Історію України творила ціла низка видатних осіб, все життя яких було присвячене українській національній ідеї. Однією з таких величних постатей є Іван Митрофанович Луценко, який долею належить й до Полтавщини, й до Одещини, єднаючи, таким чином, Україну.
Іван Луценко народився 160 років тому, у селі Кейбалівка Пирятинського повіту (тепер – району) 23 лютого (7 березня – за н.с.) 1863 року. Він був єдиною дитиною канцелярського службовця, дворянина Митрофана Йосиповича та Ганни Йосипівни (доньки фельдшера). Євген Чикаленко зазначав, що Іван вчився в гімназії у місті Лубни. Там само вчилась його дружина (з 1886 року) Марія, донька унтер-офіцера Прокофія Антоновича Подпалова, за висловом Євгена Чикаленка “лубенська козачка”.
Продовжуючи родинну традицію по лінії матері протягом 1882-1886 років пройшов курс навчання на природничому факультеті Санкт-Петербурзького університету, а у 1887-1891 роках – у імператорській Військово-медичній академії. Після служби лікарем у військових частинах він захистив у 1893 році в імператорській Військово-медичній академії докторську дисертацію. Тоді ж поступив на службу в Одеську військову округу військовим лікарем. Квартира Луценка на вулиці Херсонській (тепер Пастера), 52, на початку ХХ ст. перетворилась на важливий осередок діяльності української громади.
Авторитет та популярність не лише в Одесі, але й за її межами здобув передусім завдяки виконанню своїх професійних обов’язків. У себе вдома влаштував кабінет і став вільнопрактикуючим лікарем. Захопився гомеопатією і перетворився на лідера одеських гомеопатів. 12 січня 1898 року було оголошено статут Одеського товариства послідовників гомеопатії, секретарем та скарбником якого став Іван Луценко. Через п’ять років розпочалося видання переведеного з Харкова до Одеси щомісячника «Вестник гомеопатической медицины», редагування якого взяв на себе Іван Митрофанович. Щотижня лікував хворих в амбулаторії на вулиці Степовій. Товариство влаштовувало публічні збори, де виголошувались доповіді. З 69 доповідей, що пролунали на медичному відділенні за 5 років, 59 написав Луценко. У 1913 році взяв участь у I-му загальноросійському з’їзді гомеопатів. Численні статті Івана Митрофановича з актуальних проблем медичної науки впродовж 1895-1897 років друкувалися у петербурзьких виданнях, насамперед – у журналі «Врач-гомеопат». Одну статтю на лікарську тематику І.Луценко надрукував українською мовою у львівському виданні “Літературно-науковий вістник”. У коло його інтересів Луценка. входили математика, есперанто, вегетаріанство.
У перші роки ХХ ст. брав участь у діяльності Загальної безпартійної української організації у Києві як представник від Одеси. Із заснуванням у 1902 р. Української Народної партії (лідер Микола Міхновський) очолив її одеський осередок, згодом став членом “Братства самостійників“. Під час революції 1905 року Іван Луценко був обраний до Ради робітничих депутатів від Української радикально-демократичної партії. Наприкінці 1905 року українці Одеси вперше провели два численні мітинги, де заявили про свої національні вимоги. Організатором та головуючим на обох мітингах був Луценко. До того ж виступив з промовою, де розкрив значення царського маніфесту для українців. Хід мітингів був детально висвітлений на сторінках українських газет «Народня справа» та «Народное дело», які редагував герой нашої оповіді. Однак його заклики, а також С.Шелухина та Д.Сигаревича до єднання були сприйняті не всіма учасниками мітингів. Частина з них (переважно більшовики) зірвали його роботу. Це дало всі підстави Іванові Луценку обвинуватити російську соціал-демократію у ворожості до українського національного руху.
У 1906-1909 років в Одесі розгорнула діяльність «Просвіта». Іван Митрофанович був членом правління («виділу»), скарбником, головою хорової секції, членом літературно-наукової комісії. Його донька Анастасія завідувала буфетом «Просвіти», утримуючи його власним коштом. У червні 1906 року під головуванням Івана Луценка відбулося засідання «Просвіти», на якому було вирішено заснувати в Одесі українську гімназію та виставку, що ознайомлювала б відвідувачів з побутом українців. Належав до числа найактивніших лекторів, хоча і поступався за кількістю прочитаних лекцій М.Комарову та С.Шелухину.
З початком Першої світової війни мобілізували до війська. Як згадує В.Кедровський, не раз, посміхаючись, пророче говорив: “А що? Хіба не козак? Поки не одягнув на себе уніформи, то й не відчував, що в моїх жилах тече козацька кров. А може таки прийдеться скоро козакувати. Адже війна скінчиться, якщо не революцією, то такими реформами, після яких і українська справа піде горою”.
Відродження козацьких традицій припав на період Української революції 1917 – 1921 років, ґенеза та увесь перебіг якої був закономірним результатом попередніх націєтворчих зусиль. У багатьох джерелах та мемуарах відображений внесок Івана Луценка у період Української революції у формування загонів вільного козацтва. Описи діяльності, навіть коли не розглядали у козацькому контексті, разюче нагадують традиційні описи діяльності козацьких ватажків класичного козацького періоду. З цього приводу соратник Івана Луценка А. Стрижевський згадував: «Чи треба казати, що ні один крок, ні одна справа не обходилася без І. Луценка і коли на парад почали рушати лави козаків, ми побачили його з першою частиною в лікарській шинелі верхи на коневі». За Україну боровся до останнього подиху – син землі Полтавської поліг у бою з російськими червоними окупантами на Волині у 1919 році.
Отже, Іван Луценко належав до провідних представників українського національного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. У його світогляді поєднувались загальнолюдський гуманізм та український націоналізм. Досить швидко зробив вибір на користь останнього. Біографія Луценка підтверджує : український національний рух розгортався не лише у напрямку з Києва до периферії, але й навпаки. Діяльність Івана Луценка та його однодумців з одеської громади свідчить про значне місце південного регіону у формуванні основ української модерної державності. Саме південноукраїнські діячі одними з перших запропонували та відстоювали ідею української незалежності. У контексті актуальної нині проблеми вибору історичних символів та героїв для новітньої України (особливо для її Сходу та Півдня), слід зауважити, що постать Луценка має великий націотворчий потенціал в умовах війни з одвічним ворогом України – росіянами.
Олександр Музичко, кандидат історичних наук (м.Одеса), для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті
