Українські політв’язні відзначали Різдво у польських, нацистських та радянських тюрмах і таборах, незважаючи на заборони.
Різдво є, мабуть, найбільш родинним святом у нашому народі. Його сила така потужна, що навіть у найнесприятливіших обставинах – в ув’язненні – українці знаходили можливість відзначати.
У СТІНАХ «СВЯТОГО ХРЕСТА»
Польські тюрми свого часу були одними з найсуворіших. Проте й тут політв’язні знаходили можливості для збереження своєї релігійної та національної ідентичності. Передусім це стало можливим, коли українці перетворилися на численну групу в тюрмах. Так, коли 1934 року за ґрати потрапив фактично весь Крайовий Провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, своє перше Різдво вони зустріли в одиночних камерах, крізь стіни яких неможливо було жодним чином перегукуватися. Відтак українці розпочали коляду… свистом! Просвистівши «Бог предвічний», надалі в такий самий спосіб у стінах тюрми пролунала ціла в’язанка Різдвяних коляд.
Уже через два роки ці самі в’язні відзначали Різдво в одній із найважчих в’язниць Польщі – «Святому Хресті». Зважаючи на відвідини священика, начальник тюрми дозволив створити хор. Бандера й тут виявив свої здібності: організував хор арештантів, який виконав Службу Божу на чотири голоси.
Святкування різдва в раядянському таборі. Село Сосновка Чунського району Іркутської області, 8 січня 1956 року
Коли ж священик затягнув коляду «Ісусе милий, ми не багаті, золота в дари не можемо дати…», засуджений на довічне ув’язнення Микола Климишин занотував у спогадах: «Це перша наша Служба Божа по трьох літах, де ми зійшлися разом, і співання Служби Божої і ще на кінець та коляда, що так докладно пасувала до нашого стану – все це викликало в нас надзвичайне почуття…»
У складніших умовах доводилося відзначати у концентраційному таборі в Березі Картузькій. Його було створено в червні 1934-го після вбивства українським бойовиком польського міністра Броніслава Пєрацького. Побої й приниження, яких щодня зазнавали «відокремлені» (Береза була місцем «відокремлення», куди направляли без суду нелояльних до держави осіб), були важчими, ніж у тюрмах. Тут навіть колядувати заборонялося. Тому на Святвечір 1935 року, коли жандарми залишили відчиненими двері в камери, щоб безперешкодно «втихомирювати» в’язнів, двоє з «відокремлених» лягали на підлогу під ними й стежили за рухом наглядачів. Коли ті віддалялися, в камері тихо колядували й припиняли спів, тільки-но наближалися.
З «ПЕРШИМИ СОВІТАМИ»
Прихід у 1939-му на Західну Україну більшовиків, який охрестили «першими совітами», позначився небувалими арештами. За деякими даними, за неповні два роки (до червня 1941-го) було репресовано понад 500 тис. осіб – кожного десятого мешканця Галичини. Перед обличчям спільного ворога українці й поляки, що опинилися за ґратами, здатні були на братерські вчинки. Так, у 1941-му у Львівській тюрмі на наш Святвечір українці запросили поляків, а католицького священика – благословити їжу, що він і зробив польською мовою.
Майже неймовірною є історія із судового процесу, який відбувся в січні 1941 року над 59 членами й симпатиками ОУН. Другий день суду припав на Щедрий вечір, і навіть перебуваючи на лаві підсудних, націоналісти спромоглися відзначити це велике релігійне свято: «Моя сусідка легко штовхнула мене й, обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: «Скубни трішки і подай далі», – згадувала пізніше одна з учасниць процесу Люба Комар. – Я здогадалася, що це було надвечір’я Йордану, і, скубнувши дрібочку, подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об’єднуючи нас усіх, наче за спільним столом на Щедрий вечір…». У ті дні 42 підсудних із «процесу 59-ти» було засуджено на смертну кару.
У МЛИНАХ СМЕРТІ
«Млинами смерті» назвали історики нацистські концтабори, у яких перемелювалися мільйони людських доль. Ті, хто залишився жити, згадували, що в численних концтаборах Третього Рейху цілі групи ув’язнених могли досить довго ухилятися від репресій і бодай якось терпимо облаштовувати свій побут.
Спогади, які залишилися про Різдво, ілюструють, як змінювалося ставлення нацистів до політв’язнів. Так, у 1943 році в Аушвіці (Освенцимі) націоналісти, або ж, як їх називали, «група Бандери», на Святвечір спромоглися дістати буряк, із якого зварили борщ. Святкову атмосферу було створено завдяки ялинці, позиченої у в’язнів-католиків, які вже відзначили своє Різдво.
Зовсім іншою була ситуація в 1945-му. У той час українці мали більше контактів з рештою в’язнів, які, зокрема, працювали при кухні есесівців. Звідтіля можна було «організувати» консерви-сардини, окремі овочі.
РІЗДВО НА МАЛІЙ ЗОНІ
Радянські табори мало чим відрізнялися від нацистських – такі самі численні, побудовані на сваволі та крайніх формах знущань над в’язнями. Арештанти часто називали їх «малою» зоною, розуміючи під «великою» Радянський Союз. Ця алегорія була не перебільшенням, адже кількість в’язнів і розмах «малої» зони своїми масштабами перевищували чисельність населення та пло-
щі багатьох країн. Так, у 1940–1950-х роках у таборах, за різними даними, «перевиховувалося» від 17 до 22 млн осіб. Відомий ГУЛАГ, який було створено не лише для координації всієї каральної системи, а й із чітким господарсько-економічним розрахунком, об’єднував 230 табірних управлінь. Своєю чергою, кожне з них налічувало від 5 до 20 концтаборів. У найчисленніших було до 250 тис. в’язнів, що перевищує деякі обласні центри сучасної України.
Різдво в Золочівській тюрмі, 1932-й рік
Попри свавілля адміністрації таборів і кримінальних в’язнів, українці спромоглися самоорганізуватися. Завдяки приборканню «побутовиків» та проведенню акцій протесту (зокрема, й повстанням у концтаборах у першій половині 1950-х) життя в них більш-менш нормалізувалося. А відзначання Різдва стало чи не найбільшою подією для українців.
У 1955 році «патріарх» українських політв’язнів Михайло Сорока (помер на 36-му році перебування в тюрмі) в листі до сина писав про їхнє Різдво: «І ми тішились, що й ми за звичаєм наших предків вшановуємо цю дату. Бо що-ж представляємо самі, відірвані від традицій, звичаїв, думок та стремлінь тих, що жили віками до нас?..»
Дружина Сороки, а в період визвольної боротьби керівник Українського Червоного Хреста, засуджена на 25 років ув’язнення Катерина Зарицька залишила спогад про Різдво 1959-го. Тоді вони «приготували пудинг з грибів, зробили торт і святкували на славу…»
Проте не завжди арештанти мали нагоду відзначати Різдво в таборах. Часом потрапляли й на етап, коли транспортували з табору в табір. Один із таких етапів згадував сотник УПА «Кривоніс» – Мирослав Симчич. Якось групу в’язнів, серед яких був Симчич, транспортували літаком. Через непередбачені обставини екіпажу довелося зробити вимушену зупинку в Комсомольську-на-Амурі. На летовищі українці почали колядувати, до них приєднався й гурт присутніх тут цивільних осіб. Насамкінець один із конвоїрів вигукнув: «Ето мої зємлякі!» – і, за спогадом Симчича, «ткнув великою п’ятірнею в наші кайдани й поправив на широкому плечі мулький, що зовсім не пасував ситуації, автомат…»
ЦІКАВО
Із «різдвяних рецептів» 1941 року:
План був такий: кожний мусів до Свят заощадити пайку хліба й чотири порції цукру. В запасі ми мали трохи цукру, який приніс зі світу один інженер-білорус і пристав до нашої української групи…
Я теж просив в’язнів, якщо в тижні буде юшка з пенцаку (перлової крупи. – Ред.), виловити всі зернята і скласти до окремої миски, а це була не абияка штука, виловити кільканадцять зернин із миски каламутної юшки. Та около 60 осіб нашої групи назбирали зернят пенцаку, може, з півтора літра. Жаль було дивитися на мищину того пенцаку, який почав киснути, бо до Свят-Вечора було ще кілька днів.
Пенцак ріс як на дріжджах, треба було перекидати його до інших мисок, але це нам не перешкодило здійснити наш план. Вже вранці в день Свят-Вечора ми до пенцаку додали цукру й м’якушки із хліба, добре вимішали разом і так зробили кутю. Білорус мав ще зі світу засушену булку, яку дав до нашої господарки. Я полупав її на малі шматочки, спаленим на металевій ложці цукром покапав кожний кусничок замість меду, й це була просфора.
(Богдан Казанівський, Різдво 1941 року в Львівській тюрмі)
Джерело: «Український тиждень»
