Громадський сектор Євромайдану
Герой №6 – Водій вантажівки
Як його звали, не знаю. Киянин (“я в центрі погано орієнтуюся”), водій вантажівки, в спортивних штанах – такі жовто-блакитні, мабуть, символізують “збірну України”, популярна модель. Ми його відвезли пізно вночі додому. Він був весь чистий, але пах чи то димом, чи то газом. Не знаю, що він робив на Майдані. Мабуть, один з тих киян, хто прийшов на “Києве, вставай!”. Прийшов, допоміг і поїхав додому. Говорив на суржику, але більше українському суржику.
Ми того разу відвозили його одного, але наша ціль була назбирати по дорозі покришок – “бубликів”. Я був радий, що він брав участь в цій операції. Водій все-таки. Покришки нам довелося красти (не вперше за ту ніч). На цілодобових шиномонтажах нікого не було. Тож ми просто забирали лисі покришки, які лежали в них на вулиці.
Він звертався до мене “братішка” або “братік”.
Зазвичай я не люблю цього звернення. Але в ту ніч воно було дуже доречне.
Герой №7 – Поранений на ношах
Були машини, які в ту ніч постійно курсували між Майданом і Михайлівською площею. Возили поранених всю ніч. Ми привезли покришки. Тут несли пораненого на ношах. Я запропонував покласти в нашу машину – “велика машина”. Трохи пововтузившися, чоловіки поклали ноші по діагоналі до багажника. Разом з пораненим в багажник сіла жінка чи дівчина. Я їх не роздивився. Я боюся крові. Кажуть, це поширене і це можна натренувати: студенти-медики, наприклад, швидко звикають, або можна регулярно кров здавати. Я не тренувався. Досі боюся.
От віз я їх потихеньку на першій передачі. Поранений щось тихо казав, типу “Погано чую. Я тебе погано чую.” А жінка йому тихо ласкаво казала щось, типу “Потерпи-потерпи-потерпи. Зараз приїдемо.” Я нічого не міг їм сказати взагалі. Під ранок я вже стомився. Той ком, який часами накатував протягом всієї ночі, вже став в горлі остаточно і нікуди не рухався. Тому я казав тільки щось, типу “Зараз. Бордюр. Обережно.”
На в’їзді в собор стояла жінка-медик. Я зупинився. Вийшов сказати, що в мене поранений. Я взяв себе в руки, наскільки міг: “Поранений на ношах.” Вона не зрозуміла – ком таки заважав. “Поранений на ношах,” – повторив я, взявши себе ще раз в руки. Вона хутенько провела нас до шпиталю на території Михайлівського. Здається, я чув, що на запитання, що поранене, жінка, яка супроводжувала пораненого, сказала щось про осколок і про вухо.
Герой №8 – дідусь
Ми його везли з Майдану до лікарні. Був вже ранок.
Я його бачив ще вночі. З окривавленим вухом, він розвантажував покришки з нашої машини.
Я довго чекав, поки йому оброблять рану в медпункті на Майдані. Осколок влучив в руку. Марина була з ним. Вже був ранок, світло, в мене спрацював будильник. Я знов тупо спостерігав, як люди носили все, що горить, в стіну вогню, яка палала між мітингувальниками і мусорами. Люди дуже різні. Здавалося, хтось прийшов сюди по дорозі на роботу – кілька покришок підкинути в багаття – і до офісу. Різні люди. Я підійшов до рогу Михайлівської і Хрещатика. Дійшов майже до самої вогняної стіни і збагнув, що ця стіна не дала мусорам (я більше не можу називати це міліцією) пройти далі. Щоб підтримувати багаття, люди розбирали дерев’яні споруди на будівництві на Михайлівській. Якісь забори чи щось таке. Ну, і покришки, звичайно.
Горів будинок профспілок, час від часу тріскалося скло у вікнах. Зі сцени якийсь другорядний аніматор читав промову, чи молитву, чи співав – не пам’ятаю. На сцені весь час щось відбувається. А від стіни вогню лунав Висоцький. І я подумав, що того Висоцького ввімкнули мусора. І я відчув їхню присутність, зовсім близько. Там, з того боку – ворог. Жахливий ворог, який хоче мене вбити. Але поки що просто ввімкнув Висоцького, щоб я знав, що він там, щоб я боявся.
Отже, дідусь з Мариною нарешті підійшли до машини. В дідуся було закривавлене вухо і забинтована рука. На бинт рясно протекла кров. Дідусь був дуже веселий. Точніше, дуже збуджений, як і боєць-Саша на початку тієї ночі. Він був схожий на Карлсона-Миколу Луценка. Говорив без кінця всю дорогу. “Мені 60 років і я коктейль Молотова можу кинути на 60 метрів. ” – хвалився. Марина іноді встигала вставляти слово в розмову. Я мовчав, в мене в горлі досі стояв той ком.
На площі Льва Толстого стояв рум’яний молодий даїшник з автоматом. Машини під’їзжали до нього. Він їм щось коротко казав, і машини їхали далі. Обурена Марина сказала, що зараз вона їм все скаже. Нас цілком можна було прийняти за цивільних, які вранці їхали на роботу: чоловік, жінка і дідусь в машині. Я на це і розраховував. Даїшник не пускав людей в центр. Ми їхали з центру. Тож ми й поїхали.
Я погано пам’ятаю, що розповідав дорогою той дідусь. Йому було 60 років – вік моїх батьків. Він був киянин. Метро в той день не працювало. Він сказав, що пройдеться додому пішки – не біда. З Печерську до Борщагівки. Я не пам’ятаю точно, за що цей веселий дідусь ненавидів Януковича і мусорів. Але він всю ніч підкидав дрова і покришки в ту стіну вогню і навіть кинув одного коктейля.
