Галина Дидик – це діячка, яка відіграла доволі важливу ролю у національно-визвольному русі на західноукраїнських землях у середині 1940-х років, спочатку як референт підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ), згодом як зв’язкова й довірена особа Романа Шухевича, який наприкінці німецько-совєцької війни та після її закінчення посідав одночасно три становища – головнокомандуючого Української Повстанської Армії (УПА), Голови Генсекретаріяту УГВР (підпільного українського уряду) та Голови Проводу ОУН на Українських Землях. Вважають, що псевда св.пам. Галини Дидик – «Анна» і «Молочарка» були добре знані у певних колах совєцьких спецслужб. Після арешту Дарії Гусяк, через агента «Розу» («Ольгу») КГБ вийшло на слід Р.Шухевича і Г.Дидик. В результаті проведеної операції Р.Шухевич загинув, а Г.Дидик, вжила отруту й згодом пережила всі «кола пекла» в московській в’язниці. Після, майже півторарічного слідства вона була засуджена 31 жовтня 1951 року до 25 років тюремного ув’язнення у сумнозвісну Владімірську централь.
Рівно 5 років тому вийшла друком упорядкована мною Збірка праць, споминів та листів Галини Дидик, цієї легендарної зв’язкової Романа Шухевича (ген.Тараса Чупринки), провідниці підпільного Українського Червоного Хреста п.н. «Зв’язкова Генерала Галина Дидик: “…На жаль, і я жива…”.
Прикметно, що замість традиційної передмови я помістив на початку названої вище Збірки низку своїх роздумів та рефлексій про цю видатну Героїню українського народу, якій у квітні 2012 року виповнилося б 100 років.
Наприкінці серпня 2006 року я відвідав могилу зв’язкової сл.пам. Галини Дидик у славних тернопільских Бережани на старому цвинтар на горі….
Сірий хрест Героїні гордо височів серед інших понурих могил й інших надгробків та невеликих жовтих квіточок…. Добре пам’ятаю, що тоді накрапав дощ останній літній дощик, було вже трохи зимно…
Я стояв коло цієї могили в центрі цього цвинтаря над запаленою мною свічкою та вінком й довго думав про сутність людського буття та людське призначення.
Мені тоді якраз згадалося серед уривків різних споминів, навіяне літньою дощовою мрякою із давнього, вже багатьма тепер майже забутого Лесиного вірша “В чорную хмару”:
“Промчалась та буря-негода палка надо мною,
Але не зломила мене, до землі не прибила.
Я гордо чоло підвела,
І очі, омиті сльозами, тепер поглядають яснівше,
І в серці моїм переможнії співи лунають.
Весняная сила в душі моїй грає,
Її не зломили зимові морози міцні,
Її до землі не прибили тумани важкі,
Її не розбила і ця перелітная буря весняна.
Я вийду сама проти бурі
І стану – поміряєм силу!”
Загалом же майже усі жінки, українські Героїні, – представники керівництва Воюючої України та підпільниці з Українського Червоного Хреста, були залюблені в поезію Лесі Українки.
Так, ознайомившись зі Збірочкою віршів “Зі щитом чи на щиті”, в якій були поміщені вірші поетеси з циклу “Досвітні огні”, що її “….Мартуся Пашківська завезла до провідника Шухевича, а Галя Дидик, за короткий час, вручила мені блискучу оцінку провідника” цих та інших підібраних віршів… “Галя Дидик вручила мені мою збірочку, переписану на друкарській машинці, і теж висловила воє визнання, при чому зауважила місця, які їй особисто найбільше сподабалися…”, – згадувала пізніше інша зв’язкова генерала Тараса Чупринки (Шухевича) Ольга Ільків.
А які тільки страхіття й жахіття довелось винести зраненій, із підірваним вжитою перед захоплення отрутою Галині Дидик, вже не зовсім молодій жінці!
Години для неї перетворились в дні, а дні – в тижні, тижні – в місяці. Й протягом усього цього часу – життя лише жевріла, але не згасала свідомість, яка не давала заснути пані Галині. Тіло, мабуть, вже не відчувало фізичного болю від катувань і знущань, але нерви її були напружені, як струна. Прийшло якесь невідоме до цього відчуття, яке контролювало слова у відповідь, поведінку, уяву. Непорушним каменем застрягла у мізках лише одна думка: “Не заламатись ні за яких обставин!”. Лякала навіть моторошна й ворожа порожнеча й тиша камери, коли пані Галина залишалася наодинці зі своїми думками. Але не було в неї одного – страху за своє життя чи переляку перед іншими критичними обставинами, невідомість та невизначеність подекуди пригноблювала навіть більше, аніж фізичні знущання слідчих.
Я й досі добре пам’ятаю основні епізоди зі спогадів Галини Дидик, – які на відміну від деяких інших писань про ці події нашої підпільної і повстанської боротьби, що були оприлюднені в Україні вже від початку 1990-их років, – були дбайливо записані та впорядковані в умовах суворої конспірації до совєцького режиму мужніми лвів’янками Надією Мудрою та Анною Садовською, відтак фрагменти з життя та діяльности Галини Томівни тоді й тепер не викликають жодних застережень щодо їх щирості, об’єктивності та правдивості. Власне, усі описані нею події фактично підтверджуються й документами з державних архівів, над якими старанно попрацювали молоді, але перспективні українські дослідниці нашого Руху Опору 1940-50 р.р. – Леся Онишко та Леся Бондарук.
Сама ж особистість Галини Дидик та етапи її героїчного життя й мучеництва потребує лише детального філософського осмислення та аналізи.
Хочеться до усіх етапів біографії Галини Томівни Дидик віднести слова поетки Олени Теліги, присвячені сильним і твердим людям української нації, які вміють жити, боротися і вмирати для своєї батьківщини:
“Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб заховавши мудрий досвід
У скринці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути і вина.
Щоб власній вірі непохитній
Палить лямпаду в чорну ніч
І йти кріз січні в теплі квітні
Крізь біль розлук – у радість стріч”.
Такими незламними були завжди наші прапори духу, такими були кращі представниці нашої нації, берегині нашого роду – жінки мистcкині, жінки-трудівниці, жінки-борці за нашу Волю.
…Галина Дидик народилася в українській національно-свідомій родині Томи і Олени у селі Шибалин на Бережанщині 17 квітня 1912 р., хоча у першому випуску біографічного довідника «Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр.», як також у виданій мною Збірці «Зв’язкова Генерала Галина Дидик: На жаль і я жива…» (2007), подано іншу дату її народження 18 березня 1912 року, ймовірно, що все ж 17 квітня є точною датою її народження.
Перші дитячі роки Галина провела у рідному селі. Її батько Тома (Томко) Дидик – був у складі Української Галицької Армії, а за часів австро-угорської займанщини близько співпрацював з Тимотеєм Старухом, визначним українським діячем тих теренів. Родина Дидиків мала свою господарку й самостійно та з допомогою дітей, що підростали, займалась домашніми справами. Галина була наймолодшою у родині із шести дочок й сина Анни й Томка Дидиків. Вже через рік після її народження помер батько, а всі домашні клопоти лягли на плечі матері та найстаршої сестри Галини – Стефи, які виповнилось на той час 15 років. Галина та інші діти з родини Дидиків були змалку пов’язані з господарською працею й виростали в тісному контакті з природою та сільським побутом сусідніх свідомих українських селянських родин Шибалина. Галина ще з дитинства виявляла самостійну вдачу й звикла відповідати сама за свої діла та вчинки. В родині Дидиків жила давня козацька й стрілецька традиція обов’язково здобувати освіту. Після закінчення Бережанської бурси Галина переїхала до монастиря на Львівщину, до сестри Стефи, де згодом розпочала навчання в учительській семінарії, вступила до української молодечої організації «Пласт», яка проводила велику просвітницьку роботу з виховання молоді в націоналістичному дусі. Усі члени організації вивчали історію України, українську літературу, а високі ідеали вірності Богові та Батьківщині, формували у підростаючого покоління ідею необхідності здобуття Української Соборної Самостійної Держави. Слід відзначити, що велика кількість провідників і активних членів ОУН, а серед них Богдан Кравців, Степан Охримович, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Старух, Микола Лебедь, Іван Гриньох, Катерина Зарицька і Галина Дидик були до 1930 року одночасно активними членами «Пласту», а перший крайовий провід ОУН в 1929 році складався в основному з пластунів.
До 1931 року Галина навчалася в учительському семінарі в місті Бережанах та працювала у товаристві «Просвіта», час до часу читала лекції про розвиток української мови і літератури в селі Якторово (тепер – Перемишлянський район Львівської области). По закінченню семінару їй не вдалося отримати посаду вчителя і в наступному році вона влаштувалася в селі Верхомиля (Польща) в родині місцевого священика, де вона займалася вихованням дітей. Від 1934 по 1939 рік Г.Дидик належала до «Союзу Українок», через який проводила просвітницьку роботу по селах тодішньої Тернопільщини. У 1935 році закінчила Галина Дидик курси кулінарів у Львові, по завершенню яких працювала у місцевих дитячих садках. У січні 1937 році вона повернулася у рідне село Шибалин, де стала викладати у місцевій сільськогосподарській школі, згодом перейшла на роботу у систему кооперативів і працювала інструктором у містах Підгайці, Зборів, Бережани на Тернопільщині. Після першого приходу совєцьких військ на західноукраїнські землі Г.Дидик було арештовано органами Бережанського РО НКВС за зв’язок з підпільною ОУН і активну націоналістичну пропаганду серед співробітників Бережанського рибсоюзу, однак за відсутністю доказів її відпустили в травні 1940 року. У зв’язку із арештом Г.Дидик залишила рідні краї і переїхала до Львова, де навчалася на курсах медичних сестер.
“…Я переконана, – писала Галина Дидик у своїй заяві до Президії Верховної Ради СРСР 10 липня 1971 року, – що такі зрушення в уявленнях, як і поведінці моїх земляків були викликані деспотичною політикою, проводжуваною у 1939-41 роках на землях Західної України органами НКВД… В тюрми кидали за колишню діяльність при Польщі, за необережно сказане слово, взагалі нізащо. В одну камеру із політично нейтральними людьми потрапляли колишні ідейні противники – члени ОУН, УНДО і КПЗУ. В тюрмах катували і розстрілювали без суду. Я досі не можу спокійно згадувати картин, які довелося побачити в перші дні війни… Енкаведистський терор 1939-41 років був великою і важкою школою…”.
До червня 1941 року Галина Дидик працювала в обласному відділі народної освіти, обіймаючи посаду секретаря. У перші три місяці окупації працювала директором фабрики мармеладу у Львові, а згодом, шість місяців, – інструктором в сільськогосподарській комендатурі. Офіційно членом ОУН Г.Дидик стала у березні 1944 року, коли урочисто склала присягу, хоча націоналістичною й підпільною діяльністю вона почала займатися значно раніше, ще під час навчання в учительському семінарі. Через членство у «Пласті» і «Союзі Українок», вона була добре відома, як патріотично налаштована дівчина. На початку совєцько-німецької війни, через Ярослава Федика-«Славка» (1916-1981), уродженця бережанського села Мечищів, – вона встановила зв’язок з Миколою Лебедем-(«Максимом Рубаном, «Ярополком») (1910-1998), урядуючим провідником ОУН(б), який, знаходячись в підпіллі та німецькому розшуку, в тому часі став основним організатором протинімецької боротьби на Рідних Землях. Якраз М.Лебедь організував і провів на окупованих німцями українських територіях від вересня 1941 по лютий 1943 року три Конференції ОУН(б), яка згодом прибрала назву ОУН СД (Самостійників Державників). Це він, Лебедь, протягом майже усього 1942 року використовував львівську квартиру Галини Дидик при вулиці Піярів, як власну підпільну «хату».
У березні 1944 року на доручення керівника Тернопільського обласного проводу ОУН «Данила» Галина Дидик почала працювати в референтурі підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ), згодом очолила УЧХ Тернопільщини. До кола її обов’язків, як обласного референта УЧХ, входило: забезпечити функціонування курсів санітарок по округам району і сотням УПА, скеровувати медперсонал у відповідні райони, зорганізувати у кожному районі і сотні УПА шпиталі для поранених, дбати за необхідне їх медичне забезпечення і медикаменти, а також продукти харчування, вести контроль за роботою підпільних лікарень і УЧХ, в цілому. Окрім того, під час перевірок їй рекомендувалося проводити виховні бесіди на націоналістичні теми, а у її відсутність такі бесіди мали проводитися молодшим медперсоналом. Діяльність Дидик-«Молочарки», як обласного референта УЧХ Тернопільського окружного проводу тривала рік, — до ліквідації підпільного УЧХ на крайовому і обласному рівнях у березні 1945 року. За цей період їй вдалося зорганізувати курси для санітарок у селі Романівка Тернопільського р-ну, селі Суслівка Білобожницького району, при кінці 1944 року діяли курси в Тростянецькому лісі на яких були присутні по одній людині із сотень УПА, розміщених на території Бережанського окружного проводу ОУН. Восени 1944, на доручення «Монети»-Катерини Зарицької, Г.Дидик організувала курси для лікарів УЧХ, на які були запрошені студенти старших курсів медичних навчальних закладів. Пізніше до завдань Галини Дидик ввійшло налагодження постійного зв’язку між Романом Шухевичем (псевда в ОУН – «Дзвін», «Щука», «Тур») – Головою Проводу ОУН на Українських Землях та іншими членами цього проводу, зокрема, «Тарасом» (Дмитром Маївським), «Галиною» (Яковом Буселом) та «Лемішем» (Василем Куком). Очевидно, що попередня лінія зв’язку стала ненадійною, тому Роман Шухевич через довірених людей прагнув підтримувати постійний контакт між членами Проводу. А для виконання цього завдання йому потрібні люди інтелігентні, розумні, які б могли на словах передати те чи інше його доручення. Крім цього, його довірені особи повинні були постачати для нього відповідну літературу, інформувати про події в різних куточках Краю та організовувати криївки та «хати» для його особистої безпеки. Останнє місце перебування головнокомандуючого УПА було організоване у селі Білогорща коло Львова. Для Романа Шухевича збудовано криївку, де він мав змогу переховуватися, майже, протягом півтора року. «Анна»(Г.Дидик) за підробленими документами переселенки з Польщі, проживала легально у цьому будинку, що належав Конюшик Анні — місцевій вчительці. За придбаною «легендою» Галина Дидик працювала домробітницею в Анни. Вона часто відлучалася, виконуючи доручення Романа Шухевича, дбала за доставку продуктів харчування, слідкувала за станом здоров’я Провідника. Під час затримання у Білогорщі «Анна» прийняла отруту, коли почула постріл Романа Шухевича, що дозволяв їй діяти самостійно. Слід відмітити, що після 1946 року усі провідні члени ОУН на УЗ згідно з наказом Романа Шухевича повинні були носити отруту (ціаністий калій) і зброю. Коли Галина зрозуміла, що вони в оточенні, вона вирвалася від двох солдатів, які тримали її за руки і, як вона само згодом згадувала, вибігла до сусідньої кімнати і лягла на підлогу: «Я, лежачи, почала добувати отруту, поклала поміж зуби і почала жувати. Раптом я відчула, що трачу свідомість. Я мала відчуття, немов би якась гума стягнула мене, все пішло до горла. Я повністю втратила свідомість. Що потім зі мною було, я не знаю, бо пробудилася вже в тюрмі на Лонцького»…
…За самовіддану роботу на чолі підпільного Червоного Хреста Тернопільського обласного проводу Галина Дидик нагороджена Срібним Хрестом Заслуги, про що в усній формі їй оголосила в 1945 році провідниця «Монета» (Катерина Зарицька). Вдруге Галину Дидик було нагороджено Срібним Хрестом Заслуги весною 1948 року з ініціативи Романа Шухевича, який на урочистих зборах у Бібрицькому лісі оголосив про це у спеціяльному наказі.
…Я й досі подивляю, як чітко й виразно наприкінці 1970-их років схоплені у її споминах події більш як тридцятирічної давнини. Особисті, такі неймовірно тяжкі й трагічні, переживання, страждання й муки направду можуть вкарбуватись у пам’ять назавжди. Їх ніколи не забути.
Здається, судились незабутній Галині Дидик не лише прижиттєві, але посмерті перевтілення, про які я й натепер думаю:
“…Наплювали
На тебе, чистую, кати:
Розтлили, кроткую! А ти…
Мов золото в тому горнилі,
В людській душі возобновилась…”
Але усе природнє єство Галини вимагало й наказувало ніби зверху – жити, перенести тяжке отруєння, не заламатися, все стерпіти. А головне – не дати себе розтліти, не зрадити…
Мабуть, інколи ві сні та уяві приходили до неї постаті зверхників, явища, спостереження, враження від чужих людей. Це все інколи припадало порохом часу. Однак відтворені речі – постаті та події – у спогадах Галини Томівни напрочуд живі.
Ніби з моторошної темряви й мрякотиння виходять кати, які втратили людську подобу: Гузєєв, Солоп, Півоварєц, Клімєнко, Лєніченко… А також Мороз, Єстигнєєв, Рафал, Калиничєнко…. А ще їхні зверхники – Овсієнко, Судоплатов… Пекельні жорстокі й підступні пси. Та ні, – ланцюгові вівчарки кривавого режиму, його служки й вислужники.
Ось вони дають Галині Дидик “…якісь наркотики, чи під’єднують електричний струм, я не могла усвідомлювати що то було…”, далі читають “…листи, які ніби писав до мене Провідник (він уже тоді не жив), я не вірила, хоч удавала, ніби це він пише. Знала,, була певна, що він не живе. Нібито він писав, що все вже пропаще, що треба поводитися розумно, треба берегти життя… Почерк був приблизно подібний…”.
Пізніше ж, коли писалася Заява до брєжнєвської совєтської президії, прізвища садистів звучали особливо презирливо, як собачі клички, бо терзали вони, ці кати, нещадно й немилостиво за ласий кусень, кинутий з Кремля чи з Києва, патріотку, якій ще не виповнилося й сорока років.
“…Були й інші, непостійні, які приходили познущатися наді мною задля п’яної розваги… Мене врятували від смерті для того, щоб ще в напівнепритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень і вночі мені не давали спати. Таке “слідство” тривало понад два роки…”.
Всім своїм палким і незрадливим серцем Галина ненавиділа ворогів нашої батьківщини – спочатку польських наїзників, а потім і московських большевиків, ненавиділа їх свідомо, душею і розумом, бачила всю їхню підлість і підступність, й відважно у всі часи виступала проти них – спочатку працею в запіллі ОУН та Українського Червоного Хреста, а згодом – у кацетах та засланні.
Олександр Панченко
