленні європейців до ситуації в Україні. Точно можу сказати про Італію: у нас влада чи не більш радикальна за вашу, тому ми звикли до силових розгонів мітингів та демонстрацій. Але події тієї ночі все одно мали наслідки. Як сказав мені потім один із афганців, що жив на Майдані, якби Янукович не прийняв рішення розігнати мітинг силою, за кілька днів ніхто б уже не виходив на протести. Цікаво, такий самий коментар стосовно подій ночі 29 листопада мені дав і провладно налаштований чоловік, з яким я спілкувався, коли був у Дніпропетровську. Він також не зрозумів дій вашого президента».
2-10 грудня. Силовий розгін Майдану дав як наслідок зовсім неочікуваний для влади результат – мітинг став масштабнішим, люди почали з’їжджатись з усієї України. Зайняті будівлі КМДА та Будинку профспілок стали приміщеннями новоствореного Штабу Національно Спротиву, який згодом куруватиме усі сотні Самооборони.
Наші ночі проходили так само на Майдані, у складі Народної Міліції, у відлові нетверезих, неадекватних чи підозрілих людей. Усі розуміли, що дискредитувати революційний рух нині дуже просто, як це довели події 1-го грудня, тому надзвичайно важливим стало підтримання саме мирного спротиву. Деякі ночі присвячуємо побудові захисних барикад на межі протестної території. Заблоковані і підземні переходи, обтягнуті колючим дротом та закидані уламками «йолки», заради встановлення якої розганяли Майдан. Згодом усі мої друзі-хлопці у складі «Вільних людей» блокують автобуси із силовиками у Василькові, що під Києвом. 8-го грудня кримські підрозділи таки проривають ланцюг протестувальників і доїжджають до центра столиці. Тоді ж відбувається друге віче – Марш мільйону.
Увечері того дня ми з подругою ішли у бік Бессарабської площі. «Чого вони всі зібрались там, навколо Леніна?» – чую збоку. І за кілька секунд задумливе: «А де він, до речі? Ти бачиш пам’ятник?..». На постаменті «вождя» хлопець у балаклаві балончиком пише «Слава Україні!». Тим часом біля самого «тіла» Леніна, що лежало на плитці, зібрався натовп. «А можна і мені шматок?» – повертаю голову і бачу жіночку, яка простягає руку до хлопця з кувалдою. Він щойно надщербив пам’ятник. «Тримайте!», – усміхається і простягає шмат червоного граніту.
В ніч на 11 грудня Самооборона пішла захищати Майдан. Силовики, заручившись підтримкою комунальників, намагались розібрати барикади. «Стояв у першій лаві перед «Беркутом». Поки журналісти відводили від нас камери, можна було отримати кілька сильних ударів палицею в живіт від силовиків. Декому били по колінах чи по голові», – розповідає потім товариш із Самооборони. На щастя, у ту ніч ніхто серйозно не постраждав.
«Я повернувся до Києва 10-го грудня, коли Янукович пообіцяв місіс Ештон, що не буде атакувати Майдан. А вже вночі був черговий штурм. Геніально. Десь опівночі я був в аеропорту. Подруга, яка мене зустрічала, сказала тоді, що ми повинні піти на Майдан, бо «вони нападають». Тоді ми взяли таксі і поїхали. У соборі били дзвони, і Майдан дуже відрізнявся від того, що я бачив два тижні тому. Ми спостерігали за штурмом з мосту на Інститутській, яка була оточена Беркутом.
У найближчі дні після штурму мені подобалось, що вся площа була як вулкан ідей. Спершу – хаотичний, а потім все більш і більш організований. У повітрі ніби літала надія. Я відчував, що люди були щасливими, бо відчували, що роблять щось корисне. Фотографувати тоді було набагато легше,усі довіряли один одному. Далі це змінювалось у гірший бік».
Великі зміни стались тоді, коли Янукович домовився з Путіним про кредит. Моя подруга Олена та її друзі тоді сказали, що для них битва закінчилася, і на Майдані тоді ставало все менше людей. Але в той самий час площа протестів збільшувалась. Тоді для багатьох на Майдані постало рішення подальшого вибору – вони втрачали роботу і мали бути готовими до можливих наслідків. Люди стали більш серйозними у своїх намірах, але в той самий час – більш обережними».
Грудень-січень. Після другої спроби штурму Майдану, на ньому запанувала справжня військова атмосфера. Самооборонці зводили все більші барикади. Було створено систему їх патрулювання. Тим не менше, Майдан спокійно існував та функціонував, волонтери годували натовп, благодійники постачали їжу та одяг, хтось – допомагав грошима.
На той момент уже 14-а сотня Самооборони «Вільні люди» зайняла Будинок архітекторів. Маленька родина, утворена на вулиці Грінченка, 6, протрималась тоді і трималась разом аж до закінчення подій на Хрещатику у лютому. Хлопці тренувались, ходили на завдання по блокуванню урядових будівель чи на захист протестувальників від новоформувань – пропрезидентських найманців – «тітушок» та силовиків.
«Ще не вмерла України..» – кричу що є сили. На годиннику, що над Будинком Профспілок, видніється «00:00». Навколо мене – ще 70 друзів, над головами майоріє жовтий стяг 14-ї сотні Самооборони. «..козацького роду» – підвиває збоку мене Дмитро Бєднін з Харкова, який прийшов у нашу Сотню ледь не з першого дня створення і пробув там до останніх днів Революції. «Слава Україні!» – чуємо зі сцени. «Героям Слава!» – вигукує півмільйонний натовп. Десять хвилин на привітання та радість і йдемо на першу барикаду на Інститутській. Новий рік починається з чергування.
Після Різдва приїжджаю назад у столицю. На Майдані людей вже менше, у Будинку архітектора також лежать незайняті каремати.
«Відходь! Дивись, балончик дістає!», – керівник комендатури Самооборони Андрій Левус відпихає мене від автобуса, оточеного «Беркутом» біля Солом’янського РВВС на початку січня. Ледь встигаю натягнути на обличчя арафатку і отримую щедру порцію газу. Закашлююсь та пригинаюсь, запихаючи увімкнений фотоапарат в кишеню. Збоку підбігає величезна постать – високий чоловік тримає на плечах Руслану. Вона кричить «Не піддавайтесь на провокацію!» самооборонцям. Ті невдоволено роблять живий «коридор ганьби», через який проганяють до відділка усіх беркутівців.
«Увесь січень я був вдома, в Італії. Читав у новинах, що Янукович продовжував ігнорувати вимоги протестувальників, а потім навіть вирішив переслідувати всіх людей, що були на площі, за новими законами. Події на вулиці Грушевського стали природним наслідком – було створено таку неймовірну атмосферу ненависті з обох сторін, а потім почали вбивати людей.
Пізніше, вже у лютому, я приїхав назад до України. Спершу відвідав у Дніпропетровській області родину загиблого Сергія Нігояна. Дуже сумно було дивитись на його батьків, він був у них єдиною дитиною. Потім – повернувся до столиці і був там з 14-ю сотнею. Афганець, з яким я познайомився в той час, сказав мені фразу, яку я запам’ятав надовго. «Я хотів би щоб ця революція закінчилась на Майдані, з нами і «Беркутом» , підрозділами ОМОНу та їхніми родинами, щоб ми всі обійнялись. Адже це політики хочуть знищити один одного, тож нехай не втягують у це невинних»».
Кінець лютого, розв’язка. Весь лютий місяць мітингувальники та Самооборона ходили на протести, мітинги та активно виступали проти дій Президента та його уряду. Час від часу спалахували стихійні протистояння на вулиці Грушевського, іноді хтось вночі штурмував блок-пости силовиків в урядовому кварталі. Тривали арешти та судові процеси над затриманими активістами Майдану.
18 лютого вранці ми у кількатисячній колоні Самооборони йшли до Верховної Ради. Всі дівчата у цивільному – керівництво сотні вирішило, що бути справжніми учасниками подій нам надто небезпечно.
Момент – самооборонці зі щитами вишиковується у кордон між міліцією, за якою ховаються «тітушки», та натовпом мітингувальників. Потрібно з’їздити на годинку до гуртожитку – забрати термальну воду і деякі медикаменти. «Бережіть себе», – кажу своїм хлопцям та обіймаю їх. Останнім доходжу до сотника – простягаю до нього руки і чую навколо наростаючі крики та дзвін щитів – по той бік Беркуту «тітушки» почали кидати у нас каміння. Сотник біжить наперед, викрикуючи на ходу команди хлопцям. Люди потоком виносять мене на дорогу. З парку чути звуки гранат, що розриваються, та крики. Почався штурм.
Стрімголов мчу по Інститутській до метро, на ходу вирішуючи, чи варто – назад можу не повернутись, якщо метрополітен перекриють. Перебігаю перехрестя з вулицею Шовковичною – навколо все ще багато прапорів, стоять люди старшого віку. Проходжу крізь натовп і опиняюсь на справжньому плацдармі – каміння з дороги вже розбирають, закидуючи на той бік великих машин, що блокують вулицю. З-за них – силовики раз-по-раз кидають гранати. Чути звуки пострілів. Гумова куля влучає в спину хлопцю, біля якого я стою і, на щастя, відбивається від його бронежилета. Він підіймає на мене веселі очі. В руках – запалений коктейль Молотова. Ще секунда – і по той бік блок-посту палає авто. Швидко дістаю фотоапарат, роблю кілька знімків і біжу на той бік перехрестя. Ззаду чується до болю знайомий звук приземлення шматка легкого металу на бруківку – прискорюю біг, але це не допомагає. За частку секунди зліва розривається світло-шумова граната. По нозі вдаряє щось важке – силовики мали звичку примотувати до гранат болти та гайки. На кілька миттєвостей не чую абсолютно нічого, відчуваю як пульсує біль. Біжу далі, проштовхуючись через натовп.
Ввечері 18-го сидимо у травмпункті на вулиці Богдана Хмельницького. Приїхали сюди з двома хлопцями з 14-ї сотні. Одного з них побив «Беркут». Біля іншого розірвалась граната, ноги – обстріляні гумовими набоями. Їх оглядають, роблять рентген, одному гіпсують руку. Виводимо один одного під руки на вулицю. У кишені вібрує телефон. Дістаю – мама. «Мам, вибач, що не подзвонила! З Днем Народження!». Чую в слухавці :«Ти жива? З тобою все добре? Слава Богу. Це – найкращий подарунок». За кілька хвилин відвозимо у авто поранених на квартиру. Водій робить гучніше радіо. «Статистика, подана МОЗ України свідчить, що станом на сьогодні померлими є вже 20 мітингувальників». Перехоплює подих. Відвертаюсь і стискаю руку хлопцю, що сидить поряд.
Наступні два дні згадати не можу. Вже потім, дивлячись новини, потроху зібралась картинка того, що відбувалось. Палаюче наметове містечко під стелою, чорний, задимлений будинок Профспілок. Усюди кіптява і люди у формі. Наступний кадр – «Беркут» зверху «Глобуса» стріляє по натовпу на площі під торговим центром. Наступний – дівчина-медик біжить, затискаючи горло рукою. ЇЇ шия кровоточить, шарф просочується червоною рідиною. На Хрещатик зносять тіла вбитих. Вони накриті закривавленими стягами. Другу добу фактично не можу заснути, хоч втома підкошує ноги. 20-го числа дізнаюсь, що з попереднього складу 14-ї сотні повернулось всього 13 людей. А було 38. Пригадую, як, стоячи у Маріїнському парку, обіцяла бійцю помасажувати плечі, коли повернемось у штаб. «А де він?», – питаю. «Другу добу не можемо знайти».
22-го зранку збираюсь їхати, температура 39,5 тримається майже добу. Потроху повертаються зниклі хлопці. Шкутильгає на кухню кантужений боєць, якому я винна масаж. Хтось збоку викрикує, що Янукович втік з країни. П’ю чай і поволі засинаю. З кімнати чути «Гей, плине кача по Тисині..».
«Те, що відбувалось 18, 19 і 20 лютого я досі не можу зрозуміти. Перебуваючи з 14-ю сотнею, я побачив, як Самооборона і Правий Сектор набирають впевненості для більш радикальних дій. А потім їх починають розстрілювати з вогнепальної зброї… Та найбільшою таємницею для мене залишається причина того, що Янукович пішов.
На відміну від світових ЗМІ, я вподобав Майдан більше тоді, коли він ще був мирним. Це і не подобається в мас-медіа – їм просто потрібна картинка. Нещодавно наштовхнувся в мережі на матеріал про дівчину-медика, яку підстрелили, але вона вижила. Там написали, що вона – нацист. Яка жахлива неповага до настільки серйозно постраждалої людини! Але я можу дискредитувати цей журнал, тому що я був в Майдані, і знаю, як усе виглядало.
В останніх італійських матеріалах про геополітичний аналіз можна зустріти фрази «Росія хоче», «Америка хоче», але мені ніколи не траплялись подібні висловлювання про Україну. Я думаю, що те, чого хочуть українці – мати можливість сказати: «Україна хоче…» і щоб це усі поважали».
Автор:
Олеся Горяйнова
16 березня 2014 року
