З нагоди 120 річниці від дня народження Мілени Рудницької – невтомного борця за правду про Великий Голод 1932-1933 років на території УСРР
«А наша боротьба за правду з червоною Москвою ще не закінчена. Правда про Голод – це і сьогодні зброя в політичній боротьбі з Москвою. Чи зуміли ми цією зброєю покористуватися?» Статті. Листи. Документи/ Упоряд. М. Дядюк, Львів. – 1998. – С. 432.
Це питання Мілена Рудницька поставила у своїй статті «Боротьба за правду про Великий Голод» з нагоди 25 роковин масового голоду на Україні в 1932-1933 роках. Згадана публікація стала першим ґрунтовним дослідженням з голодоморознавчої тематики у якій представлено відношення світової громадськості до гуманітарної катастрофи України першої половини 1930-х років.
15 липня 2012 року виповнилося 120 – років від дня народження Мілени Рудницької – громадсько-політичної діячки, посла до польського сейму, організаторки жіночого руху на західноукраїнських землях, голови «Союзу Українок».
Протягом першої половини ХХ століття територія України перебувала в складі різних держав. Не зважаючи на кордони, українці різних регіонів відчували нерозривний зв’язок один з одним. Їх єднали спільне походження, мова, культура. В роки Голодомору – гуманітарної катастрофи планетарного масштабу, українці, які проживали поза межами УСРР, забили на сполох, прагнучи допомогти єдинокровним братам.
25 липня 1933 році у Львові на засіданні Української Парламентської Репрезентації за участю представників політичних, наукових, культурно-освітніх, економічних та інших установ і організацій українців Західної України було створено Український Громадський Комітет Рятунку України. Його очолив лідер Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) і голова Української Парламентської Репрезентації Дмитро Левицький. Виконавчим головою комітету було обрано посла від УНДО до Сейму та його віце-маршалка Василя Мудрого, заступниками – послів Мілену Рудницьку та Володимира Дорошенка, а секретарем – Зиновія Пеленського.
Створення неурядової організації до якої увійшли впливові люди сучасності вселяло надію на організацію масштабної міжнародної допомоги голодуючим УСРР. З метою заручитися підтримкою Ліги Націй – інтернаціональної організації, створеної після Першої світової війни для розв’язання міжнародних конфліктів, керівництво Комітету звернулося до інституцій, як українських так і закордонних, з закликом допомогти голодуючим. Мілена Рудницька була однією з тих, які активно займалися організацією помочі голодуючим. В Українському Громадському Комітеті Рятунку України вона відповідала за міжнародний напрямок. Їй вдалося за сприянням інтернаціональних жіночих організацій й підтримки впливових українських політичних діячів закордоном переконати тодішнього Президента Ліги Націй – Прем’єр-міністра та міністра закордонних справ Норвегії доктора Югана Людвіґа Мовінклеля винести питання Великого Голоду на Раду Ліги Націй. На його адресу були організовані й направлені чисельні звернення від різноманітних організацій й окремих діячів. У них, головно, йшлося про важливість винесення питання допомоги мільйонам голодуючим на засідання Ліги Націй.
Головування Норвегії у Лізі Націй пророкувало успіх для представників Комітету, який репрезентували у Женевеві Мілена Рудницька та Зиновій Пеленський. Норвегія гордилася традицією Фрітьофа Нансена, організатора допомогової акції для голодуючих УСРР в 1922-1923 роках, Лауреата Нобелівської премії миру 1922 року «за багаторічні зусилля з надання допомоги беззахисним» й великого покровителя політичних втікачів. Сам Мовінклель, який свого часу мав тісні контакти з Нансеном, не міг залишатися байдужим до закликів широкої громадськості заопікуватися українською справою.
29 вересня 1933 році у Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участю 14 держав. Президент Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Він заявив, що його бідний норвезький народ готовий понести найбільші жертви, щоб допомогти голодуючим й закликав великі народи до мужнього виступу й жертовності. Проте представники великих держав були зацікавлені у співпраці з СРСР і не підтримали заклику Мовінкеля. Вони аргументували це тим, що СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином, голод – це внутрішня проблема СРСР. Наслідком голосування щодо питання надання допомоги УСРР став наступний розподіл голосів: «за» – три держави (Ірландія, Італія, Німеччина) й, відповідно, Норвегія, «проти» – 10 країн. Врешті-решт було вирішено передати українську справу на розгляд Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Президія МКЧХ звернулася до радянського уряду з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих УСРР. У грудні 1933 року надійшла з Москви відповідь за підписом президента Комітету Об’єднаних організацій Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР Авеля Енукідзе у якому жорстко підкреслювалося, що жодного голоду в УСРР і Північному Кавказі немає.
«Вся інформація в іноземній пресі про важку ситуацію в УСРР та Північному Кавказі стосовно проблем з продуктами харчування – не що інше, як наклепницька кампанія ворожих організацій та угрупувань білих з числа росіян-іммігрантів». ACICR_B_CR_230. – Р.45-1,2.
В 1958 році, у згадуваній статті Мілена Рудницька писала з цього приводу: «25 років тому українці поза владою Москви програли бій за правду про Голод. Боротися і програти – це не сором…». Статті. Листи. Документи/ Упоряд. М. Дядюк, Львів. – 1998. – С. 433.
Національний музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» з нагоди ювілею Мілени Рудницької підготував виставку «І правда в слові…». На презентацію завітали поважні гості: Народний депутат України Лілія Григорович, відома американська дослідниця українського походження професор Марта Богачевська–Хом`як, кандидат історичних наук Мирослава Дядюк – упорядник збірника документів і матеріалів про життя, суспільно-політичну і публіцистичну творчість Мілени Рудницької, виконавчий директор Конгресу Українців Канади пан Тарас Залуський, членкині «Союзу Українок», учасники Етнографічного хору «Гомін», представники творчої інтелігенції. Усі присутні мали змогу ознайомитися з життям і суспільно-громадською діяльністю Мілени Рудницької, оглянути плакати та документи, які розкривають Мілену Рудницьку як людину, палко віддану українській справі, почути цікаві виступи присутніх.
Мудрий, вдумливий, компромісний політик та надзвичайно принципова в тих питаннях, де компромісу не могло бути, Мілена Рудницька завжди стояла на боці Правди. Особистість з активною життєвою позицією не могла не розчаруватися діями міжнародних лідерів та інших діячів, які не використали своїх можливостей, повноважень, капіталів та зв’язків так необхідних для порятунку мільйонів голодуючих. Вже будучи в доволі поважному віці Мілена Рудницька, через глибокі внутрішні переживання й розчарування тодішньою дійсністю, свідомо відмовилася від їжі й померла голодною смертю. Цей факт додає трагізму життю особистості, яка прагнула вберегти мільйони людей від голодної смерті.
