Написане в заголовку після коми – це, якщо пригадують Читачі – назва одного з перших повнометражних фільмів, випущених в незалежній Україні. Навряд, чи його творці припускали, що незабаром їхнє “дітище” зможе слугувати прототипом реальних подій, котрі розгорнуться на Сході нашої Батьківщини, але сталося саме так! Про фільм я згадав, маючи за честь побувати на восьми презентаціях вже багатьом відомої книги Романа Зіненка (див. першу половину заголовка), котра щойно вийшла друком на українській мові у видавництві “Фоліо” (м.Харків). Перед цим було два наклади на російській, які розійшлися фактично блискавично і можна сподіватися – так буде й з українським варіантом, до речі, ґрунтовно доповненим у порівнянні з попередніми.
На всіх своїх зустрічах безпосередній учасник боїв під Іловайськом у серпні 2014-го року Друже “Сєдой”, дніпрянин родом, доброволець батальйону “Дніпро-1”, батько трьох неповнолітніх доньок (sic!!!) Роман Зіненко підкреслював: “Я не професійний письменник і навіть в школі мав погані оцінки з літератури…” Однак на восьмій зустрічі – у львівській Спілці письменників – устами її голови, п.Ігоря Гургули, було “денонсовано” цю безпідставну фразу такою заявою: “Ви, безперечно, один із нас!..” Справедливе визнання!
Але повернемося до суті справи. Іловайська трагедія, яка сталася в останній декаді серпня понад три роки тому і далі залишається своєрідною “білою плямою” в новітній історії України. Сотні (якщо не тисячі) загиблих, покалічених і полонених – в основній своїй масі воїнів добровольчих батальйонів – тобто тих, хто цілком свідомо і без примусу взяв до рук зброю, аби стати на захист територіальної цілісності нашої держави після ганебної втрати Криму, а в підсумку ніякого ретельного розслідування, аналітичного висновку, жодного не те що покараного, але навіть відстороненого від посади в Міністерстві оборони, Генеральному штабі, Управлінні розвідки… Що це – брак компетентності чи, даруйте, цинічна насмішка над пам’яттю тих, хто ціною власного життя зупинив навалу орди, яка спить і бачить Україну в складі своєї імперії?!
На всі ці непрості питання намагається дати відповідь не офіцер-аналітик у званні як мінімум полковника, а сержант добробату – очевидець і безпосередній учасник вікопомних подій, які б мали стати предметом ретельного вивчення в штабах і академіях, не кажучи вже про істориків-документалістів з професорськими і академічними званнями! І треба сказати, що свою справу Роман Зіненко робить скурпульозно і ретельно, а презентована книга – це еталон документалістики, в якій кожне слово, фраза і твердження вивірені “до міліметра”, оперті на побачене власними очима, почуті особистими вухами, а свідчення інших многократно перевірені й співставлені з альтернативними джерелами – одним словом перед Читачем постає лише Правда і нічого іншого крім її величності Правди.
Читати «Іловайського щоденника» нелегко через трагізм пережитого, але конче необхідно. Господь розпорядився так (Роман Зіненко глибоко віруюча людина), що Автор, котрий до того, як він сам зізнається, й шкільного твору належним чином не написав, зумів створити справжній літературний шедевр – його ледь не погодинна фіксація подій подана такою легкою і доступною мовою, що сівши за читання книги відірватися від неї просто неможливо, поки не перегорнеш останньої сторінки.
Написав «читати конче необхідно», але багато хто запитає: НАВІЩО? Аби ятрити душу болем втрат кращих з кращих і сердитись од відчуття злочинної некомпетентності керівників, котрі допустили трагедію?!
Ні, і ще раз ні! Бо зі сторінок книги Романа Зіненка постають образи справжніх патріотів і героїв України – комбата «Дніпра-1», лейтенанта Дениса Томіловича (якому “Іловайський щоденник” присвячено), воїнів Миколи Курносенка, Антона Хорольського, Дмитра Пелипенка, Сергія Тафійчука, Романа Харченка, Тараса Бруса, Максима Прокуратова та багатьох інших – загиблих і живих, кожен з яких має бути еталоном поведінки як у мирному житті, так і в час грізних випробувань як для підростаючого покоління, так і народжених в совдепії, в серцях і душах яких ще витають фантасмагорії про “братній народ” поза українськими східними рубежами…
Обкладинка презентованої книги, яку конче потрібно прочитати
…Перед тим, як взятися за читання книги Романа Зіненка, раджу відшукати в Інтернеті пісню на слова Володимира Царенка “Он выходил с под Иловайска” і уважно вслухатися в її слова:
Он выходил с под Иловайска,
Ему чуть больше двадцати,
В руках зажатая граната
И палец у кольца чеки.
……………………………………….
Как среди трупов затерявшись,
Где псковский проходил спецназ,
В тела стреляя бездыханных,
Не отводя постыдных глаз.
Це теж правда, бо без прямого вторгнення в Україну численних лінійних військових частин і техніки – танків, гармат, систем залпового вогню та іншого новітнього озброєння з території Московії, нібито “відкопаного” сепаратистами в “шахтах Донбасу”, добровольчі батальйони разом з наспіх створеними підрозділами регулярної української армії (котра системно знищувалася в роки правління Януковича і Ко) максимум до середини вересня 2014-го були б викинули заколотників поза межі нашої території і вийшли б на Державний кордон.
Роман Зіненко. Презентація “Іловайського щоденника”
у Львівській національній академії мистецтв
А ще книга про те, чого можна (і слід!) очікувати від того “братнього народу” і чого варті підписані Москвою договори, не кажучи вже про “слово русского офицера”. Про це докладно описано в книзі, але я зацитую лаконічні рядки з уже згаданої пісні:
Десант российский окружая,
Всё замыкал свое кольцо,
Ребята с боем прорывалась,
Из зоны действия АТО.
Команда штаба: «Выходите!
Для вас создали коридор…»,
В котором их, как будто в тире,
Лупили снайперы в упор...
Східна приказка каже: “Не пізнавши того, що було, не зрозумієш те, що є”. Придбайте і прочитайте, або навпаки − прочитайте і придбайте “Іловайський щоденник” Романа Зіненка. Це мусить зробити кожен, хто вважає себе українцем і кому дорога пам’ять про тих, хто віддав життя за наше право жити на цій благословенній землі. Слава Україні – Героям слава!
Василь Гуменюк
